РИТОРИКА — від ґрец. гЬеЮгіке — наука
про ораторське, мист-во, або ж красномовство
(останнє визначається також лат. словом
“елоквенція”). Красномовство поділяється за
сферами вжитку на: 1. політичне; 2. церковне; 3.
академічне; 4. юридичне; 5. побутове. Оскільки
будь-який промовець ставить собі за мету
переконати, Р. можна визначити і як науку про
способи переконання, різноманітні форми впливу
на аудиторію. При цьому вплив є переважно мов.
(хоча Р. враховує міміку, жести тощо); а також слід
враховувати особливості даної авдиторП.
Розрізняють теор. та практ. аспекти Р.
Красномовство існує відколи існує мова, й будь-
який публічний виступ — скажімо, вождя перед
своїм племенем, — потребував риторичного хисту.
Але простежити становлення Р. як науки можна
на ант. грунті, де вперше в Європі, до речі, виникає
й худож. л-ра (вірш, слово), а також поетика як
наука. Оскільки худож.-образному слову
притаманна полісемія й милування відтінками її,
то теорія поет, слова зосереджувала увагу на таких
явишах, як метафора, епітет тошо. Але в
“побутовому” слові існує психол. установка на
“прямий”, недвозначний зміст (характеристика
брехуна: “язик роздвоєний, наче в змії’’ тошо).
Отож, повсякденне політ., судове або побутове
спілкування орієнтовано було спершу на “слово
правди”, безхитрісне й правдиве. Чи не
найповнішого виразу знайшла ця установка в
уславленому спартанському лаконізмі, відразі до
зайвого слова. “З ним чи на ньому”, — казала
спартанська мати, подаючи щит синові-вояку
(тобто, з перемогою чи мертвим). Але цей архаїчно-
“правдивий” стиль повсякденного побутово-сусп
мовлення докорінно змінює характер у складніше
політ, й духов, організованих полісах, напр., в
Афінах чи на Сіцілії. За Арістотелем, Р. як науку
було засновано піфагорейцем Емпедоклом (V ст.
до н.е.), але його тв. не збереглися. Натомість
очевидно, шо виникнення Р. тісно пов’язане з
такою філос. течією, як софістика (від греи.
ьорИізНке — вміння хитромудро сперечатися
(існувала з сер. V — І пол. IV ст. до н.е.)). “Софіст”
первісно означало “мудрий”, авторитетний, але з
сер. V ст. до н.е. з’являються платні вчителі
“мудрості”, які починають вправно видавати чорне
за біле (знаменитий софізм про те, шо Ахіллес
ніколи не наздожене черепаху тошо). На тому
засновувалися, прагнучи виправдати свого клієнта
в суді, т.зв. логографи, шо писали, керуючись
софістськими правилами, апології (самооборони)
для звинувачених судом. Так виникло судове
красномовство, яке в очах греків стало ледь не
синонімом брехливості (достатньо пригадати
комедії Арістофана). Сіцілійські логографи —
Коракс, Лісій, Горгій (V — IV ст. до н.е.), надали
Р. характеру прикладної дисципліни (напр.,
структура риторичного тв., за Кораксом, — вступ,
пропозиція, виклад, докази, падіння, висновки). З
Сіцілії це швидко переходить (разом з Лісієм) до
Афін. Але практика риторів-софістів була в очах
серйозних філософів, як і вся софістика, облудою.
Дійсно, один з трактатів Горгія був відверто
присвячений “щасливому випадкові”, який, мовляв,
ритор має використати для нав’язування вигідної
т. з. Все це утвердилося в центрі даньогрец.
культурності — Афінах остаточно, коли тут
заснував школу Р. учень Горгія Ісократ (V — IV ст.
до н.е.). З того часу політ, й юрид. сфери життя не
могли обійтися без Р., котра, відбиваючи навіть
вел. філос. індивідуальності, одночасно на них
впливала (еврістика Сократа, шо зневажав
софістів; Платон про два роди здібностей оратора,
який мусить вміти розкладати предмет на частини
й знову синтезувати). Серйозна філософія проте
прагнула піднести Р. на рівень теор. науки, в річиші
теорії слова як знаряддя пізнання. Зокрема.
Арістотель (IV ст. до н.е.) пише й трактат про
поетику, й тритомове дослідження про Р., прагнучи
обгрунтувати її основні засади: позиція автора
промови, врахування специфіки аудиторії, техніка
промови тошо. Арістотель уперше розрізнив
поетику та Р., вважаючи останню шляхетною
справою — адже людина мусить вміти себе
красномовно захистити в ім’я справедливості. Тим
само Р. стає частиною філології, втрачаючи
прикладний характер.
