ПРИТЧА (від давньорус. притьча — історія,
нещасливий випадок, а також приклад) —
оповідний, алегорично-повчальний тв. філос., рел.,
морального змісту з двоскладовою композицією, в
основі якої лежить приклад і його пояснення.
П. виникла в сиву давнину у фольклорі народів
Сх., звідти перейшла в писемну л-ру.
Найвідомішими параболічного характеру кн., до
яких входили поряд з казками, байкамя,
повчальними оповіданнями і П., шо позначалися
на духов, житті Європи і мали значний вплив на
формування і розвиток давн. й нов. укр. л-ри, а
також усної нар. творчості, були Біблія, інд. зб.
‘‘Панчатантра”, її ірано-араб. переробка “Каліла
і Дімна” (греи. переклад “Стефаніт і Іхнілат”),
“Квітник духовний”, давн-христ. роман “Варлаам
і Й оасаф ”, “Історія семи мудреців”, “Велике
зерцало”, “Римські діяння” та ін. Схематично
процес виникнення П. йде від міфу до казки, від
казки до аполога (казки про тварин), з якого
власне і розвинулися П. та байка.
П. тісно пов’язана з ін. жанрами, такими, як
парабола, загадка, переказ, прислів’я,
анекдот та ін. Надто спорідненою вона є з байкою.
Це зумовлено спільністю їх походження.
Повчальність, алегоричність, філософічність,
зовн. подібність побудови — це ті риси, що єднають
П. з байкою. Однак, П. має низку специфічних
ознак, шо в комплексі роблять її стійкою худож.
структурою. У більшості жанрів, як правило, ідея
випливає із зображуваних подій: П. йде від
протилежного: до наперед заданої іде!
підбираються події. Тому сюжет і образи П.
надзвичайно схематизовані, прямують до певного
зразка, тобто архетипічності. Стандартність сюжеіу
і широка узагальненість образів лає можливість їх
традиціоналізації, а також багаторазового
використання у худож. тв., вони легко піддаються
інтерпретації та переосмисленню. Отже, П. е
полісемантичним тв.
П. властива певна структурнологічна схема
побудови, шо виражається у формулі викладу —
пояснення. У ній якесь складне (філос., моральне,
рел.) поняття розкривається за допомогою
повчальної історії (часто “морального уроку”,
прикладу), кожна з дійових осіб якої, та й самі події
мають переносне значення, його тлумачення
змушує читача чи слухача роздумувати, веде через
прості міркування до розкриття якогось складного
поняття. У притчі криється дидактичний прийом:
за певною логічною схемою розкриваються
складніші істини через прості. Пояснення П:
розшифровує те, про що говорилося в її гол.
частині. П. є раціоналістичною у своїй основі. У
першій частині П. описувані події можуть мати
закінчений — або, навпаки, незакінчений
характер, у такому разі розповідь обривається в
момент найбільшого зацікавлення читача (слухача)
і т.ч. створюються сприятливі умови для пояснення
певної тези, ідеї. Зображувані події й образи
являють собою широкі узагальнення, які у другій
частині набувають конкретного значення.
Тлумачення конкретне по відношенню до викладу,
тому шо воно є узагальненим образом пізнаваної
людиною дійсності у формі філос., рел., моральних
концепцій.
П. у принципі є тв. серйозним, хоча можуть
бути гумор, та сатир. П. Якщо підійти з мірками
класицизму, то П. можна віднести до тв. високого
стилю. П. властива певна інтонація, образна
система, шо випливають з її архаїко-урочистої і
філос.-повчальної манери оповіді.
П. має модифікації. Це зумовлено іст.
обставинами її розвитку і здатністю синтезуватися
з ін. жанрами. Першою такою модифікацією є П,-
прислів’я. У давн. укр. л-рі досить часто притчами
вважали прислів’я, які входили до різних зб. або
вводилися у тв. для висловлення чи підтвердження
певних думок і положень (давн-рус. зб. “Златая
цепь”, “Златоуст”, “Измарагд”, “Пчела”,
“Моление” Данила Заточника, “Сказание о
Борисі и ГлЬб’Ь” та ін.), розуміння прислів’я як
притчі є і в Г.Сковороди та ін. У Біблії слово
“машал”, яке у нас було перекладено як “притча”
(“Притчі Соломона”), насправді означає
“афоризм”, “сентенція”, “приказка”, “гра слів”,
“загадка”, “алегорія”. Напевне, первісно під П.,
як і під байкою, розуміли другу її частину. Тобто
ту філос.-узагальнену думку у формі, скажімо,
прислів’я, для пояснення якої спеціально
підбирався чи придумувався приклад. Таке
прислів’я містить у собі складний за структурою
алегорично-повчальний худож. образ. Тому не
дивно, шо на його основі може виникнути
сюжетний філос.-дидактичний тв. у будь-якій жанр,
формі. Друга модифікація — власне П. Для неї
характерним є параболічний спосіб змалювання
дійсності, шо полягає у розкритті філос., рел.,
моральної концепції через наведення прикладу і
його пояснення. Така П. має два різновиди: вона
може бути з поясненням чи без пояснення. У Біблії
вже зустрічаються П., позбавлені алегорії, близькі
за значенням до прикладу, з відступами від строго
визначеної композиції, тому з необов’язковим
тлумаченням сказаного у тв. Такі форми властиві
також світській, фольклор. П. Параболічна
повчальність прикладу в даному випадкові є
засобом худож. відображення. Такий приклад
наштовхує читача чи слухача на роздуми, змушує
зробити зіставлення сказаного у тв. з власним
життєвим досвідом, дійти певного для себе
висновку.
