ПРОСВІТНИЦТВО (франп. “siecle des
lumieres” букв. — “вік світочів”) — широкий
інтелектуальний рух у XVIII ст. в Зх. Європі,
спрямований на ліквідацію соц., економічних,
політ., ідеологічних, культ, інститутів феодалізму.
Слід розмежувати конкретно-іст. явише
“просвітництво’’ від більш широкого поняття
просвітительство”, стосовно аналогічних, але
пізніших явиш в різних регіонах світу (в Росії та в
Україні в XIX ст.. в Лат. Америці в XIX-XX ст.).
Зх- свроп. П . обіймало не тільки л-ру та мист
во, але і філософію , економіку, політику.
Письменники і філософи П. (Д.Локк, Е.Шефтсбері,
Дж.Свіфт. Д.Дефо, Г.Філдіпг, Ш.Монтеск’є,
Вольтер. Д.Дідро, Ж.Ж.Руссо, Ф.Шіллєр та ін.)
були ідеологами третього стану (насамперед,
буржуа) і духов, підготували Французьку
революцію 1789-1794. Ідеологія П. стала
черговим “маятниковим” рухом європ. філос. та
громадської думки. Відштовхуючись від
аристократизму та кат. реакції XVII ст.,
просвітителі продовжували традицію
В ідродж ення і Реформації, захишаючи
простолюдина, прославляючи Розум та
критикуючи офіційну церкву. Але тим самим вони
підготували зворотний рух маятника до ідеалізму,
інтуїтивізму та лухов. аристократизму романтиків.
Інакше кажучи. П. було закономірним етапом у
складному, діалектично-суперечливому процесі
європ. духов, життя. Філос. погляди просвітителів
базуються па складному конгломераті концепцій,
які містять у собі елементи ант. філософії та
схоластичного раціоналізму сер. віків, однак у 1-й
пол. XVIII ст. домінус раціоналізм Р.Декарта і
сенсуалізм Д.Локка. Але вже в останній третині
століття філософія П. втрачає об’єктивно-
раціональний характер, все більшу популярність
набуває вчення Д.Юма та Д.Берклі, просвітницька
ідеологія опиняється в складній взаємодії з
містичними масонськими вченнями. Розчарування
просвітителів у можливостях розуму спричиняється
до виникнення сентименталізму та преро-
мантизму (готичний роман) в л-рі. захоплення
окультизмом і чорнокнижництвом. Суттєвим є
ставлення просвітителів до проблем Бога,
природи, людини та сусп-ва. Гостро критикуючи
нерк, заклади, більшість просвітителів залишаються
на позиціях деїзму, лише деякі з них підходять до
думки про атеїзм (Дідро), більш поширена
пантеїстична ідея (Руссо). Природу просвітителі
розглядають з матеріалістично-метафізичних
позицій, в поглядах щодо сусп-ва домінує принцип
розумності (“думки правлять світом”). Вел.
заслугою просвітителів був нов. погляд на людину.
Базовими стали такі поняття, як природна людина,
природа, природний закон, право, розум,
виховання, просвітництво. Зокрема, Локк
заперечує богословську тезу про” вроджені ідеї”,
душа людини — “tabula rasa”. Звідси випливає
важливий висновок просвітителів щодо виховання
як свідомого активного впливу на людську
особистість, з’являються педагогічні теорії
І.Г.Песталоцці та Руссо. Однак і тут просвітителі
не були одностайні. В розумінні Руссо природна
людина — це індивід, шо наділений від народження
найкращими якостями людської природи:
добротою, свободолюбством, благородством і т.
