ПОРІВНЯЛЬНЕ ВІРШОЗНАВСТВО —
розділ заг. віршознавства, орієнтований на порівн.
дослідження най. систем версифікації для
встановлення їх генетичної, іст. або типол.
схожості. З П.в. межує зіставлювальне
віршознавство, яке співвідносить контрастні
системи версифікації з метою знаходження їх
неподібності.
Предметом вивчення П.в. є насамперед
система (або системи) віршування, шо охоплює най.
л-ри. створені генетично спорідненими мовами,
напр, аруз у тюркомов. ліриці. До предмету П.в.
належать і системи віршування різних нац. л-р. які
мають між собою прямі контакти, тобто спільного
літ. регіону, що зумовлює іст. закономірні процеси
взаємовпливу, засвоєння однією поет, культурою
ін. (трансляція та рецепція) тошо. Напр., укр.
фольклорист Ф.Колесса довів, що Богдан
Залеський увів у поль. лірику нові строфи та вірш,
розміри під впливом укр. нар. поезії (“Українська
народна ритміка в поезії Богдана Залеського”,
1900); М.Трубецькой встановив, шо О.Пушкін у
Піснях західних слов’ян” використав серб. епіч.
вірш (“До питання про вірш “Пісень західних
слов’ян” Пушкіна”. 1937); Р.Якобсон виявив вплив
поль римування на укр., а через нього — на рос.,
зокрема, це стосується зумовленої постійним, на
передостанньому складі у словах, наголосом в поль.
мові — заборони чоловічої рими, яка трималася
аж до поч. XIX ст.. незважаючи на поет, авторитет
М.Ломоносова та Г.Сковороди, які активно
вводили її в свої тв. І.Ралько довів застосування
“акцентника шевченківського типу” (14-складовий
двоакцентний вірш — коломийковий) в акцентних
віршах білор. поета Я.Купали; М.Сулима описав
іст. міграцію сапфічної строфи в поезії європ.
регіону до появи її в Україні в кін. XVI — на поч.
XVII ст., а через неї — і в серб, та хорв. у XVIII ст.
тошо.
У предметне коло П.в. входить і вивчення
типол. властивостей вірш, мови як такої, її різних
рівнів та окр. елементів. Так, Дж.Ф.Дейвіс у
надрукованій 1830 доповіді “Про поезію китайців”
констатує подібність кит. граматико-синтаксичного
паралелізму з давн-гебр. (біблійним); В.Жир-
мунський у праці “Ритміко-синтаксичний паралелізм
як основа давньотюркського народного епічного
вірша’ (1964) зробив порівн. аналіз ряду давн. літ.
пам’яток (киргиз “Манас”. узб. “Алпамиш”, фінно-
угор. епос народів уральської мовної сім’ї та тюрк,
казки про богатирів) і дійшов висновків шодо їх
типол. близькості (силабічний характер вірша,
наявність тирад, тобто прастрофічних форм з
характерними для них інтонаційно-синтаксичною
замкнутістю та єдністю змісту).
Глобальною проблемою П.в. є моделювання
генеалогічного дерева вірш, систем. Виникнення
цієї проблеми збігається з початком власної історії
П.в., яке стало розвиватися у зв’язку з поширенням
компаративістичного методу в гуманітарних
науках, перш за все — в лінгвістиці. Так, до перших
спроб віднайдення заг. іст. знаменника всіх
індоєвроп. просодичних систем належать
зіставлення ант. та інд. метрики, які було
проведено Т.Бєргком, Г.Узенером та ін. з
використанням у ролі “контрольного аналогу” іст.
досвіду нім. віршування. Пізніше А.Мейє вдалося
визначити основні характеристики інлоєвроп.
метрики в процесі порівняння давн-інд. (ведичних)
вірш, розмірів з давн-грец. нар. (пісенними та
декламаційними). Зокрема, франц. вчений
встановив спільний для них принцип силабізму
(“Індоєвроа джерела грецьких метрів”, 1923). У
2-й пол. XX ст. було доведено виникнення з
індоєвроп. вірша загальнослов’ян. (Р.Якобсон),
кельт. (К.Воткінс), давньоітал. сатурнійського
(Т.Коул) та ін.. а М.Гаспаровим реконструйовано
гіпотетичний індоєвроп. вірш ( “Нарис історії європ
вірша”, 1989).
Для вирішення цієї та ін. проблем і завдань,
що пов’язані з предметом свого дослідження, суч.
П.в. спирається на принципи та положення
компаративістичного літ-знавства, використовує
досвід культурології, фольклористики, археології,
сусп. історії та ін. наук гуманітарного пиклу, а
також застосовує методи іст., структуралістичної
та генеративної поетик. У свою чергу теор.
здобутки та практичні доробки П.в. збагачують
суміжні літ-знавчі дисципліни, перш за все
історичну поетику та переклалознавство.
Борис Іваиюн