РОМАНС (іспгатапсевідпізньолат. romanice
– “по-романськи”) – ліро-муз жанр, шо об’єднує
тв., ритміко-синтаксична та строфічна структура
яких орієнтована на створення наспівної інтонації
переважно елегійного характеру.
Специфіка цього жанру вимагає складних
засобів виразності й тонких зв’язків слова й музики.
В Р. мелодія більш деталізована, ніж у пісні, вона
тісно пов’язана з віршем, відображаючи не тільки
заг. його характер, тип строфи, поет, розмір, але
і окр. поет, образи, їх розвиток і зміну, ритмо-
інтонаційний малюнок окр. фраз Р. – жанр, менш
демократичний, ніж пісня. Почуття його
ліричного героя мають характер індивідуальний;
часто вони розкривають внутр. світ автора-
оповідача. Тут поет, думка, шо проникає в саму
суть людських відносин, нерідко фіксує найдрібніші
зміни настроїв, почуттів, шо співвідноситься з
тонкою худож. озлобленістю вірша. Кожний рядок
набуває особливого словесно-образного малюнку
і пронизується неповторною, тільки їй
притаманною тональністю, котра, в свою чергу,
зумовлена “худож.-психол. завданням, шо
здійснюється в єдності прийомів стилю”
(В.Жирмунський). Р. як сольний лір. тв. об’єднав у
собі риси таких жанрів, як літ. пісня — балада,
елегія, б арк арол а, сонет, романси в
танцювальних ритмах, драм, монологах та ін., шо
сприяло розвиткові й поезії, і музики.
Термін Р. виник у сер. віки в Іспанії, мову якої
тоді часто називали романською, тому Р. означає
буквально – по-романськи, тобто по-іспанськи.
Саме в Іспанії в XII-XIV ст. в творчості мандрівних
співаків-оповідачів (хуґларів) затвердився
незвичний пісенний жанр, який виконувався під
гітару одним, зрідка двома солістами. Р. називали
світську (побутову) на рідній ісп. (“романській”) мові,
а не на лат., прийнятій в церк. співі. 36. таких
пісень, почасти об’єднані спільним сюжетом, мали
назву романсеро. Ці сюжети були часто пов’язані
з епізодами боротьби проти маврів-завойовників.
являючи собою мовби фрагменти епіч. поем,
ширше – нар. епосу. Т радиції романсеро
зберіглися і вXX ст., напр..’’Циганське романсеро”
Ф.Гарсія Лорки.
З Іспанії (Л.де Вега, Гонгора) Р. як літ. жанр
перейшов в поезію ін. країн. Термін Р. почав
означати, з од. боку, поет, жанр: особливо
наспівний лір. вірш (а також вірш, шо призначений
для виконання в муа супроводі), а з ін. — жанр
вокальної музики.
Ще в XVI ст. в Іспанії, зближуючись з нар-
побутовою та придворною поезією, збагатившись
рисами інтимної, любовної лірики, поняття Р.
набуло більш заг. значення; ним почали називати
тв. любовного, жартівливого або сатир, змісту з
інструментальним супроводом. В тому ж значенні
це поняття почало застосовуватись у Франції разом
із спорідненим поняттям Chanson (пісня) в XVIII ст.
і на поч. XIX ст. Згодом його замінило поняття
melodie, яке ввів Г.Берліоз як жанр, позначення
вокального тв. з супроводом. В деяких країнах Р.
і пісня позначались одним словом; нім. мовою –
Lied. анл. – song. У нім. музиці найвідоміші Р.
Ф .Шуберта.
У XVIII ст. Р. із Франції (Ш.Мільвуа, Е.Парні)
потрапив до Росії, де дещо змінилась його тематика
і поет, структура. Назву Р. спершу мали вокальні
твори, написані на франц. текст (хоча б і рос.
композиторами). Романси з текстом рос. мовою
називали “рос. піснями”. На відміну від ширшого
поняття пісні, шо містила в собі тв. нар. і
професійної композиторської творчості, сольні та
хорові, з супроводом і без нього, під Р. розуміли
сольну пісню з обов’язковим інструментальним
супроводом. Порівняно з піснею, в Р.
використовувались переважно складніші засоби
виразності муз. композиції. Намагання передати в
музиці інтонації поет, мови привело до створення
Р. декламаційного типу, прагнення відобразити
мінливість поет, образів і лір. настроїв привело до
використання різноманітних форм, складніших, ніж
проста куплетна форма, шо характерна для пісні.
Міське музииіювання поч. XIX ст. стало тим
середовищем, в якому виникла в Росії і в Україні
пісня нов., романсового типу. В ній можна виділити
два види: побутовий, майже не відмінний від пісень
з супроводом, Р. із заг. елегійною мрійливістю або
буйно веселою окрасою мелоса та
індивідуалізований P., який виникає під іноземним
впливом (італ. оперна кантилена, сентиментальний
франц. Р., пісеньки нім. зінгшпіля і в якому
відбувається вже повне поглинання пісенних нар.