П. є проз, вірш., драм. Виділяється П. і в усній
нар, творчості, так звана фольклор. П., але за своїм
зови. ознаками вона дуже подібна до
моралізаторської казки, а також байки.
З найдавн. часів П. існувала як окр. жанр, а
також як структурно-складова одиниця більших
жанрів (жанр-вставка). Вона вводилася і
вводиться у тв. з різною метою, переважно з
композиційно-стильовою для кращого вираження
їх основної концепції. Такими є вставні П. в поемах
{.Франка “Панські жарти” (притча про батька і
трьох синів), “По-людськи” (про побожного
корчмаря Майлеха), “На Святоюрській горі”
(притча про вужа в домі), “Мойсей” (притча про
терен), Лесі Українки “Роберт Брюс, король
шотландський” (притча про павука) та ін.
П. прийшла з давн-христ. л-ри в укр. вже
сформованою. Однак упродовж століть вона
еволюціонувала як жанр, поступово змінювалася і
розширювалася її ідейно-естет. функція.
У більшості випадків у основі П. тих чи ін. нац.
л-р лежать трад. сюжети світ. л-ри. Не є
виключенням й укр. л-ра. Особливий інтерес як
до жанру П., так і до сюжетів появляється в певні
моменти її іст. розвитку. Такими були періоди л-
ри Київ. Русі, потім з пол. XVI — до кін. XVIII ст.,
кін. XIX — поч. XX ст., 60-і роки і 80-90-і рр.
Основні худож. принципи, які мали значний вплив
на еволюцію жанру П. та визначили її естет,
функції в наступні етапи, сформувалися вже в л-
рі Київської Русі. До них належать: посилене
проникнення в нац. культуру досягнень світ, л-ри і
розширення у зв’язку з цим заг-людських
високогуманістичних філос., рел., політ.,
моральних понять і принципів, у передачі яких
значну роль відіграє і П.; формування, зміна або
інтенсивне збагачення ж анрової системи л-ри,
посилений інтерес до П. світ, л-ри, до
використання їх сюжетів, образів, мотивів для
вираження чи підтвердження життєво значущих
для даної епохи думок. У л-рі Київ. Русі склалося,
в основному, розуміння притчі як філос. жанру.
Уже в Київ. Русі існувала рел. і світська П.
Найвизначнішими зразками рел. є “Притча о
человЬчестЬй души и тіілеси”, між 1160-1169 (в
основі її лежить П. про Сліпця і Хромця) Кирила
Туровського, “Оповідання про обрів” із “Повісті
минулих літ”, світські вставні П.-прислів’я і П. про
чоловіка, шо продавав своїх дітей із “Моления”
Данила Заточника та ін. У 2-ій пол. XVI[-XVIIJ ст.
набуває розповсюдження проповідь-П. (Лазар
Баранович, “Меч Духовний” (К., 1666) — “О
насажденіи винограда”, “О раадаяніи талантовь”,
“О богатом.и Лазар’к”, “О богатом ему же уродзися
нива”, “О блудном сын1!!”; Антоній Радивиловський,
“Вінець Христов” (К., 1688) — “О раздаяніи
талантовь”, “О богатом і Лазар’к” та ін.), притчі
Сковороди “Обращение притчи к Богу, или к
вечности” з трактату “Книжечка, называемая Біівпів
АІсіЬіасІіз сирЬч Икона Алківіадская (Израилский
змій)”, I.“Притча СлЬпый и Очитый” із “Диалога. Имя
ему — Потом зміин”, “Притча, нареченна Еродій” з
тв. “Благодарный Еродій” та ін.
Укр. письменники XIX ст. не часто зверталися
до П. Можна назвати тільки окр. тв. П.Куліша
(“Орися”), І.Нечуя-Левицького (“Рибалка Панас
Круть”) та ін., у яких використано вставні П. Але
традиції давн. П., її поетика інтенсивно впливали
на розвиток л-ри. Вони виявилися вже в байках-
приказках П.Білецького-Носенка, Л.Боро-
виковського, укр. повістях й оповіданнях Г.Квітки-
Основ’яненка.
Можна з певністю говорити, що І.Франко є
творцем вірш. П. в укр. л-рі. Використовуючи
мандрівні сюжети, він написав низку П., шо ввійшли
до розділу Притчі” зб. “Мій Ізмарагд” (1898),
“Давнє й нове” (1911), не ввійшли у зб. “Притча
про немилосердя” (1912), “Притча про двох рабів”
(1913), “Притча про сліпця і хромия” (1914) та ін.
У П Франко піднімає філос. проблеми життя і
смерті, говорить про цінність звичайної людини,
стверджує естет, і загальногуманістичні принципи
й ідеї. Саме вірш. П. набула найбільшого
поширення в укр л-рі XX ст. До нього жанру
звертаються В.Мисик, Л.Первомайський,
С.Крижанівський. Б Олійник, Б.Коржта ін. Багато
спільних рис з притчами Франка мають П.
Д.Павличка.
В укр. літ-знавстві П. досліджували Франко,
М.Зеров, А.Касгірук та ін. З жанром П. пов’язане
виникнення такого літ. явища, як притчевість.
Юрій Клим юк