ін. Такими носіями природних якостей с люди, які
не зіпсовані цивілізацією (Руссоізм). Незважаючи
на відмінності в трактуванні людської природи,
просвітителі проголосили природне право людини
на свободу, кохання, шастя та насолоду. Саме з
позиції цього права просвітителі критикували
феодальну дійсність свого часу як антиприродну,
антигуманну. шо суперечить природі людини. Але
викриваючи феодально-станову нерівність,
більшість просвітителів за політ, поглядами були
прихильниками “освіченої” монархії, покладаючи
надію на “філософа на троні”, що виражалась у
симпатіях до Фрідріха Іі та Катерини II. Теор. ці
погляди були обгрунтовані Монтеск’с в трактаті
“Дух законів”. Більш радикальний у соп – політ,
поглядах Руссо проголосив у своєму 1Суспільному
договорі” ідею народовладдя. Слід відзначити їх
антиісторичність і недіалектичність лумки
превітителів. Проголошуючи принципи свободи,
рівності, братерства, вони не припускали, тільки
як окремий виняток ( “Небіж Рамо” Дідро), шо на
місце станової нерівності прийде нерівність
майнова, на місце феодальної залежності прийде
економічна залежність. Просвітителі сприяли
приходу нов., більш прогресивного економічного
та cou. устрою, але не позбавленого разючих
контрастів. Утопізм просвітителів призвів на
початку XIX ст. ло розчарування, яке втілилося в
ідейній та худож. практиі [і романтизму.
Основний внесок у розвиток зробили англ. та
франц. філософи, письменники, шо цілком
з’ясовно — Англія і Франція були в XVIII ст.
пайрозвинішими в економічному та культ,
відношенні державами, хоча і знаходилися на
різних стадіях соц.-політ, розвитку. Ці відміни і
визначили специфіку П. в кожній з цих країн. Англ.
П. мало відносно помірний характер, позаяк його
основне політ, завдання — залучення до влади
буржуазії — було виконане внаслідок політ,
компромісу 1688. Тому перед англ. просвітителями
поставало лише ідеологічне завдання —
обгрунтувати право третього стану на владу та
людську гідність, шо і було блискуче зроблено в
прапях Локка. Шефтсбері, Б.Мандевіля, романах
Дефо, С.Річардсона. Г.Філдінга. Більш радикально
виступили франц. просвітителі, перед якими було
завдання політ, перебудови — перехід від
феодалізму до буржуазних відносин — шо і було
виконано внаслідок революції 1789-94 рр. Слід
відзначити вел. ролю енциклопедистів — групи
письменників, філософів, економістів, які створили
під керівництвом Лідро “Енциклопедію’’, шо стала
трибуною просвітницьких поглядів. У США
просвітницькі ідеї сприяли завоюванню
незалежності від Англії 1776 і лягли в основу амер.
конституції. Основним завданням нім. П. було
об’єднання країни (буржуазні реформи в країні
відбудуться лише в 2-й пол. XIX ст.). Б Росії та
Україні в XVIII ст. не було ні соц.. ні політ,
передумов для буржуазної перебудови, тому лише
деякі просвітницькі положення, в основному
морального характеру, наявні в творчості
Ф.Прокоповича. А.Кантеміра. М.Карамзіна,
О.Радішева. Як вже зазначалося више, поняття
П. обіймає всю сферу духов, життя сусп-ва —
філософію, політику, економіку, релігію, культуру.
Більш-менш докладний аналіз всіх цих галузей
необхідний, оскільки однією з найважливіших
особливостей л-ри П. є її філософічність — вона
торкається всіх цих аспектів духов, життя людини
(філос. повісті Вольтера, численні робінзонади,
політ, трактати, сатири і т. ін). Отже л-ра П. — л-
ра ідей, на відміну від л-ри XVII ст., яка була назагал
л-рою звичаїв, або ж від л-ри XIX ст. — л-ри
характерів. З ін. боку, слід відзначити, шо л-ра П.
не обіймає весь літ. процес XVII] ст. хоча і здійснює
більший чи менший вплив на нього. Вельми складі іі
взаємодії між л-рою П. та л-рою дворянського
декадансу (рококо) у Франції, л-рою П. та англ.