Після звершень Александра Македонського, в
добу геленізму не тільки грец. культура стала
впливати на “варварів”, але й культура ін. народів
(практично — сх.) впливає на греи. Поширюється
азіанізм — літ. мова стає пишною, прикрашеною,
штучною. Оратори Греції та геленістичних країн
починають широко вживати поет, прийоми,
прагнучи до образності та барвистості слова, й,
оскільки політ, життя ант. світу в цю епоху, з
розподілом імперії Александра між його діадохами,
а згодом, в складі Рим. імперії стає дуже непростим,
ритори, уникаючи політ.питань, зосереджуються
на філос. проблемах і займають високошановане
місце, а Р. будучи “лоном філософії”, визнається
“наукою над науками”. В епоху т.зв. другої
софістики (II ст. до н.е.) мандрівного ритора
зустрічають мов посланця небес, а рим. намісники
поступаються йому на шляху. Характерно, шо в ці
часи ритор Елій Арістід виголошує, буцімто він є
рівним, як йому було богом явлено уві сні, самому
Платону.
На рим. грунті була спершу деяка опозиція
грец. Р., як і всьому грец. взагалі (напр., репліка
Катона Старшого: “Не загуби справи, а слова
знайдуться”). Одного часу з Риму було виселено
всіх грец. риторів. Проте з 2-ої пол. II ст. до н.е.
грец. красномовство цілковито адсорбується (як і
грец. мова) рим. сусп-вом. Ускладнення політ,
життя в епоху цезаризму та розвиток рим. права
привели до надзвичайного піднесення Р.,
найвидатнішим репрезентантом якої став Ціцерон,
судовий і політ, оратор-практик, а також теоретик
Р. (він прагнув, уникаючи грецизмів, поєднати грец.
ораторську вишуканість з силою та глибиною рим.
ораторської традиції). Виникають численні
риторські школи, в яких відшліфовується предмет
Р. та різноманітні технічні моменти. Проте ритори,
з падінням республіки та посиленням тиранії,
зосереджуються на “шкільних питаннях’’,
культивуючи частіш за все зовн. ефекти (12-томова
“Настанова оратору” Квінтіліана та ін.). З часом
починає безроздільно панувати “прикрашання” й
пишнота, прагнення відтворення “аттичного”
стилю чи ціцеронової простоти занепадає. Р.
практично зливається з філософією та л-рою.
Водночас вона стає основою ант. освіти.
Надто цікаво те, шо проз.-романні форми, які
генетично пов’язані в ант. епоху з судовими
промовами й базувалися на побудові складного
сюжету (напр., “Ефіопіка” Геліодора), стали
спиратися як на теор. основу саме на P., котру
почали розуміти вже як теорію прози взагалі.
Спостерігається (а за сер.-віччя це стане нормою)
певне зрошення поетики і P., бо ритори все більш
худож. використовують прийоми поетів, а красне
письменство освоює стихію проз, мовлення,
вириваючись з сфери вірш.-образного слова.
Формується специфічне вчення про риторичні
фігури (лат. figura, букв, позиція в танку), які
спочатку мислилися як родові відзнаки худож.-
проа синтаксису, як незвичні експресивні звороти,
шо сприяють емоційному зрушенню аудиторії
(інверсія, безсполучниковість, багатоспо­
лучниковість, анаколуф, еліпсис, риторичне
запитання, повторення, замовчування, анафора й
епіфора як ознаки фрази, різні види паралелізму і
т.п.). Згодом, паралельно з синтезом і адсорбцією
худож.-тропової лексики, риторичні фігури почали
переходити у вірші, осмислюючись як структура
поет, синтаксису в його невіддільності, скажімо,
від строфічно-ритмічої будови (так, анафора
починає осмислюватися як ознака початку строфи
або вірша тошо). Звідси бере початок та
хаотичність, яку ми й досі спостерігаємо в галузі
теорії фігур, котрі почасти набули новіть нов. назви
— стілі фігур.
Поезія пізньоант. епохи стає ригористичною,
прагнучи — в дусі естетики гелінізму — до
монументальності й гігантизму. Така, напр.,
“Енеїда” Вергілія, котрий прагнув “продовжити”
Гомерів епос і пов’язати заснування рим.
державності з сюжетом Іліади (Еней — троянський
царевич, шо втік до Італії після розгрому рідного
міста); не випадково В.Бєлінський якось визначив
Вергілія як “вправного ритора”; до речі, він таки
мав риторську освіту.
Завдяки “азіанізму” (власне, стилю,
популярному в малоазійських провінціях Греції)
створюється грунт для чимдуж зростаючої рецепції
Біблії, котру було греи. перекладено ше в
передхрист. часи (“Септуагінта”), і яка мала свою
експресивну систему риторичних засобів (слово
дидактичне, проповідницьке — напр., кн.
Еклезіастова, афоризми на зразок Сирахових,
красномовство пророків, шо своє слово розглядають
як “вугіль палаючий”, тобто слово богонатхненне).
