ПСИХОАНАЛІЗ У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ
— застосування теор. засад і практичних методів
мєтапсихології З.Фрой ла та її наступних
відгалужень у вивченні л-ри та мист-ва.
На межі XIX та XX ст. психол. підхід до
проблеми особистості й сусп. життя і іабув значного
поширення. Психоаналітична теорія австр. лікаря
та психолога З.Фройла (1856-1939) об’єктивно
продовжує традицію енського романтизму,
відштовхуючись у вирішенні світоглядних питань
власне від проблем особистості. Серед
попередників глибинної психології: лікар і
природознавець К.К.Краус, який встановив, що
несвідома психічна діяльність виявляється через
переживання й сни (“Лекції про психологію”,
1831); ф іл ософ Е.Гартмап, шо відзначав
важливість несвідомого (“Філософія несвідомого”.
1869): філософ і педагог І.Ф.Гербарт, який описав
Потяги”, шо можуть бути витіснені ‘за поріг
свідомості” (“Заг, метафізика”. 1828-29). Слід
відзначити також й А.Шопенгауера. чия “воля до
життя” має багато спільного з Фройдовим
‘інстинктом”.
П. Фройд розумів як єдність вчень про
несвідоме, литячу сексуальність та природу
сновидінь. 1923 в праці ‘Я і В О Н О ” було
запропоновано нову структуру психіки: несвідоме-
свідомість-надсвідомість ( ‘Воно” — “Я” — “Над-
Я ”). Існує те й допоміжна сф ера латентного
несвідомого, передс.відомість. що регулюс
взаємодію несвідомого й свідомості. Єдність трьох
рівнів (фундамент-сполучна ланка-похідне)
простежується і в структурі заг. теорії П., де
фундаментом є вчення про несвідоме, сполучною
ланкою — сновидіння, а похідним — вчення про
дитячу сексуальність, і у відкритій Фройдом
структурі психіки, де функцію фундаменту виконує
несвідоме.
Несвідоме в П. виступає антагоністом
свідомості. Несвідоме вміщує в собі забуті враження
дитинства, вроджені інстинкти, спогади, шо
пов’язують суч. людину з доіст. предками.
Несвідомі психічні процеси вільні від сой. та
морально-етич. обмежень, вони є ірраціональними
і підкоряються лише одному з пари основних
принципів, шо керують функціонуванням психіки
— принципові задоволення. У сфері несвідомого,
за Фройдом. народжуються і дуалістичні потяги —
“Е рос” і “Тзнатос” (потяг до життя і потяг до
смерті). Проте далеко не весь вміст несвідомого
може і повинен бути усвідомленим. Цензура,
керуючись трад. вимогами окр. культури та
цивілізації як такої, не допускає у свідомість соп.
неприйнятні несвідомі почуття та бажання. На
цьому етапі починає діяти другий принцип —
прині іип реальності, який виявляється в урахуванні
реальних умов і можливостей задоволення потягів,
шо часто призводить до припинення пошуку
прямих і безпосередніх задоволень. їм на зміну
приходить витіснення — процес, за допомогою
якого суб’єкт намагається повернути в несвідоме
або ж затримати в ньому думки, спогади, образи,
пов язані з потягами. В переважній більшості
фрустрованими (не задоволеними) і. як наслідок,
витісненими виявляються психосексуальні
(лібідозні) та агресивні потяги. Енергія лібідо,
пригнічена умовами сусп. життя, моральними
заборонами та “Над-Я” у вигляді совісті, почуття
обов’язку, шукає виявлення в різних формах
людської діяльності, шо не мають очевидного
зв’язку з сексуальністю, але породжені силою
сексуального потягу. Таке вивільнення енергії
лібідо в П. зветься сублімацією. Її характерною
рисою є переключеність на сексуальну мету і
скерованість на соц. значущі об’єкти.
Поняття сублімації лібідозної енергії є
наріжним каменем Фрой дової теорії худож.
