ПСАЛОМ (грец. р заіт оі, лат. рзаїтиз
(переклад гебр. слова тігтог)— жанр юдейсько-
христ. рел, л-ри. рел. гімн. Цей гімн є засадничо
відмінним від ант. пеанів та дифірамбів, які суть
типове явище хорової, колективної лірики,
виявом свідомості, котра ше не піднеслася до
відчуття особистого. Божество виступає тут не як
потаємна «душа світу, котру поет прагне зрозуміти.
Авторові досить худож.-пластичного відтворення
низки життєвих явиш, у яких він бачить проявлення
бога, його «плоть”. Виникли в VII та канонізовані
Арюном в V ст. до н.е,, ш гюет. форми поступово
стають суто митецькою вправою, милування
плином форм і іавколишнього світу. Такий. “Пеан
до Аполлона» Терпандра Лесбоського: “Сине
батьківський в небі, царю Аполлоне, прийди! /
Б іж ить по лірах трепет. Й солодший / Зустрічає
зорю солов’я щебіт./ Ластівки шебіт дзвінкіший.
Цикала-‘ П ‘янкіш етрікоче, не про свою’ Долю
блаженну вішаючи, бо/ Від бога пісень
натхненна…” Тут особистість поета начебто
розчиняється в пантеїстичному переживанні, й сам
бог с безликим. Натомість, у традиціях поезії
Ізраїлю здавна вимальовується розуміння Божества
як неповторної Особистості, незбагненної в самих
лише «життєвих» своїх проявах. Так, у “Пісні
Дебори» (XII ст. до н е.) Ягве має риси «вихору»,
енергетичного поштовху, усвідомлення якого
підносить людину над буденщиною, дає зрозуміти
шляхи Його» серед видимих форм буття.
Монотеїстичний пафос ше виразніше
конденсується в П.. шо їх автором уважається цар
Давил (ХІ-Х ст. до н.е.), який, за переказом, був
гарним музикантом і складав П.. акомпонуючи собі
на псалтирі (варіант арфи. греи. ргаїїегіоп,
єврейське ІіаЬаІ). Перенісши Мойсейову скінію до
Єрусалиму, Давил започаткував тут юдейську
літургію, центр, моментом якої було саме урочисте
виконання П. За позначками в тексті часом видно,
що й ці тв. призначалися для хорового виконання
(постать кантора-соліста виникне значно пізніше);
був і муз. акомпанемент, напр.: «Для диригента
хору. На гитійському знарядді. Асафів. Пс. 81/80;
масор. 81». А проте весь лад П. сприяв вияву не
«полісної» чи «пантеїстичної» свідомості, а «життя
серця», пошуку відокремленою від Всесвіту
особистістю шляхів єднання з Божественою
Першопричиною: “Ти — Бог Єдиний! Дорогу Свою
покажи мені. Господи, і я буду ходити у правді
Твоїй, приєднай моє серце боятися ймення Твого!
Я буду всім серцем своїм вихваляти Тебе. Боже
Ти мій. і славити буду повіки Ім’я Твоє, велика бо
милість Твоя надо мною. І вирвав Ти душу мою від
шеолу глибокого!” (Пс. 86/85/; 10-13; масор.82).
Під час реформи Єздри (V ст. до н.е.) ці гімни було
об’єднано в кн. під назвою 4еЬіІіт — хваління,
але. формування корпусу текстів П. тривало аж до
150 до н.е., отож зрозуміло, шо саме Давид був
автором не всіх 150 П., але лише початкового ядра
(40-50 текстів). Сучасники та пізніші продовжувачі
його традиції лише прилучалися, за літ. етикетом
давнини, ло його імені й авторитету (пор. кн.,
авторство яких приписується Мойсею і Соломону),
і це не є. звичайно, фальсифікацією. Деякі імена
нам відомі (сини Кореєві, Асаф, Стам, два тексти
приписано Мойсею і Соломону: є й анонім, тв ).
Після перекладу Ст. Завіту грец. мовою увійшло в
ужиток як назва «Книги псалмів» введене Філоном
Александрійським слово «Псалтир». Нумерація П.
в «Псалтирі» не збігається в юдейській Біблії (т.зв.
«масоретський канон», який прийняли також і
протестанти), і в правое.-кат. варіанті, шо
заснований на Септуагікті.
