САГА (давн.-сканд. Saga — історія, переказ)
— давн.-ісл. проз, оповіді або родові історії, що
виникали в середовищі родової аристократії
Ісландії впродовж ХІ-ХІІ ст. спочатку в усній формі,
а згодом і в писемному вигляді. За структурою та
змістом С. нагадують нар. перекази, які займають
немовби проміжне місце між іст. хронікою,
героїчним епосом та лицарським романом,
оспівуючи переважно військову доблесть, далекі
мандри та численні авантюри ісл, героїв.
Щоправда, стиль С. відзначається більшою
економністю, тверезістю зображення, він
позбавлений пишних епітетів і порівнянь.
Незрідка. об’єктом зображення в С. є також
родинно-родові стосунки, де домінують мотиви
кровної помсти. Найбільш ранні зразки жанру —
С. про святих, апостольські С., записані христ.
духівництвом С. здебільшого перекладені з латини
(ХІ-ХІІ ст.), пов’язані з християнізацією Скандинавії,
а також родові С. (“С. про ісландців”) та королівські
С.. які відтворюють етапи заселення Ісландії (900-
1050). Поряд з реаліст, епізодами зустрічаються
легендарні та казк. (С. про вікінгів), які
компенсували брак переказів. Хоча в С. шє відсутні
елементи психол. аналізу, однак внутр. світ героїв
розкривається глибоко й багатогранно, передусім
за допомогою розлогих діалогів (“С. про Ньяла”,
“С. про Егіля”, “С. про Ґреттіре”).
Епіч. засади С. — діахронне зображення
багатьох поколінь, фаталізм родової долі, іст. та
побутовий реалізм, простота і об’єктивність оповіді
— були засвоєні нов. сканд. л-рою і збагатили
оповідне мист-во назагал. Як наслідування взірців
давн-ісл. С. в ХІХ-ХХ ст. виникла низка різножанр.
тв., які вже назвами виказують спорідненість з С.
“С. про Вьолундура” А.Г.Еленшлегера. “С. про
Фрітьофа” Е.Тегнера, “С. про Фолькунгів”
А.Стріндберга, “С. про Иєсту Берлінга”
С.Лагерлеф, “С. про святих” С.Унсет, “С. про
героїв” Х.Дакснеса. “С. про Форсайтів” назвав
багатотомову історію однієї родини англ. романіст
Дж.Гелсворсі. Серед укр. дослідників С. можна
назвати І.Шаровольського (“С. про Хервера і
конунга Хейдреке”, 1906), І.Франка (“Смерть
Олега і ст-давня зага про фатального коня”, 1912),
серед рос. — М.Стебліна-Каменського
(“Исландская литература”, 1947; “Мир саги”,
1971).
Петро Рихло