елементів зх.-європ. мелодією. Крім власне муз.
чинників, Р. завжди відчував на собі вплив поет,
культури, зокрема її жанр.-стильових
особливостей. Напр., в період сентименталізму
з являються Р., які і за змістом, і за формою
відповідають заг. характеристикам цього літ.
напряму. Вони оздоблені меланхолією, яка
зумовлена розлукою або нерозліленим коханням і
пронизує весь етил, лад тв., а також мають ознаки
нар.-поет, творчості. Вел. популярністю
користувалися такі Р., як “Стогне сизий голубок”,
написаний І.Лмитрісвим і Ф.Дубянським,”Ой, не
ходи, Грицю”, легендарним творцем якого
вважається Маруся Чурай та ін. Особливої ваги
набув Р. у романтизмі, зокрема, рос. поряд з
такими жанрами вокальної лірики, як балада,
елегія, гусарські пісні тощо (В.Жуковський,
0.Пушкін, М.Лєрмонтов, Є.Баратинський,
Ф.Тютчев та ін.). Ця традиція була продовжена
М.Кольцовим, М.Огарьовим, А.Фетом, І.Нікітіним,
1.Тургенєвим. А.Майновим, О.К.Толстим та ін., на
вірші яких писали М.Глінка, О.Даргомижський,
М.Мусорґський, О.Бородін, М.Римський-
Корсаков, П.Чайковський, С.Рахманінов. На поч.
XX ст. клас, доба рос. Р. завершилася і він зазнав
впливу символістської поезії, особливо чутливої до
музичності худож. мислення, зокрема, в слові (“Сіре
платячко” С .П рок оф ’єва на сл. З.Гіппіус,
“Недотикомка сіра” М.Гнесіна на сл. Ф .Сологуба
та ін.). Репертуар літ. Р. поповнився в XX ст. і тв.
С.Ссеніна, А.Ахматової. М.Цвєтаєвої,
Б.Ахмадуліної. А.Вознесенського та ін. поетів.
Загалом, розвиток європ Р. в XX ст. являє собою
досить складну картину. Поряд із продовженням
традицій XIX ст. виникає проблема синтезу музики і
поезії. Створюється навіть нов. жанр камерно-
вокального твору – ‘ вірш з музикою” або “музика до
віршів”. На нов. основі, без спирання на традиції
оперної декламаційності, вирішується в Р. проблема
музичномов. декламації. Щоб максимально
наблизитись до інтонацій природньої мови,
композитори звертаються до текстів, шо написані
вільним віршем і навіть прозою (К.Дебюссі – “Пісні
Білітис”. Прокоф єв- “Гидке каченя”), використовують
вільно інтонований музичний говір” (ЭргескзИтте,
ЗргесИдеэапд) – цикл А.Шьонберга “Місячний
П’єро”. Поезія й музика в цей час, йдучи назустріч
одне одному, мають спільну точку зіткнення в ліриці.
Поезія оцінюється насамперед з “точки зору музики”.
Критерій музичності стає одним з гол. З ін. боку, вміння
композиторів “чути текст”, увага до слова, чутливість
і тонкість розкриття особливостей вірша стають
критерієм оцінки вокальної музики.
Щодо укр. Р.. то він через посередництво
лірики Т.Шевченка зазнав глибокого впливу нар,-
пісенної творчості. На слова Шевченка було
написано багато Р.: “Нашо мені чорні брови” (муз
М.Маркевича). “Дума” (муз Б.Підгорецького), “Ой
маю, маю я оченята” (муз. Б.Сокальського) та ін.,
біля трьох десятків Р. на слова Кобзаря створив
Вл. Заремба, який, до речі, є автором відомого
(на слова М.Петренка) Р. “Дивлюсь я на небо”.
Неможливо уявити собі укр. Р. і без таких імен, як
Л.Глібов, С.Гребінка, Леся Українка. І.Франко
(“Ой ти, дівчина”, “Як почуєш вночі”), О.Олесь
(“Опівночі айстри в саду розцвіли”. “Співають,
плачуть солов’ї”), А. Малишко (“Ми підем, де трави
похилі”). Розквіт укр. клас. Р. пов’язаний з іменами
М.Лисенка та його послідовників (К.Стеиенка,
Я.Степового та ін.). В романсову скарбницю
ввійшли тв. Лисенка на слова Франка (“Місяцю-
князю”, “Розвійтеся з вітром” та ін., всього шість),
на сл. Шевченка (“Ой, одна я, одна, як билиночка
в полі”), на сл. Г.Гайне (всього чотирнадцять); тв.
Степового на сл. А.Самійленка, цикл Р. “Барвінки”
на сл. Шевченка та Лесі Українки тощо.
Характер і стиль укр. Р. своєрідно відтворив
Глінка, який, перебуваючи на Україні, написав на
слова укр. поета-романтика В.Забіли дві
“малороссийские песни”.- “Гуде вітер вельми в
полі” та “Не шебечи, соловейку”.
Таїсія Кириловсьиа