ПОСТМОДЕРНІЗМ (англ. postmodernism.
від лат. post — після, та франи. modernisme) —
те, шо відбувається після модернізму — етап
розвитку зх. цивілізації, шо за визначенням
А.Тойнбі. настав після Нов. часів (Modern Ages.
1475-1875). після 1875 — Postmodern Ages.
Уперше поняття П. з являється в роботі
Р.Панвітца ‘Криза європейської культури” (1917).
що була написана під впливом ідей Ф.Ніцше.
Вчений вводить поняття постмодерної людини”,
реагуючи на ніцшеанське твердження про
‘патологічний Модерн”. 1930 р. поняття П.
з’являється в літ-зиавстві. Федеріко де Оніз
визначає ним період розвитку ісп. та лат-амер. л-
рі. 1905-14 pp.. шо був переходом від модернізму
до ультрамодернізму. Однією з найрозробленіших
у 70-х pp. XX ст. була постмодерністська теорія
архітектури (Ч.Дженкс та Р.Стернеа “Розквіт
посгмодерністської архітектури”. 1977).
Теоретики П. підкреслюють кризовий характер
постмодерністичної свідомості, вважаючи, шо
своїм корінням вона сягає доби зламу гіриродничо-
наук. уявлень рубежу ХІХ-ХХ ст.(чи навіть глибше),
коли було суттєво підірвано авторитет як
позитивістських наук, знань, так і раціоналістично
обгрунтованих цінностей буржуазної культ,
трали ції.
Значний внесок у розробку теорії П. зробили
франц. філософи-постструктуралісти М.Фуко,
Ж-ФЛіотар. Ж.Дерріда. У працях “Постмо-
дерністський стан” (La Condition postmodern. Rap
port sur le savoir”. 1979) та “Пояснення
постмодернізму” (“Le Postmodern explique aux
enfants”. 1988) доба постмодерну’ характе
ризується Діотаром як ерозія віри у “великі
метаоповіді” (цим терміном і його похідними
‘”метаісторія”, “метадискурс” він означує всі
роз’яснювальні системи”, шо організують
буржуазне сусп-тво і слугують засобом
виправдання: релігія, історія, наука, мист-во, “будь-
яке знання”), котрі об’єднують і “”тоталізують”‘
уявлення про сучасність. Переробивши концепцію
Фуко та Ю.Габермаса про ‘”легітимацію” “знання”.
Діотар розглядає будь-яку форму вербальної
організації цього “знання” як специфічний тип
дискурсу-оповіді. Кінцева мета цієї літературно”
витлумаченої філософії — надання завершеності
“знанню”. На цьому шляху зазвичай і
породжувалися оповідно організовані філос.
оповіді” та “історії”, завданням яких була
організація власного “метадискурсу про знання”.
Основними принципами філос. думки Нов. часу
Діотар називає “вел. історії”, тобто гол. ідеї
людства: гегелівську діалектику духу, емансипацію
особистості, ідею прогресу. уявлення
Просвітництва про знання як засіб встановлення
заг. шастя тощо. Характеризуючи науку
постмодерну, Діотар твердить, шо вона перейнята
пошуками нестабільностей, як напр., ‘теорія
катастроф” франц. математика Р.Тома. Амер. літ-
знавець Ф. Джеймсон дає дешо ін. тлумачення
поняттю ‘метаоїювідь”, застосовуючи терміни вел.
оповідь” , “домінантний код’, стверджуючи, шо
“оповідь” — це не стільки літ. форма чи структура,
скільки ‘епістемологічна категорія”, яка може
витлумачуватись як одна з абстрактних координат,
всередині яких ми пізнаємо світ, як Позбавлена
змісту форма”.
Постмодерністичне розуміння історії
грунтується на ідеї дисконтинуальності Фуко,
висунутої всупереч ідеї лінеарного руху історії.
Якшо модернізм трагічно переживає крах образу
“щасливого сусп-тва’ в майбутті, то П. сприймає
майбуття лише в зв язку з апокаліптичністю
екологічної та ядерної катастроф. З ідеями Фуко
співвідноситься також коїшепшя Деррілн про
деконструкиію, яка заперечує гол. тезу європ.
філос. мислення — логоцетризм. (Сам термін
“деконструкція” був запропонований
М.Гайдегтером і введений в обіг 1964 Ж.Даканом).