За змістом Кн. Псалмів поділяється на П., шо:
а) уславлюють Бога як Творця Всесвіту, б)
оспівують Бога як Царя на Троні: тут бринить тема
Месії як Помазаника Божого, і через ие християни
вважають ці. написані Давилом, П. пророчими: в)
шлюбну пісню, яку юдейські теологи трактують як
союз Бога зі Своїм народом, а христ. — як союз
Христа та Його Церкви: г) плачі грішника, як.
напр., прекрасний 51/50/ П. Давида, написаний
ним після злочинного перелюбства з Вірсавіею і
викриття того Натаном: цей П. став лля
православних обов’язковою щоденною молитвою:
г) прохання до Бога про справедливість, д) філос,-
медитативні П., шо відзначаються напруженим
прагненням зрозуміти «шляхи Божі»; є) прокляття
на ворогів, котрі генетично пов’язані з
найархаїчнішими шарами поет, свідомості (пор.: у
монг. шаманів існував погляд, за яким вірш, худож.
прокляття неодмінно збудеться); Кат. Церква на
сьогодні є єдиною конфесією, шо вилучила ці П. з
ужитку.
За хулож. мовою П. Ст. Завіту органічно
пов’язані з фольклором й. почасти, писаним
героїчним епосом епохи Мойсея та Суддів (XIV-
XII ст. до н.е.). С в них і елементи діалогу. Проте
в першу чергу П. — яскравий приклад рел. лірики.
Стиль П. — .зразок невимушеності. щирості й поет,
глибини: «… обмий Ти мене — і я стану біліший
від снігу. Дай почути мені втіху й радість — і
радітимуть кості, шо Ти покрутив» (Пс. 50/51/:
9-10). Це — ритмізована проза, але члепіння її на
«вірші» є. власне, як і членіння всього тексту Біблії,
прийомом, шо полегшує цитування, а не поет,
ритмізацією. Ритм фрази П. зумовлюється внутр.
ритмами івриту, грою консонантів та грамат. форм
слова, синтакс. паралелізмом типу: «Нехай згинуть
грішні з землі, а безбожні — немає вже їх» (Пс.
104/103/: 35; м асор. 104). У П. часом
спостерігається й вишукана гра на рівні худож.
фоніки та графіки — напр.. акровірш, але подібні
прийоми характерні для пізніших зразків. Не всі
П. мають високий літ. рівень, а проте чимало з них
можуть бути зараховані до шедеврів світ, поезії.
При всій своїй неповторності П. Ст. Завіту
мають і певних попередників. Лавид та його
продовжувачі спиралися й на старовинні традиції
л-р Бл. Сх. Коренями своїми ці традиції сягають
найдавнішої цивілізації Шумеру. Так, шумерський
гімн “батькові Енлілю, шо сидить у священному
капиші, у могутньому капищі» («Енліль! Усюди,..»)
був одним з перших прагнень людини порозумітися
з Небом. Шумерська традиція мала розвинене
продовження у вавілонсько-асирій. л-рі; пор.
заклинання Іштар:«Бачити тебе — благо, воля твоя
— світоч! Помилуй мене, попаруй полю! Ласкаво
поглянь, прийми молитви/» Можливо також, шо з
часів Мойсея, який за вихованням мав бути Єгипет,
жерцем і глибоко відчувати відлуння рел. реформи
Ехнатова, шо замінив багатобожжя поклонінням
Сонцеві Атону, ізраїльська словесність засвоїла
мотиви і прийоми давн-єгип. гімнів. І не обов’язково
гімнів саме Атонові. Вже в епоху Лавн. Царства
створено було співзвучний шумеро-акадським
гімнам гімн богині Нут: «О Велика, шо стала небом
<…> Сповнюєш ти усяке місце своєю красою.
Земля уся лежить перед тобою — ти охопила її,
оточила ти й землю, й усі речі своїми руками». Деякі
моменти єгип. «Кн. Мертвих» також можуть бути
згадані в цьому відношенні. Окрім того, не слід
скидати з рахунку й таких географічно близьких
літ. явиш, як існування жалобних та похвальних
гімнів Ваалові у фінікійців, або як гімни богині
Анат. що шанувалася в Ханаані не лише
фінікійцями, але й нащадками Ісава, котрі не
емігрували з Яковом та його синами до Єгипту й
мішали авраамову віру в Єдиного з суто поган,
уявленнями. Після завоювання Ханаану вихідцями
з Єгипту та прилучення нащадків Ісава до нов.