Це була невідома античності рел. Р.
Ант. Р. створила певну систему, яка, у викладі
М.Гаспарова, має такий вигляд. Є три джерела
красномовства (дар, навчання, вправи). Є три цілі
красномовства (переконати, насолодити,
схвилювати). Три природи промов (урочисті,
політичні, судові). Шо ж до риторичного тексту, то
він завжди містить п’ять моментів: знаходження
матеріалу, його розташування (вступ, виклад,
розробка, висновки), вираз, або головна частина
(для котрого важливі суть, правильність, ясність,
доцільність, краса, вибір та сполучення слів і фігури
мови); вчення про запам’ятовування та вчення про
виголошення (манера оратора).Є також три стилі
— високий, середній та низький.
В сер. віки ставлення до риторів спершу
насторожене: достатньо сказати, шо до хрешення
їх допускали лише за умови зречення своєї
професії. Поняття Р. було міцно пов’язане в
ранньохрист. свідомості з “видаванням чорного за
біле”, з облудою, байдужістю до істини (див. в Нов.
Завіті відоме Пілатове “що є істина?”). Але з
виникненням потреби коментувати бібл. тексти
формується поступово христ. Р. — гомілетика, яка,
зберігаючи основні досягнення світської Р. ант.
часів, ставить на меті коментування Св. Письма й
завдання оборони християнства проти
пропагандистів ін. віровчень (апологетика). У
будь-якому разі, Високе Сер-віччя включає Р. в
систему т.зв. 7-ми вільних мистецтв, які були
основою освіти (практично то була радше
гомілетика).Р. стає все більш секуляризованою від
часів Відродження, коли, — часто в дусі
маккіавелізму — закипає нове політ, життя. Як
стало очевидно, що Свяшенну Рим. імперію
відновити не вдається, й майбутнє — за молодими
нац. державами, то виникає потреба в політ, і
судовому красномовстві саме ант. типу. Це
пов’язано з боротбою проти тоталітаристського
типу психології, виникненням інакодумства й
боротьби з інакодумством, піднесенням та кризою
гуманізму. Ренесансний процес розкріпачення
особистості приводить до справжньої кризи
гомілетики в ХУИ-ХУПІ ст. й, навпаки, піднесення
світського красномовства. З розвитком книгодруку
тип живої ораторської промови витісняється
брошурою, памфлетом, часописом тошо — тобто
письмово-друкованими формами, які дозволяють
звернутися до ширшої аудиторії; в наші часи ці
можливості ше зростають — радіо, телебачення
тошо (див. Публіцистика « л-ра).
Світське, а почасти й церк. красномовство
мало на поч. Нов. часу за естет, орієнтир худож.
л-ру класицизму з її чіткою диференціяцією мов,-
стил. моментів й установкою на ант. зразки.
Елоквенція для цієї худож. системи виявляється не
менш важлива, ніж правила поетики. Зокрема,
пишномовністю відзначаються “високі” жанри” —
трагедія, епопея тошо. Та й у ліриці змалювання
живого почуття часто ускладнюється ригоризмом,
шо знаходить свій вираз в суто риторичних
пасажах.
Що ж до таких жанрів, як, напр., байка, то
риторичний момент туї чи не важливіший, ніж
худож. Незважаючи на “табуювання” теоретиків,
в лоні класицизму все ж розвивається романна
проза, що спирається на засади ант. (генеза якої,
пам’ятаємо, сфера Р.). Те, шо ця тенденція не є
штучною реставрацією ант. начал, засвідчується
розквітом риторичного моменту в прозі
сентименталізму й навіть романтизму. В останньому
випадку риторичність не утримується в сфері самої
лише прози, але переливається в поезію, не лише
епіч., але й лір. (напр., т.зв. політ, поезія, яка
поширюється в різних нац. л-рах XIX ст.:
Дж.Байрон, П.Шеллі, П.Беранже, Г.Веєрт,
О.Пушкін, М.Лєрмонтов, М.Некрасов, Т.Шев­
ченко, Леся Українка, Франко та ін.). Риторичні
та поет, жанри втрачають чіткі кордони між собою
рівнобіжно з розпадом клас, жанрів та жанр,
ситезом у сфері власне красного письменства.
Саме тоді складаються усілякі посібники з
“риторики”, шо являють собою мішанину поет, та
риторичних правил. Починає цінуватися не стільки
“навченість” і освіченість красномовця, скільки
“сила” й “органічність” його особистості і
невимушеність манери. Вкрай характерна вимога
нігіліста Базарова у І.Тургенева “не говорити
красиво” (“Батьки та діти”). Гарна манера говорити
починає асоціюватися з фальшю, а “примітивізм”
— з правдивістю, шо є свідченням деградаційних
процесів в культурі. Паралельні процеси
спостерігаються і в красному письменстві. Так, у
франц. л-рі після торжества злиття пишно-
риторичного стилю й поет, прийому (від
класицистів до романтиків-парнасців) наступає ера
справжньої ненависті до “риторики” в сфері
спочатку вірша (Верленове “зламати шию
красномовству!”), а згодом й прози. Так, у рос.
