ПРИТЧЕВІСТЬ (від притча) — використання
в тв. худож. л-ри поетики притчі. Літ-знавче
поняття виникло в наш час. Про нього стали
говорити у зв’язку з філос. прозою XX ст., зокрема,
з появою “нового латиноамер. роману” і
породжених ним засад худож. зображення —
“космобачення” (“космопогляд ”), магічний
реалізм, “барочний роман’. “концептуальна
проза” тошо.
Як явише П. існувало з давніх-давен і було
пов’язане з дидактичною л-рою, зокрема, з такими
проз, жанрами, як аполог, байка, притча,
повчальна повість; лір., як повчання, послання,
гнома, драм. — мораліте, шкільна драма тощо.
Наявність П. в дидактичній л-рі відбиває певний
процес моделювання мислення, при якому підбір і
спосіб подачі худож. матеріалу є аргументом
мотивації автор, концепції.
У суч. притчевих тв. пряме повчання відсутнє,
воно нівелюються різними худож. прийомами,
скажімо, шляхом конструювання образів-
персонажів через психол. вмотивованість їхніх
вчинків, внутр. діалог, розгортання двочленної
будови тв. (виклад – пояснення) в повноцінну
сюжетну структуру, заміни повчальних висловів
фігурами худож. синтаксису з обов’язковим
введенням загальнолюдського контексту, міфол.
часу і простору. В таких тв. замість дидактизму
з являється філософічність.
П. має здатність впливати на образну, сюжетну
та композиційну систему тв., синтезуватися з ними,
трансформувати їх, унаслідок чого тв. можуть
набувати видових жанр, ознак, скажімо, новєли-
притчі (Ф.Кафка “Вирок”, “Перевтілення”. “У
виправній колонії”; І.Андрич “Притча про
візирового слона”), повісті-притчі (Е.Гемінгвей
“Старий і море”; Т Пулатов “Друга подорож
Каїна”: В.Распутін “Прощання з Матьорою”);
роману-прнтчі (Г.Мелвілл “Мобі Дік, або Білий
кит”; Дж Конрад “Олмейрова примха”, “Лорд
Джім ; А.Камю “Чума”; Г.Гарсія Маркес “Сто
років самотності”. “Осінь патріарха”; В.Голдінг
“Володар мух”. “Спадкоємці”, “Вільне падіння”,
“Шпиль”, “Піраміда”, “Бог Скорпіон”, “Ритуал
посвяти”; Ч.Айтматов “Білий пароплав”. “І довше
року триває день”, “Плаха”; О.Чіладзе “Йшла по
дорозі людина”, і кожен, хто зустрінеться зі
мною…”. “Залізнийтеатр”; та ін.); драми-притчі (бр.
Чапеки “3 життя комах”; Б.Брехт “Гостроголові
та круглоголові”, “Добра людина із Сичуані”,
“Кар’єра Артура Уї”, “Кавказьке крейдяне
коло”).Одначе П. не робить тв. притчею за жанром,
позаяк виступає лише стильовим прийомом у
системі худож засобів.
У притчевих тв. визначальними є два моменти;
перший — гол. думка (/лея) домінує нал
зображенням і другий — оповідь у них здійснюється
заради мудрого повчання. Вони ведуть до
універсалізації змалювання і загалом до
традииіоналізації сюжетів та образів, надають їм
архетипічпих рис. Однак, такі тв. позбавлені
схематизму, мають складну структуру і
відзначаються високою худож вартістю, бо
універсалізація виступає не самоціллю, а естет,
принципом світобачення. Кожна подія чи образ
— це лише модель, з допомогою якої пояснюються
філос. осмислені явища громадського життя.
П. є одним із видів худож. узагальнення. Вона
має зв’язок з міфологізмом у л-рі П. з’являється
не лише тоді, коли письменники звертаються
безпосередньо до поетики притчі, а й виступає як
закономірністьміфологізації худож тв. П. виникає
внаслідок зіставлення двох часових рівнів чи
якихось подій, а також як результат специфічної
ідеалізації образів-персонажів. У першому
випадкові проекція більш давн. події на життя веде
до їх перестановки: через минуле розкривається
суч., одна подія дає розуміння ін. події, набуває
алегоричного значення, стає повчальним
прикладом, “уроком”. У другому випадку
змальовується герой-зразок, посій якоїсь філос.
ідеї, моральної риси, рел догми, певного
позитивного чи негативного світоїлядного
принципу, заради утвердження якого відбувається
описана подія і якому підпорядковуються всі худож.
засоби Ці два принципи лежать в основі
параболічного зображення дійсності. До речі,
парабола є одним із видів притчі. Параболічність
і притчевість часто сприймаються як синоніми. П.
розширює явише, робить його типовим,
проблемним, зі всеохоплюючою боротьбою прота
зла та стереоскопічним зображенням, і шо
найголовніше, надає глибокого гуманістичного
змісту.
Специфіка притчевої естет, структури і
можливість широкого узагальнення сприяють
виникненню особливого виду худож.умовнсМД
Вона створюється в більшості випадків унаслідок
ірреального бачення сучасності, як наслідок
узагальнення сусп. важливих явищ і алегоричного
вираження їх через конкретні факти та образи
Виникненню умовності сприяють такі особливост
поетики притчі, як широка асоціативність
полісемантичність сюжетів та образів, двопланнісп
у викладі матеріалу і появи на цій основі підтексту
висока тональність оповіді та міфол. широта в
охопленні проблем і розуміння сутності людини та
її діянь, існують певні прийоми реалізації
притчевості. До них належать: часова чи смислова
інверсія, введення притчі у тканину тв. (вставна
притча), розгортання тв. на основі приказки,
приспів ’я, сентенції фі/іос. чи морального змісту,
наслідування сюжетним ходом структурно-логічної
схеми побудови притчі (виклад – пояснення),
притчева ідеалізація образів-персонажів,
ремінісиентне відтворення сюжетів, образів і
мотивів давн. притч та ін.