Ізраїлю традиції поган, гімнів Ханаану могли в
переосмисленому вигляді врости до практики
псалмоспіву, як увійде згодом фігурка золотого
тільця в культ Ягве. яким його спробує
започаткувати Єровоам у Ветилі. Зокрема, тут
можливо бачити відлуння традиції весільної поезії,
почасти плачів. Усі ці впливи є хіба шо «етил,
домішками», ще й використаними в полеммічному
дусі, бо поганська поезія не знала, повторюємо.
Бога як Особи, не знала й людини як особистості,
і кохалася в переліку матеріальних благ та шкод
шо їх боги (власне, сили природи та демони
надприродного світу) за власними примхами або
сліпими тяжіннями надсилають людині. В Біблії же
Бог та людина є у відносинах любові, ревношів.
Завіту-договору, і це богоспілкування людини є
шлях пізнання й осягнення Буття, шлях повернення
до Бога після первородного гріха. В І ст. до н.е.
було написано й т.зв. Соломонові псалми, шо
продовжували дану традицію в межах юдейської
л-ри.
У христ. середовиші П. одразу ж набули
особливої ваги. Адже в Кн. Псалмів, на погляд
християн, виразно бриніла, по-перше, тема Христа-
Месії, нащадка Давида. По-друге, вся Псалтир
пропагувалася як шлях до Бога. В одному за
найперших документів христ. ери — Соборному
посланні св.ап. Якова, брата Господнього,
містилася настанова: «Чи страждає хтось з вас?
Нехай молиться! Чи тішиться хтось? Хай співає
псалми!» (Як. 5513). До того ж само закликав і
полум’яний ап. Павло (Еф. V: 19: Кол. III: 16). З
традицією псалмоспіву пов’язано й першу спробу
створення христ. літургійного тексту: творіння
Вардесана (ІІ-1ІІ ст. н.е.). 150 »христ.» П., за зразком
Ст. Завіту, або, радше, всупереч йому — автор
був гностиком, який не визнавав ані Ст. Завіту,
ані Бога Ягве. Літургійні тексти виникли після
Вселенських Соборів, коли було приглушено єресі
й християни досягли на певний час догмат, згоди.
Але й у створених у IV та подальших літургіях П.
Давида й новостворені гімни займають почесне
місце (напр., «Славослів’я велике» св. Амвросія
Медіоланського, IV ст.). На Зах., за даними св.
Єроніма (V ст.), селянин співав П. за плугом,
виноградар — підрізуючи віти тощо (44-й лист до
Марцелли). С.Аверінцев зауважує, що П. став
джерелом «Сповіді» св. Августина (IV ст.), На Сх.
Псалтир вважалася настановою в мандрах душі
(Афанасій Великий), а нар Давид — супутником
людини в її життєвому шляху (Григорій Міський).
Згодом тут писання нов. П. загасає, хоча сг-завіт.
Псалтир залишалася одною з найпоширеніших кн.
(її часто видавали окремо, по ній читали «часи» в
церкві, за нею навчали грамоти, ворожили. її було
читано першої ночі над небіжчиком тошо). Але на
загал на правое. Сх. творіння нов. П. та подібних
текстів закінчилося з остаточним становленням
літургійного чину.
На Зх., навпаки, почала активно ширитися
традиція написання нов. П ., котрі стають
поступово додатковим, а проте дуже вагомим
моментом літургії. Особливий поштовх тому дали
спершу Відродження, а надто Реформація:
оскільки протестанти, шо надали собі права
суб’єктив. тлумачити Св. Письмо, широко й вільно
виливали свої рел. почуття в численних нов. П.,
то й Кат. Церква почала практикувати свободу
творчості в цій царині. З XVI ст. з’являється низка
нов. лат. перекладів П. (Єобанус Гессус та ін.).
Далі — низка перекладів і переробок нац. мовами:
Франція — К .М аро. Г.Безі. Ф .Малерб,
Ж .Ж .Руссо, Лаватер: Німеччина — М.Опіц;
“Псалми про страсті Господні” ісл. поета XVI! ст.
