ПУБЛІЦИСТИКА І ЛІТЕРАТУРА — дві
різні, як звичайно вважається, за природою сфери
словесної творчості. П. спирається на аналіт.
мислення й покликана висвітлювати різноманітні
громадські проблеми (політ., економ., моральні
тощо). Художня л-ра. красне письменство
мислиться як сфера невимушеної суб’єктивної гри
думки та емоції, як образно-інтуїтивне
переживання світу. Але таке розділення л ри на
два протилежні «методи-1 сталося, власне, лише
наприкін. XVIII ст., в зв’язку з народженням такої
філос. дисципліни, як естетика, коли І.Кант
прого/юсив специфікою мист-ва в його худож.-
естет. формі. Термін П. введено А,-
Г.Баумгартеном як визначення «риторичного»
моменту в л-рі (Риторика). Здавна ж
публіцистичність була не лише «моментом», а й
суто літ.-хулож. творчості, бо ж л-ра з давніх давен
була, перш за все, сферою формування сусп.
ідеології, а не самовираження особистості. П. —
від лат. рііЬІісиз — у давнину не мала власного
родового річища; публіцистичність пронизувала
собою всяку словесну творчість, адже- публіцист
має справу передусім з сусп. психологією, яка
майже ніколи не вдовольнясться наук.-аналіт.
побудовами і прагне міфу. Ось чому в словесній
творчості здавна художнє та утилітарне, логіка та
інтуїція, суб’єктивне та сусп.. ритор, та художнє
існують у нерозривній сдності. Л-ра завжди
твориться сучасником для сучасників, і тому
гостроактуальні проблеми наявні в
найєуб єктивнішому. в найпасеїстичнішому і в
пайфантастичнішому тв. Ось чому відокремлення
П. від красного письменства — явише на європ.
груші досить пізнє, й пов язане з виникненням
журналістики та газетярства.
В основі публіцистичності л-ри з найдавніших
часів лежить не лише намагання дати шлях
гостросуч. ідеям, але й «законсервувати»,
підкреслити невмирущу цінність тих чи 1Н.
пкрилетій нар. долі. іс.т. подій та фундамент, ідей.
Генеза публіцистичності л-ри — в фольклорі;
богатирські казки, билини. юнацькі пісні.
нарти, події па зразок вторгнення ахейців до Мал.
Азії, боротьби з татаро-монголами або битви на
Косовому полі живлять нар. ментальність протягом
тисяч років. Уже написи давн. сх. царів (Шумеру.
Вавнлонїі та Ассирії. Персії, Індії), вже епос про
Гільгамеша чи поеми Гомера та Гесіода й т.п. були
не лише єпіч., а й публіцистичними: тут
відбивається прагнення давн. людини
протиставити плинові часу свої діяння та своє ім’я,
переосмислити уявлення про богів, внести міру
«людського» в сферу хаотичної прадавньої
міфології. Розглядати такі тв.. як Гомерові, в дусі
теорії «чистого мистецтва» — невиправдана
модернізація. Більш того, саме з публіцистичної
сфери походять деякі літ. форми, яким судилося
вел. майбутнє. Так, романна проза генетично
пов’язана з практикою написання алологій в ант.
суді. рим. епопея та епопея класицистів виникла
як відповідь на актуальні політ, завдання сусп-ва
тощо. Ось чому при аналізі явиш світ, л ри не варто
занадто різко протиставляти л-ру та П.
Народжується П. як самостійна сфера в І тис.
до н е., в творчості ст-завітних пророків: тут гостра
ідейно-політ. актуальність вимога оі ювлення моралі
зумовлена вавілон. загрозою та дух. занепадом
Ізраїлю після Соломона. Суб’єктивне слово
пророків мало рахується з тим літ. етикетом, шо
склався: воно яскраво змальовує дух. боротьбу тих
часів. Принаймні, саме цей шар наилавн. л-ри
дійшов до засновників європ. П. — аналогічні
явища єгипет.. месопотам. чи ш. вел. л-р найдавн.
часу Європі довго залишалися невідомими, так
само, як П. Давн. Індії, Персії та Китаю. Лише
Біблія дала імпульс народженню європ. П.
Прийнято також вбачати початок власної європ.
публіцистичної традиції в сатирі Меніппа (3 ст. до
н.е.), але тв. цього автора, власне, і не дійшли до
нас — лише Меніппова сатира з її блазенським
пафосом та всеохоплюючим скепсисом відома в
пізній античності. Очевидно, шо в христ. Європі
впродовж тисячолітньої фундації нов. культури
саме бібл., а не ант. традиція, вже зруйнована та
забута, покладається в основу П. (хоча це нє
виключас опосередкованого впливу античності,
зокрема її риторики). У переважній більшості
випадків христ. л-ра Сер-віччя розвивалася в
річиші, визначеному таким жанром Нов. Завіту, як
«Послання апостолів” — саме вони стали джерелом
і філос. розумування, і агіографії, і дидактики в
післяант. Європі. Протягом усього С.е.р-віччя саме
публіцистичний первень визначає характер європ.
словесності. Намагання виховати сучасників,
“иапучити” їх є основним пафосом л-ри Сер-віччя,
й. власне, саме хулож. начало тут утворює
«домішок”, як у візант. або ранній зх-свроп. л-рах.
Щодо цього надзвичайно цікавий характер
молодих слов’ян, літератур, які не мали тої
розвиненої поган, фольклорно-міфол. основи та
пізнішого її літ. виразу, як л-ри ін. народів Європи.
Л-ри слов’ян формувалися одразу ж як христ. л-
ри, в яких поган, «баснослов’ю та скоморошеству»
не було місця. Ось тому публіцистичний елемент
тут переважає, П. — поруч з теологією — є жанр,
формантою слов’ян, л-р з найдавніших часів. Так,
у давн-укр. л-рі худож. слово формується повільно
й досить пізно — так само, як і в ін. л-рах
православ. культ, регіону; його терен — фольклор.
