ПРОЗА (лат. prosa — від prorsa — вільна,
проста) — форма словесної творчості поруч з
віршем Невірно трактувати П. виключно як
явище красного слова: генетично вона виникає в
сфері утилітарної словесності; худож.-естет,
моменти в ній тоді спорадичні, в той час. як у
фольклорі й розвинених л-рах домінує вірш, “мова
богів”. В усній нар. творчості П. функціонує на
околиці ж а н р о в о ї системи й пов’язана з
потребою зберегти в колективній пам’яті образ
визначної людини або явиша (легенди, передання
тощо). Літ. П,. формується в річищі риторики, а
не поетики, як от ораторська, філос. або
історична проза в ант. л-рі. шо стала витоком
акт. роману. Попри свою зовнішню “природність”,
П. як художня форма не передує віршам, а
виступає в епохи руйнацій естет, канонів на зміну
складній та витонченій вірш, культурі. В епохи
становлення й панування цих канонів — напр., в
класицизмі — П. переважно сприймається як
щось вульгарне, нижче від віршів (характерний
мольєрівєький Журден, який з подивом
усвідомлює, що говорить прозою). П. побутує
звичайно спочатку як “додаток” до поезії й часом
контамінує з нею — напр., в рамках жанрів
масової літератури. Підноситься П. звичайно в
епохи панувані ія установки на утилітаризм — так,
перк. л-ра європ. Сер-віччя з її суто практичною
установкою на цілоспрямоване духовне
формування читача витісняє вірші в сфери
куртуазної та нар. словесності й культивує
переважно сувору проа стихію в дусі Біблії: л-ри
сх-словян. Сер-віччя суцільно прозаїчні. Подібне
зовні, але все ж таки неоднорідне явище —
торжество роману й романних форм в л-рах
Європи XIX — 1-ї пол. XX ст. Автори європ. П.
романного типу активно претендують на статус
митця, а не духов, лідера (хоча в л-рах, які склалися
на сер-віч. засадах, й новітній романіст довго має
статус ‘вчителя”). В пору піднесення індивідуальної
думки й руйнації трад, авторитетів худож.-проз
жанри дають змогу вільно інтерпретувати явиша
життя духу й сусп-ва, хоча часом не знаменує
зниження культ, стереотипу. В такі періоди вірш
сприймається як щось другорядне й старосвітське,
він навіть підпадає під вплив стилістики П. (поезія
реалістів XIX ст.) й загалом девальвується. Зате й
П. починає тяжіти до образно-худож. організації
тексту (членування на колони, пошук ритму й т.п.),
напр., тв. А.Чехова або М.Коцюбинського. В
певному сенсі П. й вірш — споконвічно
“антагоністичні” форми слова.
Семей Абрамович