ПСИХОЛОГІЧНА ШКОЛА — дослідницький
напрямок, у основу якого покладено вивчення
худож. явиш, зокрема, літ. тв. у заломленні типовою
індивідуальністю творця та реципієнта (читача).
Звертання до психологізмі/ в літ-знавстві виникає
найінтенсивніше у 80-90-ті рр. XIX ст., коли філос,
позитивізм у естетиці набуває нов. рис:
соціологічний підхід до явиш сусп. життя
поступається місцем психологізмові (Л.Ворд,
Г.Тард, У. Мак-Дугалл). Літ-знавча П.ш.
розвивається в кількох течіях, які не завжди
пов’язані між собою. Піонерами психол. вивчення
л-ри вважаються В.Вундт (1832 1920) та
О.Потебня (1835-1891).
Нім. психолог, філософ і фольклористВ.Вуняг
був представником т.зв. етнографічної психології.
Зокрема, у праці “Міф і релігія” він тлумачив
уявлення продух, душу, нижчу міфологію (русалка,
лісовик, джин тощо) з позицій психології первісної
людини. Ці думки Вундта дуже продуктивні для
порівняльної міфології’, фольклористики та
етнографії. Не вважаючи психол. дослідження
мист-ва універсальним метолом, він прагнув
виявити психол. мотиви худож. творчості,
встановлював психол. форми розвитку
образотворч. мист-тв на ранній стадії. Перші кроки
тут визначені Вундтом як “мист-во моменту” з
функцією умовних знаків; “мист-во для пам’яті”,
коли вже є турбота про майбутнє; “прикрашаюче
мист-во” — останній етап примітивних мотивів. До
виших психол. етапів він відносив “наслідуюче” та
ідеальне” мист-во. коли певне зображення
проходить через почуття, свідомість і волю митця,
; той вносить у предмети свої ідеї. Сприйняття
дійсності і мист-ва Вундт зумовлював аппер­
цепцією. набутим раніш життєвим досвідом. Історія
зміни стилів зводиться ним до панівного настрою
епохи — рел. чи світського. У твор. процесі нім.
психол. значне місце відводив сновидінням та
галюцинаціям, випереджаючи психоаналітичні
судження Фройда (П сихоаналіз у
літературознавстві)
Cou.-психол. аспект П.ш. отримав вираження
в “Поетиці” нім. психолога Р.Мюллера-
Фрайенфельса. котрий убачав залежність
сюжетики й стилістики не лише від психол.
особливостей митця, але й від соц. та культ:
розвитку тих. хто сприймає худож. тв. Він
намагався встановити типи митців за характером
їхньої психіки, в cou. плані, за різновидами
мислительного життя, ступенем інтелігентності,
темпераментом. Як різновид психол. вивчення л-
ри Мюллер-Фрайенфельс визначав т. зв,
об’єктивно-аналітичний метод, предметом якого
був не автор і читач, а сам тв., шо розглядався як
система свідомо і навмисно організованих
“подразників”. У Франції під впливом П.ш.
виникла естопсихологічна школа
Засновником П.ш. в укр. та рос. філології був
Потебня, який систематично виклав своє, розуміння
психол. аспектів мови та словесності (“Мова і
мислення”. 1862). Він виховав у Харківському ун­
ті плеяду літ-знавиів та мовознавців психол.
напрямку (Д.Овсянико-Куликовський, Б.Лєзін,
В.Харцієв. А.Горнфельд. А.Попов та ін.). В основі
вчення Потебні — думка про зв’язок мови й
мислення, виголошена раніш В.Гумбольдтом (1767-
1835); слово не тільки виражає думку, aie й генерує
її в процесі комунікації між людьми. Розуміння
слова Потебня вважав виключно індивідуальним.