У писемності переважають публіцистичні тв.
(«Слово про закон та благодать» Іларіона: «Слово»
будь-якої проповіді, напр.. Серапіона
Володимирського. представника Київської школи;
«Моління» Ланіїла Заточника, органічно пов’язане
з традиціями київ, книжності: «Слово о полку
Ігоревім» сполучає з блискучою художністю
відверто публіцистичну мету). Аналогічні явиша
зустрічаємо і в л-рі Московії («Сказання про князів
Володимирських», т. зв. обласна л-ра, полеміка
йосифлян із заволзькими старцями. «Історія про
Казанське царство», твори І.Перєсвєтова, кн.
А.Курбського, І.Грозного, П. М.Грека, л-ра
Смутного часу, послання старця Філофея тошо).
На укр. грунті за часів найбільш інтенсивного
формування укр. нації в умовах напруженої політ,
б-би та інтенсивного дух. пошуку, церк. полеміки
бути письменником — означало.-переважно бути
публіцистом (І.Вишенський, М.Смотрицький,
П.Могила, І.Копистенський, І.Гізель, С.Яворський
— аж до Ф .Прокоповича). Аналогічний стан — в
білор.. серб., болг. л-рах. На Зх. ж, де ант.-худож.
традиція не руйнувалася так глибоко, як у Візантії,
з її прагненням до створення єдиного нов.
монументального стилю «христ, імперії», більше
було простору для розвитку суто худож. моментів.
Це позначилося і в сфері зах-слов ян. л-р. які
входили в коло кат. світу: публіцистичний елемент
рано поступається худож.-естет. У Польщі, напр.,
при розвиненості проповіді з її публіцистичним
п афосом (проповідь францисканців) та
університетської схоластики, іст. прози
(В.Кадлубек) слово спочатку не мало такої ваги,
як на Сх.: зате архітектура, музика, образотвор.
мист-во, гімнографія розвинені були більше, ніж
у православ. сусідів. До того ж засилля латини та
нім. мови гальмували розвиток власне поль.
громадської думки. Зате в часи т.зв. шляхетської
Польші (ХУ-ХУІ ст.) та занепаду Речі Посполитої у
ХУІІ-ХУІІІ ст. П. розвивається надзвичайно
інтенсивно, особливо на тлі поширення ідей
Реформації та кризи традиційного католицизму
(С.Ожеховський, М.Рей, М.Бєльський,
А.Моджевський). Вінчає весь цей досвід творчість
П.Скарги, який в агіографічному та проповідному
жанрі начебто підбивас підсумки традиціям сер-
віч. христ. П. країни. Далі поль. л-ра стає
переважно секуляризованою. Поезія та
белетристика витісняють на довгий час П. Подібна
картина — в ін. зх-слов’ян. л-рах (пор. П. Я.Гуса
та гуситів).
Отже, не за Відродження, як твердили деякі
дослідники, а саме за Сер-віччя П. й
публіцистичність стають найхарактернішою
ознакою словесності як такої; більш того, П.
Відродження за духом своїм частіше рел., ніж після
політ., (як у Європі доби Реформації), й внутр.
продовжує лінію полеміч. л-ри часів боротьби з
єресями та Вселенських соборів. Дише в міру
усвідомлення специфіки естет.-худож. пізнання
«публіцистичне» починає поступатися «художньому»
в зв’язку з емансипацією твор. «я». Класицизм,
який прагнув канонізувати досвід ант. красного
письменства та Відродження, всіляко звужував
сферу публіцистичного (хоча й тут вимальовуються
майже сер-віч. моралізм, пропаганда ідеалів
освіченого монархізму). На противагу класицистам
Просвітництво прагне піднести публіцистичний
пафос л-ри та мист-ва, шо, зокрема, виливається у
створення літ.-худож. критики (Д.Дідро та ін.)
Конфлікт між захисниками старовинної «ідейності»
л-ри та прихильниками чистого мист-ва вилився у
ХІХ-ХХ ст. у відверту боротьбу, шо її численні
приклади подає історія новітньої л-ри. Виникає й
має вел. успіх політ, орієнтована, ангажована л-ра
(Г.Гайне, Ш.Петефі. П.Б.Шеллі, П.Ж .Беранже.
Г.Веєрт). Зокрема, на рос. грунті, де л-ра як така
вкорінилася саме у христ.-публіцистичному
варіанті, було суворо тавровано «безідейну» л-ру,
навіть тими, хто, подібно до В.Бєлінського.
М.Чернишевського, прагнув звільнити мист-во від
рел.-монарх, офіціозу. Найвизначніші поети
вбачали своє покликання в служінні «громадським
інтересам» — від молодого О.Пушкіна до
Д.Толстого та Ф.Достоєвського. народників.
Формула М.Некрасова про те, шо поетом можна
не бути, але громадянином — обов’язково, стала
свого роду заг. маніфестом рос. л-ри. У сх-слов ян.
л-рах аж до наших днів публіцистичність е свого
роду «альфою й омегою» письменства. Вона
пронизує творчість і укр. письменників
Т.Шевченка. І.Ф ран ка. Лесі Українки,
В.Винниченка. Це не означає якоїсь
«неповноцінності» сх-слов’ян. культури, а лише її
неповторну своєрідність та внутр. непорушний
зв’язок з традиціями сер-віч. христ. словесності,
котра була в цій ситуації нашою «античністю».
Водночас подібні моделі виникають в XX ст. й в
«лівій» л-рі Зх. (публіцистичність худож. слова Ж-
П.Сартра).
Семен Абрамович