РОМАН-ЕПОПЕЯ — епіч. жанр, який
структурує в собі ознаки роману та епопеї і містить
настанову на всеохоплююче осмислення життя в
його іст. розвиткові. Термін, поняття та концепцію
Р.-е. увів у наук, обіг укр. вчений О.Чичерін.
Як епопея новітнього часу цей жанр виникає
та періодично актуалізується у т.зв. перехідні
періоди історії, коли всі усталені форми нац.
співжиття розвалюються та стають надбанням
“доби минулої”, а зміст “доби нинішньої” ше тільки
починає формуватися (клас, зразком такого
періоду було становлення буржуазного
світопорядку у Європі). Це приводить до
усвідомлення нацією того, що “розпався зв’язок
часів” (Шекспір). І таке історизоване самопочуття
колективу з неминучістю формулює низку проблем,
шо пов’язані з майбутньою долею нації, її здатністю
до подальшої життєдіяльності. Для вирішення цих
універсальних за характером та трудомістких за
масштабністю проблем Р.-е. не може обмежуватись
тими чи ін. тематичними зрізами і повинна
прагнути “осягти неосяжне”, охопити своєю
надмірною гносеологічною ініціативою всі сфери
людського життя (соц., ідеологічну, інтелектуальну,
моральну тощо). У своїй ідеальній настанові Р.-е.
зобов’язується продемонструвати всі моделі
колективної поведінки (від побутової до героїчної),
усі варіанто життєбудівництва. усі форми людських
взаємостосунків, усі трад. мотиви та перипетії
людського існування, усі алгоритми долі, усі
природні цикли становлення характеру та ін , і це
прагнення “охопити все” (Л.Толстой) пояснює
значний обсяг тв. цього жанру та їх невел. кількість
у світ. л-рі. Але в епоху, коли “все перевернулося
і тільки укладається” (Л.Толстой), синтетичний
огляд життя є не тільки самометою, а
продиктований іст. необхідністю піддати всі
людські реалії вартісній перевірці, розщепити їх
на рудимент минулого та ген майбутнього.
Вирішення цього надзавдання вимагає
екстремальної ситуації, яка дозволила би виявити
за об ’єктивною видимістю існування стійкі
архетипи людського спілкування та життєвої
поведінки. Найчастіше в ролі такої пограничної
ситуації виступає війна у прямому, так би мовити,
батальному значенні цього поняття, війна, яка
вимірює все життєве розмаїття двома параметрами
– життям та смертю. Внаслідок такого експерименту
виникає усвідомлення того, без чого можна
обійтися, шо є іст. минучим, а без чого не можна
обійтися, що виявляється визначальною
парадигмою колективного буття. Так актуалі­
зуються патріархальні цінності – вітчизна, родина,
дім та ін., які охоплюються єдиним символічним
поняттям – “мир ”. оскільки містять у собі орієнтацію
на загальнолюдську згоду, котра девальвується
перехідним періодом з характерним для нього нац.,
соц., ідеологічним тошо егоїзмом, що призводить
до війни усіх проти всіх. У цьому пізнанні ‘величі
повсякденного життя” (О.Чичерін) і міститься
етико-педагогічний пафос Р.-е. як жанру.
Патріархальне ядро життя, яке дозволяє
авторові діагнозувати суч. йому дійсність, стає тим
аксіологічним критерієм, який пронизує всю
сюжетно-образну фактуру Р.-е., його, як пише
О.Чичерін, “внутрішні масштаби”. Ця ідея
випробування “романного” світу “епічним”,
“сьогочасної історії” (А.Франс) – міфологізованою
пам’яттю зумовлює композиційне мислення Р.-е..
основоположною фігурою якого є антитеза. Якшо
“відцентровий” роман характеризується
відчуженням, конфліктом і навіть бунтом проти
патріархального світоустрою, включаючи і мов., у
чому власне і міститься його ідеальна жанр, суть,
то Р.-е., навпаки, притаманна консервація цього
світоустрою, його леґендаризаиія аж до надання
йому значення “золотого часу”, най. утопії
минулого з її відгородженністю від іст. хронотопа.
Звичайно, в кожному конкретному зразку Р.-е. доза
романного та епопейного, а також ступінь
структурної напруги між ними різні, шо у кінцевому
рахунку пов’язано із змістом автор, задуму, але
саме їх єдність як єдність протилежностей зумовлює
худож. цілісність Р.-е.
Визначальним жанроугворюючим фактором
Р.-е. є образ автора. На відміну від роману, в якому
він (Чехія)характеризується принциповою
тенденційністю. образ автора в Р.-е.
деперсоніфікований, шо проявляється як у його
прагненні до сюжетного самоусунення, так і в
дистаниійованому ставленні до зображуваного, за
якого все в житті – від його “вічних начал” до
хронотопних деталей – має рівноцінне значення й
тому заслуговує на летальну увагу, яка пояснює
неквапливий характер оповідного темпоритму. З
цього погляду можна кваліфікувати Р.-е. як
найбільш репрезентативний жанр епіч. роду.
Однак все ж не можна відмовити авторові Р.-е. в
ідеологічній зацікавленості, яка міститься у його
патріархальному погляді на те. шо відбувається. І
це самоототожнення автор, світобачення з
загальнонар. надає Р.-е. значення літ. пам’ятки
нац. свідомості.
Ло тв., шо безумовно відповідають жанр,
концепції Р.-е., належать “Дон Кіхот”
М.Сервантеса, “Гаргантюа і Пантагрюель”
Ф .Рабле, “Війна і мир” Л.Толстого. “Тихий Лон”
М.Шолохова, “Слава і хвала” Я.Івашкевича та ін.
Однак структурна гнучкість Р.-е. дозволяє помічати
його жанрові властивості і в романах з настановою
на універсальне охоплення іст. досвіду людини
(напр., “Брати Карамазови” Ф.Достоєвського.
“Людська комедія” О.Бальзака, “Розгром” Е.Золя,
“Чарівна гора” Т.Манна, “Жан Крістоф”
Р.Роллана, “Сага про Форсайтів” Д.Голсуорсі,
“Пригоди бравого вояка Швейка” Я.Гашека,
суб’єктивна епопея М.Пруста “У пошуках
втраченого часу”, лірич. епос Т.Вулфа у 4-х
книгах: “Поглянь на дім свій, янголе”, “Про час та
про Ріку”, “Павутиння та скала”, “Додому немає
вороття”, трилогія К.Федіна “Перші радоші”,
“Незвичайне літо”, “Вогнище”, трилогія
М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська — не
водиця”, “Хліб і сіль”, трилогія У.Самчука “Волинь”
та ін.
Борне Іваиюк