РИТМІКА МУЗИЧНА І РИТМІКА
ПОЕТИЧНА організовані за спільними для
динамічних мист-в метричними законами, шо
існують паралельно із закономірностями мелодико-
гармонічними у музиці та мов. у поезії
Фундаментальною для естетики є думка
А.Квятковського (1966), шо заг. закони
ритмоутворення є єдиними для музики та поезії.
Найважливішими у ритміці є поняття ритму, метру,
темпу. Питання про сутність і визначення ритму е
надзвичйно дискусійним від найдавніших часів.
Платон (“Політика”) пов’язує його з орхестрикою
(тобто хоровим мист-вом: поєднанням слова,
музики і руху) і визнає його виховне значення,
однак намагається виключити деякі ритми. За
Арістотелем, Р. виступає як поет, впорядкована
форма стосовно неоформленого матеріалу і
утворює властивість співаного або мовленого
слова. Його учень Арістоксен вважає зв’язок Р. з
часом суттєвим (“за твердою часовою мірою
врегульований і відмежований рух”), він розрізняє
ідеальний і реальний Р. Спираючись на
архітектуру, Вітрувій розглядає Р. як
співвідношення мір часу і простору. Раннє Сер-
віччя розуміє під “гЬуЙіті” тонічну поезію. В лобу
барок о розвивають вчення Арістоксена. У XVIII і
навіть XIX ст. довгі ритми ототожнюють з тактом і
метром.
В XX ст. Ф.Кауфманн визначає Р.як “мов. рух,
врегульований за акцентом, темпом і силою звуку”,
А. Гайслер як “поділ часу на емпірично відчуті
частини”, Саран як “гармонійний поділ емпірично
сприйнятних процесів”. Саран розрізняє далі
орхестричну Р. (спів при ритмічній роботі), мелічна
Р. (відповідний душевному станові людини) і мов.
Р. (гармонійний поділ власне неритмічного акценту
як субстрату).
Ритм (ґр. — “течія”) — у суч.
розумінні терміну є конкретне, реальне з’єднання,
чергування частин, цілого, комбінація певних
елементів у часі і просторі. Складові частини ритмі,
його “матеріал” називають ритмічними фігурами,
ритмоструктурами, долями, ритмічними малюиими.
Відчуття об’єктивно існуючих ритмоструктур миш
співвідносять з мов. чи ладо-гармонічними
інтонаціями — “матеріалом” поезії або музики. У
найширшому розумінні ритм — це сукупність усіх
елементів ритміки — власне ритму, метру, темпу.
Метр (гр. metron — “міра”) у широкому
розумінні є “засіб організації ритму”, “критерій
якостей ритму” (В.Холопова), “ідеальний закон, що
керує чергуванням сильних та слабких звуків”
(В.Жирмунський); “основа ритму”, “ідеальний
ритм” (Г.Сидоренко). Найменша одиниш метра —
такт, стопа або ритмоструктура слова. Метрика
динамічних мист-в характеризується нижчевка­
заними основними рисами; 1. Акиентність —
часовимірювальність (термін В.Холопової). В
часовимірювальній Р. акцент, тобто удар,
виділення не використовується як засіб
формування ритму, ритмоутворюючим елементом
є відносна тривалість долей часу. В акцентній Р.
ритм утворює худож. усвідомлене чергування
акцентів. 2. Регулярність — нерегулярність.
Нерегулярний метр позбавлений однаковості
ритмоструктур, що чергуються. У регулярному
метрі естет, значення має саме подібність,
ідентичність ритмоструктур, шо повторюються
протягом тв., а відхилення сприймаються виключно
як такі.
Темп (лат. tempus — “час”) — це “швидкість
руху”, частота чергування елементів ритму. Темп
залежить від тривалості звучання ритмоструктур.
Як зазначив Г.Орлов (1974), проблема ритму
у філософії, біології, естетиці “належить до
найбільш дискусійних, важких для узагальнення і
класифікації”. Тому “термінологічні хрестини”
(вираз М.Гаспарова) тривають ще у багатьох
галузях науки. Активно ведуться пошуки
об’єктивних законів Р., формується загальнофілос.