творчості. П. бачитьухудож. творчості символічну
проекцію психічних імпульсів і потягів, шо беруть
початок у дитячій сексуальності Будучи
інфантильно-сексуальними за своєю сутністю, вони
не знаходять адекватної реалізації в дійсності, а
тому отримують компенсаторне задоволення в
сфері фантазії (напр.. Едіпів комплекс)
На думку Фройла. в образах мист-ва несвідоме
знаходить прийнятні для цензури свідомості форми
символіки, в яких втілюються різноманітні прояви
лібідо. Механізми вивільнення енергії пригнічених
потягів у творчості Фройл вважає ідентичними до
тих. шо діють у сновидіннях. Маскування змісту
несвідомого відбувається через символізацію, що
дозволяє без перешкод долати цензуру. Не
зупиняючись на формально-стильових особли­
востях тв.. як. зрештою, і на худож. вартості взагалі,
Фройд використовував їх як проективно-
діагностичний матеріал, за допомогою якого
досліджував особистість митця.
Психоаналітична концепція мист-ва викладена
Фройдом у працях ‘Леонардо да Вінчі. етюд з
психосексуальності” (1910), “Поет і фантазія’
(1908), “Достоєвський і батьковбивство”, “Тема
трьох скриньок” тощо; приклади практичного
застосування психоаналітичних методів знаходимо
в статтях про В.Ш експіра, Е.Т.А.Гофмана.
И.В.Гьоте та ін.
Аналізуючи сприйняття тв., Фройд визначає як
одну з гол. компенсуючу функцію мист-ва. яке
створює відчуття заг. емоційного переживання й
пом’якшує незадоволення від обмеження потягів
шляхом їхнього ерзац-задоволення. Компенсуюча
функція мист-ва слова широко використовується
в т.зв. лібротерапії.
Значної популярності набув фройдизм як
філос.-психол, концепція і серед митців. Ло
фройдизму схилялись С.Цвейг, Т.Манн,
Д.Лоуренс, Ф .Кафка. М .Фріш . Дж.Джойс.
Г.Міллер. Т.Уїльямс. М.Кундера: Ф.Фелліні.
1.Бергман, П .П азол іні. Л.Бунюель, С.Далі,
П.Пікассо та ін.
Серед англомовних дослідників, шо працюють
у річиші П., слід назвати Л.Тріллінга ( “Фройд і
криза нашої культури ‘. 1955). Л.Фідлера (“Любов
і смерть в американському ром ані”. 1960).
Е.Джоунза (дослідження творчості В.Шекспіра.
Ф.Достоєвського та ін.)
У Німеччині та Австрії психоаналітична школа
залишається достатньо впливовою донині. Серея
найяскравіших прикладів праці В.Лайблі
“Дослідження казок та глибинна психологія”
(1969); ПДетмерінга “Поезія і психоаналіз” в 2-х
т. (1969). що містить у собі інтерпретацію тв.
Т.Манна. Р.М.Рільке, Р.Вагнера. В.Шекспіра. Жан
Поля. Й.В.Гьоте. Г. фон Лодерера, “Література-
Гісихоаналіз-Кіно’ (1984), Тайнріх фон Кляйст.
До питання про психодинаміку в його поезії’
(1986): “Психопатографії” А.Мічерліха (1972).
предметом аналізу в яких є драми А.Стріндберґа,
романи О. де Бальзака, балади К.Ф.Майєрз,
Смерть у Венеції” Т.Манна. хвороба Г.Флобера:
‘ Психоаналітичне тлумачення біблійних текстів”
Й.Шпігеля (1972); “Психоаналіз і література”
Ж .Старобінські (1973); психоаналітичне
дослідження Г.Даля про “Смерть Вергілія” Г.Броха
(1974); Гельдерлін і пошуки батька” Ж.Лапланша
(1975) тошо.
Найзиачнішими відгалуженнями від стовбура
дерева ортодоксального П. трад. вважаються
аналітична психологія К.Г.Юнга та індивідуальна
психологія А.Адлера
ІІІвлйп. психолог і філософ Карл Густав Юнг
(1875-1961) поділяв Фройлову впевненість у
домінуванні несвідомого над свідомим, але
відмовився від панеротизму. притаманного
ортодоксальному П. Центром Юпгівської теорії
аналітичної психології є кониепиія колективного
несвідомого. Згідно з нею в глибинах
індивідуальної психології кожної людини
прихований певний поведінковий зразок, паттерн.