Крім зовн., звукової форми, багато слів несуть у
собі образ — внутр. форму, шо допускає їх
переносне значення. Внутр. формі слова відповідає
внутр. форма худож. тв., ідентичне розуміння якого
неможливе, бо у кожного, хто його сприймає, і
слово, і тв. містять свої уявлення. Завданням літ-
знавства Потебня ввалив “нове застосування”
худож. образу в межах його основи. Т. ч. Потебня
звертав особливу увагу на специфіку сприйняття
та тлумачення тв. Його теорію можна визначити
як лінгвістичний різновид П.ш. Ін. її варіант
розробляв літ-знавець Д.Овсянико-Куликовський
(1853-1920). Він поєднував психол. метод із
соціологічним. Особливо цікавлячись твор.
особистістю, учень Потебні вважав, шо поет не
стільки думає про передачу своєї думки, скільки
зайнятий процесом її створення. А.Горнфельд
(1867-1941) був прихильником формально-естет.
аналізу л-ри і психології творчості. Харківська П.ш.
мала неперіодичне видання “Питання теорії та
психології творчості” (1907-1923, Т.Т. 1-8).
Пізніший розвиток психол. методу пов’язаний
з діяльністю Л.Виготського (1896-1934). Він
розглядає худож, тв. як “сукупність естет, знаків,
спрямованих на те. щоб збудити в людях емоції “.
На основі цих знаків відтворювалися відповідні до
них емоції. Автор “Психології мист-ва”. вважав,
папр., шо за одними байками І.Крилова неможливо
відтворити його психологію і психологію його
читачів, бо вона була різною у людей XIX і XX ст
Але за допомогою аналізу байки можна віднайти
той психол. закон, який покладено в основу байки.
В конкретному аналізі тв. та естет, реакції
Виготський намагався встановити специфічні
закони худож. форми, шо викликають таку
реакцію; напр., “закон психол. загати’ —
перешкода на шляху психол. руху, шо викликає
напругу інтересу. Особливої ваги набуває
виявлення внутр. невідповідності між матеріалом і
формою для розкриття глибинних властивостей
матеріалу (того, що в термінології В.Шкловського
названо “прийом одивнення”). Подібний аспект
психол. аналізу може слугувати порівн. вивченню
тв.
З кін. XIX ст. з різноманітними течіями психол,
літ-знавства пов’язується вивчення психології
худож. творчості. Вирізняється грунтовна праця
болг. вченого М.Арнаудова “Психологія літ.
творчості” (1931). Однак, суч. стан наук, літ-знавчої
психології ше не відповідає доконечній потребі
комплексного вивчення літ. явиш.
Зрошення прийомів психол. вивчення л-ри з
ін. методами можна прослідкувати вже в працях
представників біог раф іч н ої та культурно-
іст ори ч н ої шкіл-. Ш.Сент-Бьова. І.Тена,
Г.Дансона, Г.Брандеса. Теорія і практика
поєднання порівн. та психол. аналізів л-ри мали
місце в працях нім. дослідника В.Веиа (“Шекспір з
погляду порівн. історії л-ри , 1890).
До психологізму почав схилятися такий
представник порівн.-іст. літ-знавства. як акад.
О.Веселовський. З переходом до вивчення
особистої творчості він все частіше звертався до
естетики та психології творчості. Такою є його
докторська дисертація — монографія
“В.А.Жуковський, Поезія почуття і сердечної
уяви” (1904). Веселовський вказував па
психологічно зумовлені подібності деяких літ. явиш,
розглядаючи сам озародж ення та міграцію
сюжетів, повторювані мотиви. На основі порівн.
аналізу матеріалу нар.творчості він дослідив
феномен психологічного паралелізму. Франц. компа­
ративісти Ф.Бальяансперже (1871-1958) та П.Азар
(1878-1944) застосували засади психол. аналізу в
працях, шо були присвячені освоєнню творч. спадку
окр. значних письменників за межами їх
країн. Позицію франц. літ-знавців підтримав рум.
акал. О.Діма (“Принципи порівняльного
літературознавства”, 1972). Психол.-типол.
подібності, що визначаються індивідуальною
психологією твор. особистості, розглядав словац.
літ-знавеиь Д.Дюріїиин (“Теорія літ. компа­
ративістики’. 1975).
Микола Нефьопов