Х.П’єтурсона. П. посідає місце в класицистичній
жанр, системі поряд з одою та гімном.
Зх. слов’яни знаходилися в орбіті європ.
ідеолог, шукань, що знайшло відбиття й у
поширенні псалмописання. Так, у Польщі
поширилися зб. «псальм» та «кантів»; нові П. широко
вводилися до молитовників. У часи, коли з явилися
перші протестанти, зокрема антитринітарії, рел.
конфронтація католиків та аріан і подальша
перемога католицизму виразилася й в інтенсивному
створенні насичених автобіографізмом та
психологізмом П .. які мусили продемонструвати,
шо не сам лише протестантизм є шляхом духов,
свободи. Це «Десять покутних пісень»
С.Трембеиького (кін. XVII ст.), витримані в
бароковому дусі сполучення спірітуалізму й
натуральності (скажімо, опис багатих жнив та
плодючих стад у пісні 8-й). Подібні речі писали
Я.Кохановський (шедевр поль. поезії «Давидові
псалми». 1579). Я.А.Морштип та ін. (зб. «Сім пісень
на сім розділів Молитви Господньої», «Пісні набожні
з різних місць Святого Євангелія…» тощо). Всюди
на першому плані — жива особистість автора, що
прилучається ло моральних імперативів Св. Письма
вільно й невимушено. Міцна традиція
перекладання та перероблення П. проходить
почерез усю поль. л-ру: М.Рибінський.
В.Каховський (XVII ст.). Ф.Д.Князьнін,
Ф.Карпіньський (XVIII ст ), К.Усйський (XIX ст.).
З.Красіньський у Псалмах майбутнього (1845-48)
з аристократичі ю-шляхеї іьких позицій заперечував
ідею сой. революції. У XX ст. повний переклад
усіх П. здійснив Л.Стафф («Книга псалмів», 1937).
З Польщі псалмописапня перейшло в Україну.
В ХУ-ХУІ ст. тут з’явилися подібні доповнення до
літургії, так само, як і т.зв. псальми, шо являли
собою куплетну, вірш, переробку текстів Псалтирі
й співалися на багатоголосся також у побуті. їх
писали не лише учні духов. учбових закладів, а й
такі особи, як. випускник Києво-Могилянської
Академії С.Полоцький, якому судилося оновити
рос. л-ру XVII ст.. започаткувавши там вперше не
лише вірш. форми, а й вільї іу, розкуту поет, позицію
(«Псалтирь рифомованная». 1680). На теренах
України та Р осії розгорнулася діяльність
письменника XVIII ст. Д.Туптала (св. Димитрій
Ростовський), автора проникливих лір. П. Україна
стала провідником зах. впливу в Росію, хоча всі ці
творчі моменти було майже зведено нанівець
казенно-офіційною церковністю. Але серед
посполитого люду України та Росії подібні тв. все
ж таки мали розповсюдження: «псальми» стали
одним з джерел укр. думи та рос. духовного
вірша, вони міцно увійшли до репертуару укр.
лірників. Зазначимо, шо саме Греко-Кат. Церква
підхоплює цю нар. традицію, поширюючи
виконаї п ія подібних пісень у богослужінні й побуті.
Виданий у Почаєві 1790 «Богогласник» правив за
основу в цій царині впродовж усього XIX ст.;
традиція ця живе й дотепер. Заслуговують на
згадку також світські преробки П. мандрівними
дяками, котрі часом доходили ло комізму та
бурлеску в прагненні створити текст-розвагу. Все
це стало засновком для широкої інтерпретації П.
на сх-слов яп. терені в ХІХ-ХХ ст. У рос. л-рі жанр,
форма ГІ. здебільшого стас естет, вмотивуванням
цілком світських прагнень і цілей
(В.Тредіаковський, М.Ломоносов. О.Сумароков,
ГДержавін, Ф.Глінка). Хіба шо один П.Язиков у
наслідуваннях П. внутр. вільний від подібного
«обмиршення», й передає величну й часом жахливу
красу взірця сильним та яскравим віршем.
Укр. л-ра чутливіше поставилася до традиції
П. Так, «Сад божественных п-ксней, прозябшій из
зерн Священного Писанія» Г.Сковороди був
продовженням пошуків укр. письменства XVII ст.