підхід до проблеми. Зокрема, цим займаються
психофізіологи та музикознавці. Серед останніх,
напр., заг. поняття Р. розроблено у праиях
Г.Ріманна (1903), Е.Зонненмейна (1925), Г,Фліка
(1936), К.Закса (1953), Б.Астаф’єва (1971),
В.Холопової (1971), М.Харлапа (1978) та ін.
Внесок філол. наук у вирішення проблеми полягає
у детальному дослідженні конкретних явиш поет.
Р. іноді й виявлення певних аналогій э музикою.
Lii вагомі досягнення є заслугою таких вчених, як
Б.Томашевський (1959), А.Квятковський (1960),
В.Холшевніков (1962), В.Васіна-Гроссман (1972),
М.Гаспаров (1974), а в Україні — Г.Сидоренко,
В.Ковалевський, С.Шаховський, Л.Новиченко,
А.Каинельсон та ін.
Категорії Р. об’єктивно існують, однак їх
означення у поет, тексті майже повністю відсутнє
(т.з. драбинка Маяковського дає точніший
ритмічний малюнок, ніж рядок силабо-тоніч.
вірша). Нотний стан також є недосконалим, шо
зазначає В.Холопова: ритм належить до “власних
засобів виконавця, на відміну від гармонії та
мелодії, що суворо вказані композитором” у записі.
Тому тільки процес виконання може дати
реальну картину Р. Кажучи стисло, силабо-тонічні
вірші і клас, музика XIX ст. виконуються аналогічно.
Ноти, паузи, стопи, рядки віршів не є ізохронними,
тому шо зміст музики і поезії вимагає змін темпу у
різні моменти виконання. Ноти і паузи без
метронома технічно неможливо виконати з точним
дотриманням їхніх тривалостей. Наше естет,
почуття не протестує проти неадекватного нотному
записові відтворення тривалостей, сприймаючи як
норму відхилення, шо досягають іноді п’яти- і
шестикратних величин, Аналогічно при виконанні
віршів змінюється тривалість звучання стоп, слів та
віршів.
В історії людської культури ритм як худож. засіб
переживав різні періоди — розвитку, регресу,
відродження. Визначення їх — справа науки XXI
ст. Можливо, у давн., т.зв. синкретичному мист-ві
ритм мав більше значення порівняно з
примітивними мелодією чи словом. Але поступово,
з удосконаленням мелодії та розвитком поезії ритм
здає позиції. Проте розвиток ритмоструктур
продовжується у народів Сер. та Центр. Азії,
Африки. У європ. музиці з виникненням гармо­
нічних тяжінь ритм стає залежним від мелодії (і
слова у вокальному тв.) і майже виключається з
арсеналу худож. засобів. Ритміка залишається
переважно регулярною часовимірювальною. У
поезії бачимо таку саму картину. Формуються і
закріплюються відносно прості канони Р., яка була
вторинною по відношенню до слова, переважно
регулярною часовимірювальною: у силабічних
віршах — напр, у Франції, у Польщі (і, до речі, у
Японії) чи у силаботонічній поезії і дольнику (Німеч­
чина, Англія). В Україні закріплюється коло­
мийковий вірш як своєрідна нац. ритм, форма, в
якій виразно відчувається акиентність ритму. Цю
форму широко використовував Шевченко.
На поч. XX ст, відкривається нов. етап у
розвитку європ. муз. Р. Поступово — у творчості
Б.Бартока, П.Гіндеміта, С .П рок оф ’єва,
Д.Шостаковича — йде посилення ролі ритму. Воно
набуває якісних змін у Р.Стравінського: муз. форма
повністю оновлюється через зміни в ролі ритму,
який стає нерегулярним з вираженими рисами.
Поширення блюзу в США на поч. XX ст. дає основу
для виникнення Р. джазу, а у сер. XX ст. — рок-
музики. Р. клас, джазу і року побудована за
принципом регулярної акцентності, але з глибини
їхніх форм протягом останніх десятиріч в Америці
та Європі розвивається нерегулярна акцентна Р.
— у творчості, напр. Д.Еллінгтона, Ж.Леннона,
Стінга, П.Гейбріела та ін. Аналогічно в поезії XX
ст. розвивається тонічний вірш, який за природою
є акцентним, що відповідає структурі переважної
більшості європ. мов. Тонічний вірш пройшов шлях
розвитку від регулярної акцентності (напр, у
Маяковського) до нерегулярної акцентності
більшості форм верлібру.
Валерй Ю руш кевич