Ідея деконструкиії передбачає, шо в сучасності
ніхто не знає, як саме відбуватиметься далі
еволюція. Дюдина ж проживає сучасне як відкриту
можливість. Деррідеанська деконструкі [ія, являє
собою аналіз трад. бінарних опозицій, мета якого
полягає не в зміні місць цінностей цих опозицій, а
в порушенні чи знишенні їхнього протиставлення,
релятивізації їхнього зв’язку (ОеггШа О. Ое !а
дгаттаїоіодіе. 1967).
В постіндустріальному зх. сусп-тві П. став
реакцією на деіндивідуалізацію, характерну для
масового сусп-тва, у країнах Сх. Свропи та на
поєтсовєтському просторі — на деіндивідуалізацію
тоталітаризму. Домінанта П. — абсолютний
пріоритет окр.. інакшого над універсальним,
особистості — над системою, людини — над
державою. П. зачіпає глобальну за своїм
масштабом сферу, бо стосується не стільки
світогляду, скільки світовідчуття, тобто тієї царини.
де на перший план виходять не раціональна,
логічно оформлена філос. рефлексія, а глибоко
емоційна, внутр. відчута реакція суч. людини на
навколишній світ. За Ліотаром, гол. властивість П.
полягає в розпаді єдності, в множинності як гол.
умові існування. Постмодерністична свідомість
(менталітет) ангидогматична і плюралістична: її гол.
прикмета і внутр. джерело руху — сумнів, відмова
віл альтернативного вибору (або — або) на користь
широкого спектру рівноправних рішень (і — і). Не
віддаючи перевагу жодним град, культ, моделям.
П. здатний черпати з будь-яких духов. надбань.
При цьому тотальна іронічність погляду не тільки
вирізняє П. від попередніх етапів, а й не дозволяє
заходити у пафос, заперечує об’єктивність оцінок
і створює передумови для подальшого вибору, бо
П. не є кінцевим продуктом свідомості, а лише
періодом у процесі розвитку людського духу.
Проблема П. як цілісного феномену суч. мист-
ва лише на поч. 80-х pp. була поставлена на
порядок денний. Для об’єднання численних
“постмодерністів в одну вел. течію слід було
віднайти єлину методологічну основу та однорідні
засоби аналізу. Виявленню постмодерних
паралелей у різних видах мист-ва було присвячено
спеціальне число ж. “Critical Inquiry’’ (1980). У
працях теоретиків П. було радикалізовано гол.
постулати постструктуралізму і деконструктивізму
і здійснена спроба синтезувати протилежні заг-
філос. концепції постструктуралізму з практикою
Иєльського деконструктивізму, спроеціювавши
синтез на царину суч. мист-ва П. Дослідники
(І.Гассан, Д.Лодж, А.Вайлд, К.Батлер, Д.Фоккема,
Ю.Габермас, У.Спаноє) обгрунтували цей синтез
як нове бачення світу , “постмодерністську
чуттєвість ”. У ній вбачали заг. знаменник “луху
лоби “, що породила П. як естет, феномен.
Стосовно л-ри П. виділяється як специфічний
стиль письма”, шо сформувався під впливом
певного “епістемологічного розриву’ 31
світоглядними концепціями модернізму. Існує
широкий спектр думок шодо характерних ознак
П. Гассан виділяє серед його основних рис
“іманентність” і “невизначеність’. стверджуючи, шо
тв. цього напряму в мист-ві виявляє тенденцію до
мовчання”, тобто “з метафізичної т.з.” нічого не
здатні сказати про “кінцеві істини”. У той же час
Вайлд вважає, шо найголовнішою ознакою П. є
специфічна форма “коригуючої іронії ” стосовно
всіх життєвих проявів. Згідно Лоджа. який
розробив переважно теорію літ. Г1, визначальною
властивістю постмодерністичних текстів
виявляється той факт, шо на рівні оповіді вони
створюють у читача “непевність” у ході її розвитку.
Стилістика П. диктується його світобаченням,
світоглядно-естет. основою чи, як висловлюється
Фоккема. “епістемологічними передумовами”. Для
Фоккема П. — передусім особливий погляд на
світ”, відмічений переконанням, що будь-яка
спроба сконструювати “ модель світу” — як би вона
не зумовлювалася епістемологічними сумнівами”
— безглузда, продукт тривалого процесу
“секуляризації’ і дегуманізації”. На відміну від
модернізму, шо є експериментальним траг. мист-
вом відчуженого індивідуума. П., як правило, мист-
во трагікомічне або фарсове, не тільки іронічне й
пародійне, а й самоіронічне та самопародійне.