Поняття П. не зводиться лише до прийомів
худож. зображення. Воно є набагато ширшим, бо
це певний засновок худож. світосприйняття, який
виявляє іманентні властивості давн. м іф ів і
книжкової мудрості. Виникнення й існування
сюжетів та образів пов’язане в такому разі з
конкретною дидактичною метою. У зв’язку з иим
можна говорити про притчевий характер усієї
давн-христ. л-ри. Тому тв., шо написані на її
сюжети, містять у собі філос.-притчевий первень.
Письменники в такому разі лише відштовхуються
від першоджерела, даючи при цьому оригінальний
поворот темі, мотиву, переосмислюють значення
образів.
У кожній нац., зокрема і в укр., л-рі, П. має
глибокі корені. П. позначилася на розвиткові
житійної, ораторсько-учительної, а пізніше, у 2-й
пол. XVII — XVIII ст., на ораторсько —
проповідницькій л-рі, а надто на філос. тв.
Г.Сковороди. Естет, досягнення давн. укр. л-ри, у
тому числі й П., стають надбанням нов. л-ри. Але
якщо в давнині це був один із визначальних
способів худож. мислення, то в нов. укр. л-рі він
стає лише одним із засобів худож. зображення
дійсності. Раціоналізм притчі був співзвучним із
просвітницькою ідеологією і знайшов втілення в
специфічних формах П. у вірш, і проз. тв.
письменників поч. XIX ст. (П.Білецький-Носенко,
П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський,
Г.Квітка-Основ’яненко та ін.). Поети-романтики
заклали основи появи параболічного підходу до
зображення дійсності. Вони своїм оспівуванням
фактів героїчної історії народу мали на меті
протиставити його видатне минуле і підневільне
сучасне, пробудити нац. свідомість і політ,
активність. П. як тип узагальнення набула
найвиразніших ознак у творчості Т. Шевченка
(“Царі”, “Неофіти”. “Осі’і. Глава XIV.
(Подражаніє)”, “Колись-то ше во время оно…”,
“Саул”, “Псалми Давидові”, “Пророк”, “Марія”,
“Молитва” та ін.). Притчеві принципи поезії
Шевченка знайшли продовження в С.Руданського,
П.Куліша, Ю.Федьковича, М.Старицького.
Особливого значення набула П. у 2-ій пол. та
в кін. XIX — на поч. XX ст. Вона стає одним із
засобів вираження сусп. проблематики. Поряд із
використанням різних прийомів П. важливу ролю
відігравала притчева образність (образи-алегорії,
образи-ідеї, образи-архетиля, образи-приклади,
образи-символи). їх зв’язок із особливостями
сюжетного ходу оповіді, композицією веде до
виникнення ситуації аналогії, зіставлення,
проведення паралелей, домислення, тобто до
параболічного розуміння естет, сутності явиша.
Словесні образи, як правило, будуються за
антонімічним принципом (І.Франко “Смерть
Каїна”, “На Святоюрській горі”, “Терен у нозі”,
“Мойсей”, “Істар”; Леся Українка “Роберт Брюс,
король шотландський”, “Вавілонський полон”,
“Адвокат Мартіан”, “Триптих”: Б.Грінченко
“Матільда Аграманте”, “Живуша вода’;
М.Вороний “Євшан-зілля”; П.Грабовський “До
сіячів” та ін.).
У л-рі XX ст. П. прогресує з 60-х років.
Провідним стає принцип синтезу притчі з ін.
жанрами. Притчеві ознаки мають низка сонетів
Д.Павличка, балад І.Драча, епітафії і “Гнівні
сонети” В.Симоненка та деякі вірші Л.Костенко,
Р.Лубківського, І.Жиленко, П.Перебийноса та ін.
Параболічна засада зображення виявляється і в
таких тв. химерної прози, як “Лебедина зграя” і
“Зелені млини” В.Земляка, “Дім на горі” і “На полі
смиренному” В.Шевчука, “Оглянься з осені”
Р.Яворівського та ін.
П. набуває поширення в тій чи ін. л-рі в певні
періоди її розвитку. Насамперед тоді, коли виникає
необхідність звернення до світ, морально-естет.
досвіду. Однією з причин цього може бути
підневільний стан л-ри. Письменники змушені через
цензурні утиски та заборони для вираження сусп.
вагомих думок звертатися до “езопової мови”,
використовуючи трад. сюжети та образи. Однак,
засада параболічного зображення є набагато
складнішою, ніж “езопова мова”, бо є наслідком
високого рівня розвитку худож. мислення та іст.
необхідної інтеграції літ. процесу. Явиша, пов’язані
з притчею, дають можливість поглиблення, а також
розширення масштабів засвоєння і підняття най.
проблематики до проблематики світ.,
загальнолюдської.
На виникнення П. в нац. л-рі мають вплив зовн.
та внутр. чинники. До зовн. належать її
взаємозв’язки зі світ, л-рою. Внугр. є наслідком
стилетвірних закономірностей і саморозвитку
худож. свідомості. Вони пов’язані з ростом
пізнавальної функції л-ри, її інтелектуалізації на
основі наук, аналізу сусп. явиш і подій, їх філос.
осмислення з позицій певного естет, ідеалу,
збільшення історизму, шо має головне значення
в розкритті основної автор, концепції, постійної
гуманізації сусп. думки й у зв’язку з цим посилення
вимог читачів.
Юрій К/шм’юк