та більш ранніх епох у цьому напрямку. Широко
використовуючи мотиви з Ст. Завіту, автор
знаходить у імені Псалмоспівця, в його спирітулізмі.
в алегоріях Біблії поміч духовну: «О прелестный
мір! Ты Mhrk окіан, пучина. /Ты мрак, облак. вихр.
тоска, кручина./ Се радуга прекрасная мн’Ь ведро
блистает. / Сердечная голубочка мігЬ мир вешает/
Прошай, о печаль! Прощай, зла утроба!/ Я на ноги
встал, воскрес от гроба/ О отрасле Давидова! Ты
брег мггк и тфа/Ты радуга, жизнь, ведро мні:, св-Ьт,
мир, олива.(П’Ьснь 16-я)”. Закликаючи Давида-кифу
(тобто наріжний камінь)«убити тілесну в нім роботу>,
дати «новый род сей поб-Ьды», Сковорода виступає
як борець проти тої оманливої пасторальності, яка
ввійшла в л-ру в часи сентименталізму й була в його
очах «прелестю>\ тобто спокусою. Саме оформлення
«пісень» нагадує примітками своїми оформлення П.
Біблії. Це свідчить, шо й у XVII! ст. укр. словесність
зберегла живий зв’язок з духов, ідеалом Біблії.
Т.Шевченко, шо вчився грамоті за переписаними ним
«сковородинськими псалмами», був у відомих
«Давидових псалмах» цілком вірний лавній традиції.
Шевченкові традиції продовжуються в 2-й пол. XIX
ст. (І.Щоголів. П.Куліш).
Оригінально інтерпретовано було традиції
псалмоспіву і іа рубежі ХІХ-ХХ ст. у творчості поета
‘Молодої музи” П.Карманського. Його “Псалми”
сполучають карбовану в дусі європ. парнасизму
форму з чистою інтонацією пошуку істини, й навіть
етил, “ворожі” мові Біблії “крило зефіру”, “фризи
древніх храмозводів” чи “гіпогеї” неочікувано
природно вписуються в переживання поета, шо,
кінець кінцем, гарно відповідає прадавнім
традиціям христ. культури Європи, де було
синтезовано полум’яне слово Юлеї з набутгями
античної мудрості:
В глибокій запалні містерій
Ловив би лухом боже слово
! на підвалинах любові
Здвигав би крам нових критерій —
В глибокі») ііаладні містерій.
У л-рі діаспори мотиви П. часто сплетені з
гіркою долею України. Так. у Є.Маланюка
інтонації псалмоспіву, збагачені трагізмом буття в
діаспорі й, загалом, в континуумі XX ст. з його
виразною розлюдненістю. бринять в “Псалмах
степу”: сюди органічно вплетено тему Розіп’ятої
України:
Хижі птиці летить зі Схолу
На червоному тлі пожеж, —
Бачу, бачу Твою Голготу
І звідціль, і моїх мертв их меж.
«Голготу» злито з образами укр. історії, шо
вперше виникли в «Слові о полку Ігоревім», а
подекуди тут відчутно й інтонації «російських» тв.
0.Блока:
Ні. ти не мати) Шал коханки
V чорнім полум’ї коси.
В обличчі степової бранки
Хмшь половецької краси
В совєтський час подібні переживання на тлі
занепаду чи пригнічення рел‘. життя особи й сусп-
ва майже не зустрічаються, або ж матеріал
використовується в цілях украй далеких від клас.,
неопоганських” за духом («Псалом залізу» Тичини).
У суч. укр. л-рі традиції П. набувають
продовження й розвитку, часом — із надзвичайним
загостренням моральних проблем та
експресивності худож. рішень. П. став уже в
останні роки тоталітаризму річишем духов, свободи
особистості. її екзистениійного самовизначення
(Є.Сверстюк). Тавру; тих, хто був «блазнем» чи
вужем» на «збіговиськах облудних» /1 Костенко,
підносячи вільну особистість, котра приносить
крилаті плоди»: з вел. болем подано гірке
усвідомлення суч. українцем того, що з ним зробила
«система»: «А я — ніщє. Одоробло. Опудало
власних городів. / Я — посміховисько людське,
бидло поміж народів» («Давидові псалми»).
За даними Книги Гінеса, в світі нараховується
95000 христ. П.
Семен Абрамович