Наріжним каменем творчості стає радикальна
іронія, яка вел. мірою має підгрунтям
екзистенціалізм, доробок контркультури, засоби
мас-медіа.
Постмодерністська худож. л-ра. утвердилася,
пройшовши етапи нової” критики, “нового
роману’ , драми абсурду, вона спирається на
новітні культурологічні, літ-знавчі. лінгво-філос.,
іст.-соціологічні штудії з П., семіотики.
деконструктивізму тошо. основна спрямованість
яких — перегляд сталих понять, законсервованих
суджень, концепцій та дефініцій, Постмо
дерністична творчість являє собою естет,
плюралізм і амбівалентність на всіх рівнях: повноту
уявлень без оцінок, культурологічне метапро
читання і співтворчість митця і реципієнта,
синкретизм, міфол. мислення, твор. використання
будь-яких традицій, ігнорування причинно-
наслідкових зв’язків при конструюванні тв., опертя
на принцип гри. інтертекстуальність. Уривки культ,
кодів, форму, фрагменти сон. ідіом — всі вони
поглинуті текстом і перемішані в ньому. Як
необхідна попередня умова для будь-якого тексту
інтертекстуальність не може бути звелена до
проблеми джерел і впливів: вона становить спільне
поле анонімних форм, походження яких зрідка
можна виявити, несвідомих чи автоматичних,
поданих без лапок, цитаиій. Канонічне
формулювання дав Р.Барт: “Кожний текст є
інтертекстом, ін. тексти присутні в ньому на
різних рівнях у більш чи менш пізнаваних формах.
Кожний текст являє собою нову тканину, зіткану
зі старих цитат (Barthes R Encyclopedia universalis.
— Paris, 1973. Vol. 15). Введений франц.
дослідницею ІО.Крістєвою. термін
інтертекстуальність став одним із основних
принципів постмодерністичної критики (діалогу між
текстами), визначаючи й те світо- й самопочуття
суч. людини, яке отримало назву “постмо
дерністська чуттєвість”. Справжній смисл цієї
операції стає ясним лише в контексті теорії знаку
Дерріди. Положення, шо історія і сусп-тво можуп>
бути прочитані як текст, спричинило сприйняття
людської культури як єдиного інтертексту. котрий
би слугував передтекстом для будь-якого тексту,
шо з’являється знову. 1н. важливим наслідком
уподібнення свідомості тексту було інтертекстуа/іь-
не прочитання суверенної суб’єктивності людини
в текстах-свідомостях, які складають “вел.
інтертекст” культ, традиції. “Для суб’єкта, що
пізнає, інтертекстуальність, — за словами Крістєвої,
— це ознака того способу, яким текст прочитує
історію і вписується в неї”. Франц. учений
Ж.Женетгу кн. “Палімсести. Література в другому
ступені” (1982) запропонував класифікацію різних
типів взаємодії текстів: 1) інтертекстуальність як
співприсутність у одному тексті двох чи більше
текстів (цитата, ал ю зія, плаґіат); 2)
паратекстуальність як відношення тексту до свого
заголовку, післямови, еп іграф у і 3) мета-
текстуальність як коментуюче й часто крит.
посилання на свій передтекст: 4) гіпертекстуаль-
ність як осміяння і пародіювання одним текстом
ін.: 5) архітекстуальність як жанр, зв’язок текстів.
Суч. письменникам постмодерністичної
орієнтації притаманний високий ступінь теор.
саморефлексії, наявність автор, коментаря. Усе.
шо зветься “постмодерністським “романом”
Дж.Фаулза, Дж.Барта, Р.Сюкєніка, Ф .Соллерса.
X.Кортасара та ін.. містить досить розлогі
міркування про процес написання тв. Вводячи в
тканину оповіді теор. пасажі, письменники
постмодерністської орієнтації незрідка апелюють
безпосередньо до авторитету Р.Варта, Дерріди,
Фуко. Еко та ін. “апостолів” П.