Пояснити ией паттерн з позицій особистого досвіду
неможливо, оскільки він є психічним відкладенням,
яке накопичувалося людською душею протягом
багатовікової історії. Змістом колективного
несвідомого є архетипи — “формальні зразки
поведінки”, ” символічні схеми” (С.Аверінцев), на
основі яких формуються певні образи. Власне
цими образами і оперує людина в реальному житті.
Юнг стверджував, т о міфи, легенди —
найвідоміші вияви архетипів. Кількість образів-
архетипів чимала: Аніма й Анімус, Тінь, чаклун.
Старий. Мудрець, звір, мати, батько, дитина тошо.
За Юнгом. власне архетипальні образи є основою
міфології, релігії, мист-ва. ” Той, хто говорить
праобразами, мовить ніби тисячею голосів, … він
підносить зображуване ним з одноразовості й
тимчасовості у сферу вічносушого… В цьому
таємниця впливу мист-ва” (” П ро відношення
аналітичної психології до поетико-художньої
творчості”, 1922). Юнг знаходить архетипні
структури в “Фаусті” Гьоте, драмах Вагнера,
“Уліссі” Джойса.
Шо стосується психології творч. процесу, то.
за концепцією Юнга, провідна роль належить не
твор. індивідуальності митця, а його здатності
першим вловлювати голос колективного
несвідомого, рєалізуючи в своїх витворах актуальні
архетипи.
До проблем худож. і, зокрема, літ. творчості
Юнг звертався в багатьох працях. Основні з них:
Про відношення аналітичної психології до
поетико-художньої творчості” (1922), ”Психологія
і поетична творчість”‘ (1930), “Улліс”. Монолог”
(1932). Феноменологія духу в казці” (1945),
“Відповідь Іову” (1952) та ін.
У письменницькому середовищі прихильни­
ками юнгіанства були Г.Гессе, Т.Манн. Впч.Іванов,
А.Шмідт. Літ-знавча юнґіамська традиція
представлена, зокрема. Р.Россоліно, Дж.Меррі.
Г.М юрреем, М .Бродкін. С.Аверінпевим.
Р.Каралашвілі та ін. Особливо впливовим
юнгіанство виявилося в галузі міфол. досліджень
(Х.Ціммер, М.Еліаде, Е.Нойман. Дж.Кемпбелл,
Ф.Вілрайт, Н.Фрай та ін.). Своєрідно продовжує
традиції Юнга і т. зв. “архетипічна психологія ’
(Дж.Гілман та ін.),
А.Адлер (1870-1937) — видатний австр.
психолог, засновник ше одного напрямку у П. —
індивідуальної психології. — не займався
цілеспрямовано проблемами мист-ва та худож.
творчості. Проте, розглядаючи хулож. творчість як
один з видів людської діяльності, вважав її
основною рушійною силою прагнення людини до
зверхності, через яку відбувається компенсація й
гіперкомпенсаиія відчуття неповноцінності.
Прагнення до зверхності, за Адлером, може
приносити несподівані результати (власне
гіперкомпенсацією відчуття неповноцінності,
викликаного, зокрема, фізичними вадами, він
пояснює творчість Л. ван Бетховена. Ф.Шіллера.
ораторське мист-во Демосфена). Один з прикладів
застосування гіпотез А.Адлера до проблем літ-
знавства — його стаття “Достоєвський” (1918).
Серед менш представницьких течій у П. —
єкзистенційний П. (Ж .П .Сартр. А.Мальро.
С.Дубровський), структуральний П. (Ж.Лакан.
Р.Барт), амер. ‘”соціологізований” неофройдизм
(Е.Фромм, К.Хорні, А.Кардінер),
В Україні методологія і теорія П. знайшли
відображення в працях І.Франка (“Із секретів
поетичної творчості ”), Ст.Балея (“Шевченко в світлі
фрейдизму”, 1916; “Психологія замислу про
виникнення поеми Словацького “В Швейцарії”.
“Твор. особистість Жеромського”, 1936), крит
працях Л.Левчук (“Психоаналіз і художня
творчість: Критичний аналіз”. 1980: “Психоаналіз:
від несвідомого до “втоми від свідомості”‘. 1986): у
есеїстичній кн. А .М акарова “5 етюдів:
Підсвідомість і мистецтво”; у літ-знавчих
дослідженнях О.Білеиького. Д.Затонського.
Т.Денисової, С.Павличко та ін.
Оксана Пендерецька