ПРИСЛІВ’Я — жанр мал. фольклор, прози.
Час виникнення жанру П. дуже давн.,
засвідчений у писемності всіх народів древньої
культури, зокрема в Греції, де жанр отримав назву
paronimie. Відтак термін було перекладено
римлянами як prouerbum (prouerb) або adagiom.
У більшості суч. європ. мов відповідні нац. терміни
утворено від ант. зразків (італ. proverbio, франи.
proverbe, рум. prouerbo, англ. proverb) або
кальковано (нім. Sprichwort, поль. przystowie,
білор. приказка, рос. і болг. пословииа, чес.
porekadlo, словаи. porekadlo).
Існування П. в усі часи й у всіх народів
безсумнівне, але складним, та й навіть дешо
суперечливим залишається його відмежування від
суміжних жанрів і чітке жанр, визначення.
Найлегше визначити П. з мовознавчого погляду.
Структурно —- це інколи прості, частіше складні
речення, можливе й поєднання кількох (2-4) речень.
На противагу звичайним реченням П. е
формулюваннями, шо вони повторюються
протягом сторіч незмінно або з незначними
змінами. Частини П. співвідносяться no-різному:чи
як підмет до присудка (“Вчиться — завжди
зголиться”, “Хто сі будує, той білує”); чи як причина
до наслідку (“Брудна вівця — вовча вечеря”,
“Багато псів — зайцеві смерть”, “Правда, шо раки,
то червона юшка”); чи як порівняння (“Вівця, як
бджола, лає один прибуток”, “Життя вільне, як
собаці на прив’язі”); чи як протиставлення
(“Робити — не меду лизати”, “Робота чорна, та
пень малий”).
Вочевидь, мовознавчий підхід визначає лише
певні формальні ознаки П., не торкаючись сутності
жанру. Так, синтаксична завершеність відмежовує
П. віл приказки, проте з фольклорист, погляду за
функціональністю та змістовністю ці жанри важко
відмежувати. На відміну від звичайних речень П. є
постійною трал, повторюваною формулою, яка
має переносне значення і вживається в багатьох,
часом — досить різних, ситуаціях. Третьою
характеристичною ознакою П. є їх образність; “Аж
гарчить, так на меншого кричить”, “Як пес сукно
стереже, а сам в нім не ходить”, “Чудно трохи,
шоб чоловіка з’їли блохи”. Основним худож,-
образним засобом у П. є м етафора, але
зустрічаються також метонімії’, синекдохи,
гіперболи, іронія. Четверта ознака — розподіл
ритмічною побудовою на дві частини; певне
спостереження, певна теза або теза + антитеза й
висновок. Двочленність часто наголошується й
римами. Вони бувають чоловічі (“Сюди тень, тули
тень, та й минув день”), жіночі (“Хвастала кобила,
шо з возом горшки побила”), дактилічні (“Ле
борошно, там і порошно”). Вагому ролю відіграють
алітерації та асонанси. В деяких випадках для
звуковідтворення (“Близко видати, та далеко
дибати”). У більшості випадків перегуки звуків
налають П. милозвуччя та сприяють
запам’ ятовуванню.
Щодо змісту, то П. звичайно вважають за
енциклопедію нар. мудрості. Дійсно, вони містять
логічно завершені судження, лаконічно й чітко
акумулюють думку, висновок зі спостереженням
над дійсністю. До того ж переважно мають
повчальну настанову. Говорячи словами М.Гоголя,
“ні в кому не відбилась цілком та багатовічна
повнота розуму нашого, яка міститься в наших
численних прислів’ях”. Вони узагальнюють
спостереження над життєвими явищами,
віддзеркалюють нар. погляди на явиша природи,
господарство, соц. та най. відносини, родинне
жипя, людські чеснота та вади тошо. Слід лише
зважати, шо, позаяк П. відображають
багатовіковий досвід, різні шаблі історії та
відповідно людського світобачення, П. можуть бути
не лише різними, але й протилежними. На
первісному ступені господарства хлібороб складає
й.г шо засвідчують його неспромогу опиратися
силам природи: “Не родить рілля, але Божа воля”,
або “Без Бога ані до порога”. Згодом виникають
протилежні за змістом П. “Без труда нема плода”,
‘Без роботи чоловік не виживе”: або “Як дбаєш,
ші.маєш”. Протилежний сенс мають ше, напр.,
ійгремії;”Вівторок — шасливий день” і “На
віетрок бід зібралось сорок”, або поль. “Gość w
dуm — Bуg w dуm ” i ‘ ‘Gość w dуm —pokуj diabli nrięli”
— відкидання старосвітської гостинності (Пор. укр.
“Гість не впору — гірше татарина”). Застарілість і
заяложеність певних П.можуть спричиняти іронічне
ставлення до них. За словами О.Пушкіна,
“моральні приповідки бувають навдивовижу
вживаними в тих випадках, коли ми від себе мало
чогось можемо вимудрувати собі на виправдання”.
Порівн. пареміологія засвідчує, шо вел.
кількість П. є поліетнічними, відомим різним
народам, звичайно у варіантах. У багатьох
випадках їх походження встановлюється легко.
Надто це стосується бібл.: напр., від “Бо вони сіють
вітер і пожнуть бурю” (Осія 8.7.) походять укр.
варіанти: “Хто сіє вітер, той жатиме бурю” або
“Хто сіє кривду, тон жатиме бурю”. Лат. П. “Хто
пізно приходить до столу, той дістає лише кістки”
скоротилося й набуло узагальненого сенсу: ”Хто
пізно приходить, сам собі шкодить”.
Пареміологічне зіставлення часом допомагає
зрозуміти первісне значення П. Так відоме укр.