преромантизмом (готичний роман). Можна
говорити про симпатії до простолюдинки в романі
А.-Ф.Прєво “Манон Леско” або ж про
антидворянську тенденцію в ‘Небезпечних
зв’язках” Ш.де Лакло. а з ін. боку, про вплив духу
та стилю рококо в “Орлеанській діві” Вольтера або
ж у “Нескромних принадах ” Дідро. Тобто,
нероздільної межі між цими напрямами немає. В
рамках П. розрізняється просвітницький
класицизм просвітницький реалізм та
сентименталізм. Безперечно, шо л-ра раннього П.
(більшою мірою у Франції, меншою — в Англії)
базувалася на ант. класииистській естетиці
(Вольтер. О.Поп), хоча мала за лухом своїм ін.
характер, ніж у XVII ст.: в ант. одежі убралися вже
просвітницькі ідеї (“Брут” Вольтера). Цілком
вкладаються в естетику класицизму і філос. повісті
Вольтера. Але л-ра зрілого П. прагнула вирватися
з штучних рамок класицистської естетики, вивести
на сцену представника третього стану, помістити
його в реальну іст. та побутову ситуацію. Романи
Дефо, Філдінга, Г.Смоллета, Річардсона, Дідро
свідчать про прагнення їх авторів до
життєподібності. шо й дало підставу говорити про
просвітницький реалізм. Насправді реалізм них тв.
вельми поверховий, на рівні подробиць, в той час
як їх конфлікти часто визначені “соц.
замовленням”, характери героїв тенденційні та
розсудливі (доброчесні вихідці з третього стану —
Памела, Кдаріса. Том Джоне, Сюзаиа Сімонен
протиставлені розбещеним аристократам,
церковникам — Ловеласу, настоятельці у
‘Черниці” Дідро). Внаслідок цього ряд дослідників
визначає цей напрям, як дидактичний реалізм, а
роман XVIII ст. — як повчальну притчу (А.Кеттл).
Проте, просвітницький роман був значним етапом
у розвитку жанру і багато в чому зумовив розвиток
реалізму XIX — XX ст. Третім важливим і іапрямом
був сентименталізм (хоча деякі дослідники виводять
його за межі л-ри П. з причини відмови його авторів
від культу розуму). Переконавшись у
неспроможності розуму збагнути суперечності
життя, сентименталісти зосереджують увагу на
почуттях героїв. Характерними жанрами стали
епістолярний роман (“Страждання молодого
Вертера” Й.В.Гьоте. “Юлія або Нова Елоїза”
Руссо) та міщанська або “сльозлива драма”
(“Підступність і любов” Ф.Шіллера). Прагнення
глибоко проникнути в світ почуттів героїв, культ
природи, інтерес до принижених та знедолених,
заперечення станових та майнових відмін — все
це характерно для сентименталізму та випереджає
відкриття романтиків.
Л-ра П. надзвичайно багата в жанр,
відношенні. Якшо XVII ст. можна назвати століттям
драми, то XVIII ст. — це століття прози. В цю епоху
формується жанр роману в його численних
підвидах: пригодницький, виховний, психол.
З ’являється жанр філос. повісті (Вольтер.
Монтеск’є), сповідальної прози (Руссо), мемуари
справжні та вигадані, сатира, історична проза
(Дефо, Вольтер), журналістика, публіцистика, літ.
критика (Дефо, Свіфт, Р.Стиль, Г.Е.Лессінг). У
боротьбі з класицизмом формується нова драма
(Дідро, Лессінг. П.О.Бомарше, ІІІІллер), філос.
діалогізована поема (“Фауст” Гьоте). Вже досить
широкий діапазон худож. засобів: сатира, іронія,
гротеск, одивнення, контраст, гіпербола,
літота, фантастика. З ін. боку психол. аналіз не є
сильною стороною л-ри П., оскільки, як вже
підкреслювалося, це — л-ра за перевагою ідей, а
не характерів.
Юрій Попов