П. спирається на внутр. джерела руху,
вбачаючи їх у дуалістичній природі, діалогічності
самих явиш. П. часто розглядають як своєрідний
худож. код (М.Бредбері). тобто як звід правил
організації “тексту” тв. Складність такого підходу
полягає в тому, що П. з формального боку виступає
як мист-во, що свідомо заперечує будь-які правила
і обмеження, вироблені попередньою культ,
традицією. Тому як основний принцип організації
постмодєрністського тексту Фоккема називає
“нонселекцію”, яка узагальнює різні способи
творення ефекту зумисного оповідного хаосу,
фрагментованого дискурсу про сприйняття світу
як розірваного, відчуженого, позбавленого смислу,
закономірності й впорядкованості. Найха
рактернішою ознакою є злиття трагедії й фарсу,
іронія й самоіронія, пародія й самопародія. П.
звертається до метаоповіді лише у формі пародії,
яка існує у формі “подвійного кодування”,
постійного пародійного зіставлення двох (чи
більше) “текстуальних світів”, під якими розуміються
худож. стилі. Специфічна властивість постмо
дерністської пародії отримала назву пастиш, який
є основним модусом постмодєрністського мист-ва
(від італ. pasticcio — опера, складена з уривків іп.
опер, суміш, попуррі, стилізація). На думку
Гассана. завдяки самопародії письменник
намагається боротися з “облудною за своєю
природою мовою . пропонуючи -імітацію роману
його автором, який, у свою чергу, імітує ролю
автора… пародіює сам себе в акті пародії”. “Іронія,
метамовна гра, переказ у квадраті” — таке
визначення дає П. Еко. Так. амер. П. вільно оперує
фрагментами вестерна або кліше бойовиків, рос.
концептуалізм — штампами соціалістичного
реалізму.
Найпоширенішими образами-знаками П.
стають карнавал , лабіринт, бібліотека,
божевільня, хаос, полісемантичність яких є
очевидною, заг-визнаною. Металітературність стає
однією з ознак П., який схильний до цитування й
самоцитування. часом оперуючи цілими блоками
семантичних цитат. А.Роб-Грійє назвав
постмодерністську прозу “цитатною л-рою”.
Зануреність у культуру аж до повного в ній
розчинення приймає різноманітні форми аж до
роману-цитати (Ж. Ріве “Панянки з А. . 1979).
який складається з 750 цитат, запозичених з 408
авторів. Проте основною метою П. є не
компоновка цитат у певну структуру чи створення
колажу, а їхня переоцінка. У колажі, на відміну
від модернізму, всі фрагменти предметів
залишаються незмінними, нетрансформованими в
єдине ціле.
Піком П. в Америці стають 1960-70 pp.. коли
набуває розквіту “чорний гумор (Дж.Барт,
Дж.Данліві, Д.Бартельм. В.Геддіс. К.Кізі.
Дж.Хеллер. Т.Пінчон та ін). В країнах Лат.
Америки це X.Кортасар, Х.-Л.Борхес. У 80-і роки
явише й термін поширюються на европ. л-ри
(М.Бредбері, Фаулз. Еко). А з сер. 80-х pp. — і на
л-ри Сх. Європи — С.Мрожек (Польша).
М.Кундера (Чехія), П.Ярош. Л.Баллек. П Вілі-
ковський (Словаччина), М.Павич (Сербія). В рос.
л-рі. з П. пов’язана творчість С.Соколова,
В.Нарбікової. Вікт.Єрофеєва, Д.Прігова та ін. В
укр. літ. зародки постмодерністських тенденцій
можна віднайти в химерній’ прозі (іронічність укр.
менталітету проявилася ше в “Енеїді”
[.Котляревського), в творчості В.Дрозда,
П.Загребельного. С. Гупала, молодій поезії 90-х
pp. (“Бу-Ба-Бу”), романістиці ІО.Андруховича
(“Рекреації’ . Московіада”, “Перверзія”),
В.Єшкілєва, О.Забужко.
Ряд теоретиків (Еко, Лодж. Д.Затонський)
вважають неминучим появу феномену П. за будь-
якої зміни культ, епох, коли відбувається злам однієї
культ, парадигми і виникнення на її уламках ін.
(“Дон Кіхот”, Таргантюа і Пантагрюель”,
“Трістрам Шенді” тощо). Відчуття вичерпаності ст.
і непередбачуваності нов., контури якого неясні й
не обіцяють нічого певного та надійного і робить
П., де цей настрій виразився яскравіше за все
виразом “духу часу” кін. XX ст.
Тамара Денисова,
Галина Сиваченко
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНЕ МОВОЗНАВСТВО
Наступна: ПОТІК СВІДОМОСТІ