“Вихопився, мов Пилип з конопель” (незрозуміло,
хто цей Пилип?, чому Пилип?) пояснюється з ПОЛЬ.
“Wyrwat się jak filip z konopel”: первісно йдеться
про зайця (filip у поль. мисливському жаргоні —
заяиь). В укр. фольклорі первісне значення зникло,
лишилося тільке переносне.
Частина П. має незаперечне автохтонне
походження, відображуючи конкретні ісг. події або
побутові явиша: “Висипався Хміль із міха та
по казав ляхам лиха”, “Пережили татаршину,
пережили паншину, переживемо й це”. Існують
також регіональні П., які можуть бути
незрозумілими за межами даного регіону.
Гуцульські “Пшениця— дурниця, а гроші — мара,
сьогодні є, а завтра нема” чи “Пшениця —
дурниця, утрьох молотять, а одному їсти” вражають
негативним ставленням до основної сільсько­
господарської культури України. Пареміограф
В.С.Плавюк, оприлюднивши ці П., супроводив їх
приміткою-поясненням: “У гірських місцевостях
пшениця не родить. Гуцули її майже не сіють, тому
не надають; як і грошам, їй значення”. Подібний
погляд, певно, пов’язаний також із язичницько-
скотарським: “Гріх пороти груди землі” — говорять
гуцули.
П. у різний спосіб споріднене з ін. фольклор.,
подекуди з літ. жанрами. На думку О.Потебні,
“один з видів П. межує безпосередньо з байкою.
Від байки може залишитися коротший вислів, шо
стає П. або приказкою (“Ми орали” з байки Езопа
“Віл та муха”). Потебня далі пише: “Другий прийом
перетворити байку на П. полягає, напр., у тім, шо
не речення, а ввесь зміст байки стає П. <…> “Він
і долотом рибу удить” <…> Річ у тім, що зграя
злодіїв змовилася пограбувати простаків. Один із
них сів на березі річки, нав’язав на вудку долото і
спустив його в воду. Підходить один з тих, кого
злодії хотіли обдурити, і питає: “Чим ти рибу
ловиш?” — “Долотом”. — “Хіба можна долотом
рибу ловити?” — “Як же, підожди, подивись”.
Простак почав дивитися, а тим часом товариші
того, хто вудив рибу, обчистили простаків віз”. Цей
текст Потебня наводить за збірником казок
Манжури. З відомої казки про лисиїло та вовка
виникла приказка “Битий небитого везе”. З думи
про козака Голоту — “Шапка-бирка, зверху
дірка”.З пісні про сварливу жінку — “Сіяв гречку,
а уродив мак, нехай буде так” чи “Хай буде гречка,
аби не суперечка”.
І навпаки, П. можуть розгортатися в тв.
більших жанрів. “Бачили очі шо купували — їжте,
хоч повилазте” Г.Квітка-Основ’яненко розгорнув
у оповіданні “Пархімове снідання”. Вищезгадане
поль. П. “Wyrwał się jak filip z konopel”
В.Сирокомля переробив на легенду, де йдеться
про шляхетського маломаєтного Дон Кіхота, який
завжди вихоплювався невчасно й собі на шкоду.
Часом П. дістають сюжетну реалізацію. Так, у “Дон
Кіхоті” М. де Сервантеса або в “Мертвих душах”
М.Гоголя (реалізація П. “кто высоко взлетает, тот
низко падает” — Чічіков їде з Селіфаном і мріє
про те, шо буде херсонським помішиком, а в цей
час Селіфан перекидає бричку).
Нар. П. від найдавн. часів переходили в
книжну мову та літ. тв. Обмежимося лише укр.
матеріалом. П. зустрічаються вже в Іпатіївському
списку “Повісті временнихліт”: “Руси есть веселие
пити, — не может без того быти” (під р. 980), або
“ не погнетши пчел — меду не едать” (під р. 1231).
П., приказки, нар. афористика містяться в
“Ізборнику Святослава 1073″, “Повчанні”
Володимира Мономаха. В “Руській правді” низку
юридичних статей оформлено П. Починаючи з XVI
— XVII ст., П. використовують укр. письменники
(І.Вишенський, Хр.Філалет, М.Смотрицький,
Л.Баранович, І.Галятовський, А.Радвиловський,
І.Гізель); вживають козацькі літописи XVII — XV1H
ст. У XIX ст. практично всі укр. письменники
звертаються до П. (від Г.Сковороди, І.Котля­
ревського, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки,
Т.Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного,
[.Франка до М.Коцюбинського).
Досить часто П. стають заголовками, образно
розкриваючи автор, задум: Квітка-Основ’яненко
— оповідання “Добре роби, добре й буде” (1836),
Панас Мирний та Іван Білик — роман “Хіба ревуть
воли, як ясла повні?” (1872-75), М.Старииький —
водевіль “Як ковбаса та чарка, то минеться й
сварка” (1872), М.Кропивницький — драми “Дай
серцеві волю, заведе в неволю” — первісна назва
“Микола Старостенко, або Незчуєшся, як лихо
спобіжить” (1863), “Доки сонце зійде, роса очі
виїсть” (1882), “Де зерно, там і полова” (1888),
І.Карпенко-Карий — іст. п’єса “Лиха іскра поле
спалить і сама шезне” (1896). У рос. драматургії
показові назви п’єс О.Островського.
Жанр П. разом із найспорідненішим з ним
жанром приказки входить до ширшої, видової
категорії — паремії. Типол. та іст. П. споріднені
з письмовими дидактичними жанрами —
афоризмом, гномою, сентенцією, крилатими
словами.
Людмила Волкова