прозі з її філос.-публіцистичними “відступами”,
котрі часом поглинають сам сюжет, з’являється
Чехов, а потім низка митців поч. XX ст., котрі
практично відкидають риторичні моменти).
‘Риторика” Стає вироком критики невдалому
віршу. З 2-ї пол. XIX ст. встановлюється погляд, за
яким об’єктом філол. дослідження є, в першу чергу,
худож. слово, проте одночасно літ-знавство
починає займатися більше “актуальною” прозою,
ніж віршами (останні часто мисляться як пристанок
“чистого мистецтва”). Лінгвістика проголошує
концепції, шо все інтенсивніше руйнують
принципову різницю між поет, та проа словом,
словом митця та простолюдина, словом людини й
будь-якою знаковою системою взагалі (напр.,
системою дорожних знаків чи “мовою”
мурашок).Все це призводить до руйнування
протягом 2-ї пол. XIX — 1-ї пол. XX ст. самого
поняття Р., яке все ше змішується з поняттям
поетики (котру, в свою чергу, все більше відтісняє
ідеологізоване літ-знавство, шо користується не
стільки принципами теорії л-ри, скільки літ.
критики, яка виникає в кін. ХУПІ ст.).
Проте спостерігається зворотня, хоча й
прихована тенденція до “словесного гіпнозу” саме
в сусп-ствах тоталітарного характеру. Соц.
демагогія завжди багатомовна й пишнориторична
(від 3-х тт. промов Робесп’єра до політ,
пишномовності у Німеччині 30-40 рр. або в
колишньому Радянському Союзі). Поезія стає чи
не суцільно риторичною, причому не стільки з
примусу влади, скільки за пориванням самого поета
(“Я хочу, чтоб к штыку приравняли перо”, —скаже
Маяковський; пригадаймо також “Ваше слово,
Товариш Маузер!”). Пробудження поет, почули
в таких умовах часто сполучається з прагненням
пародіювати риторичну стихію політизованого
вірша, шо сприймається тут як “аномалія” (так
Б.Брехт створює пародійно-травестійні тв. цього
напрямку; цікаво також відзначити появу в суч.
прозі цілої когорти письменників-постмодерністів,
які будують саму худож. структуру виключно на
подібному пародіюванні. Проте, слід відзначити,
що в розвитку сх.-слов’ян. культури риторичність
була “запрограмована” від самого зародження. Л-
ра тут від початку мислилася як “повчання ”, а
письменник — як “вождь духовний”. Інерція иьото
погляду проходить аж до кін. XX ст. (див.:
Соціалістичний реалізм). Тому риторичність
завжди відзначає навіть найталановитіших майстрів
л-ри (назвемо як репрезентативні постаті, напр.,
М.Бажана чи Є.Євтушенка). Нечисленні поривання
до “свободи мистецтва” тут завжди сприймалися
вельми несхвально (то як “оспівування листочків
та рівчаків”, то як “декаденство ”, то як “естетизм”
тошо).
При широкому явищі “риторизації” л-ри в XIX-
XX ст. сама Р. як наук, й прикладна дисципліна
занепадає, й протягом 1-ї пол. XX ст. вивчення її
майже зовсім припиняється. Тоталітаризм
культивує лише “агітаторське” слово, в той час, як
інші види красномовства пригнічені.
Ситуація різко змінюється в 60-і pp. XX ст.,
коли на Зх. спостерігається справжній спалах
інтересу до P.: вона стає раптом, за словом
Р.Якобсона, ледь не “модною наукою”. Це
пов’язано з інтенсифікацією державницько-політ.
та юридичного моменту в зх. сусп-стві по 2-й світ,
війні. В радянському тоталітарному сусп-ві, де Р.
вкорінилася як чистісіньке видавання “чорного за
біле”, цей процес нехтувався (за винятком
перекладу деяких тв. на зразок книг П.Сопера,
Ж.Дюбуа й ін., тошо). Посібники з Р. в кращому
випадку містили, окрім вихваляння непе-
ревершених ораторських здібностей Леніна чи
А.Луначарського, деякі відомості з історії предмету
й певну суму практичних рекомендацій, в
основному з розрахунку на “оратора-
пропагандиста” комуністичної ідеології, або,
рідше, юриста. Сьогодні в Україні спостерігається
спалах інтересу до P., яку починають включати
навіть до окремих шкільних програм, шо є ознакою
пожвавлення духов, життя сусп-ва.
Семен Абрамович