СВІТОВА ЛІТЕРАТУРА — поняття, шо
характеризує іст. розвиток л-р світу від самих
початків словесності до сучасності і виявляє
провідні закономірності цього розвитку.
Методологічною основою вивчення С.л. є
положення про єдність соц. літ. процесу, погляд
на явиша л-ри як системну сукупність багатьох нац.
та місцевих л-р з давніх часів, яка оцінюється не
простою механічною сумою, а особливостями
внутр. взаємозв’язків її частин, закономірностями
сусп. та худож. еволюції, врахуванням їх різних
часових темпів (у т.ч. й прискорених) і самого
складу л-ри, який в ході її багатовікового розвитку
був змінною величиною. Термін С.л. вперше
застосував Й.В.Ґьоте (1829). Він висунув
продуктивну ідею органічної єдності літ. процесу.
Гол. стимулом розвитку цього явиша він вважав
“швидкість руху засобів пересування, яка все
збільшується; взаємний вплив і спілкування
культур”. Пізнання л-ри ін. націй для Гьоте
можливе лише в сукупному вивченні різних явищ
їхнього життя: сусп. відносин, праць істориків та
філософів.
Історія С.л. вимірюється “вел. часом”. Вже в
епоху Сер-віччя на основі христ. та ін. світ,
монотеїстичних релігій створюється певна єдність
л-р Ст . Світу, посилюються міжнар. зв’язки на
“стиках” культур, які прилягають одна до одної, за
допомогою латини, санскриту, араб, та церк-
слов’ян. мов (Середньовічна л-ра). Наук, вивчення
С.л. розпочато вже на ранньому етапі системного
підходу, який поєднує іст. та теор. осмислення літ.
процесу. Тут треба відзначити дослідження
Г.Гегелем трьох форм співвідношення між ідеєю та
її формоутворенням у мисг-ві: символічної, клас.
та романт. Це вже дозволяло укрупнено розглядати
літ. процес не лише в країнах Зх. Європи. Успіхи
порівняльного літ-знавства в ХІХ-ХХ ст. давали
значний матеріал про взаємозв’язки та взаємовпливи
л р різних регіонів, про їх типол. сходження.
Окремі соціокульт. дослідницькі методології XX
ст. також висували продуктивні судження, по-
новому узагальнюючи етапи розвитку світ,
культури, шо також допомагало вивчати С.л. Рос.
соціолог П.Сорокін у чотиритомовій “Соціально-
культурній динаміці” (1937-1940) подав історію
світ, культури в тривалих часових етапах
послідовно змінюваних культ. систем:
“ідеаиіональної” з царством Бога та символічністю
стилю, “ідеалістичної”, з висуненням реальної
людини в її ідеальному прояві, та “чуттєвої”, вільної
від релігії, заклопотаної лише прагненням до
чуттєвих насолод. Подібна класифікація культ,
епох може бути одним з методолігічних аспектів
вивчення С.л. Поряд з інтеграційними мето­
дологіями висувались і такі, які власне заперечують
єдність соц. та культ, розвитку. Рос. історик та
етнограф Л. Гумільов у своїй теорії етносів вважав
нелогічною ідею світ, культури, а етнічну
барвистість і своєрідність культури кожного етносу
– оптимальною формою існування людства
(“Етногенез і біосфера Землі”).
В літ-знавстві вивчення С.л. ведеться в
основному з відхиленням від широких іст.
узагальнень, утвердженням європоцентристської
позиції зх. вишості, з розумінням С.л. як суми
найбільш репрезентативних тв. народів, “заг. зводу
худож. л-ри всіх націй”.
Ло ранніх спроб створення історіі С.л. треба
віднести “Історію заг. літератури” в 15 випусках
під редакцією А.Корша та А.Кірпічнікова (1880-
1882). Останній, будучи автором більшості
розділів, уважав історію л-ри окр. народу тільки
навчальною, а не наук, дисципліною, визнавав за
науку лише порівн. або всезаг. історію л-ри,
об’єктом її дослідження повинні бути видатні тв.,
шо відбивають “розвиток, погляди, ідеали
людства, …переконання сучасників”. Кірпічніков
був прихильником порівн.-іст. методу, що веде
“від маси однорідних фактів до висновку,
спільного не тільки для них, але й для всіх до них
подібних”, в позитивістському варіанті методології
І.Тена використовував також соціологічний аналіз
Велетенська ерудиція вченого не проявилася
однак в широті осягнення явищ С.л., через
очевидний потяг до європоцентризму. В XX ст,
в зарубіжному літ-знавстві стає впливовим
дослідження П.Ван Тігема “Історія літератури
Європи та Америки від Ренесансу до наших днів’1
(1925, Париж). Автора приваблював лише заг-
європ. матеріал, решта країн розглядалися як
периферія європ. розвитку з особливими духов.
цінностями “малих” народів. Той же
європоцентризм з роз’єднанням л-р Сх. і Зх.
підкреслював А. Герар у “Вступі до світової
літератури”(Нью-Йорк, 1940). Л. Лавалетт у
“Літературній історії світу” (Цюрих, 1948) подає
сх. л-ри не в “органічному” процесі їх розвитку, а
в зв’язку з тим, коли ті чи ін. імена та тв. увійшли в
сферу зх. культури. Цю ж позицію займає шодо
сх. літ-ри Є. Лаатс, шо розбиває літ. процес на “
автономні” складові частини та стверджує
існування декількох світ, л-р, напр., інд. або сх.-
азій. (“Історія всесвітньої літератури”; Мюнхен,
1953). Е. Тунк в “Ілюстрованій всесвітній
літературі” (Цюрих, 1954) подає С.л. як “суму
найбільш репрезентативних тв. народів”.
Наук, вивчення С.л. пов’язане із збільшенням
масштабів дослідження на основі системного
підходу, який поєднує іст. та теор. осмислення літ.
процесу. Ці принципи лягли в основу створення
унікального видання — дев’ятитомової “Історії
всесвітньої літератури” , підготованої ІСЛІ (з 1983
до 1991 вийшло 7 тт.) за участю акад. Н. Конрада,
й. Ліхачова, Ю. Віппера, Б. Сучкова та ін. В основу
видання покладено уявлення про С. л. як про
змінну величину. При цьому “малі” л-ри можуть
висувати худож. цінності світ, значення. Підкреслена
шкідливість крайностей як європоцентризму, так і
сходоцентризму. Автори “Історії світової літератури”
прагнули уникати, зад. боку, прямолінійного зближення
Сх. і Зх., та, з ін. боку, не підгримували упереджену т.
з, згідно з якою Зх. та Сх. нібито споконвіку чужі од.
одному. Розвиток л-ри цих регіонів у типол.
узагальненому плані йшов від давнини через Сер. віки
до Нов. часу у стадіальному відношенні в єдиному
напрямку. Авторами видання використана раціональна
частина теорії С.л. як уявленні про певний “золотий
фонд” худож. культури людства. Світ, л-ра— поняття,
що має поряд з синхронічною ше й діахронічну
протяжність. Враховувались не тільки нац. специфіка,
а й особливості подібності жанр, типології. Так,
провідаа роль в сер-віч. л-рі належить героїчному
епосові, лицарській ліриці, лицарському романові,
міській сатирі латиною. Характеристика ж нац.
варіантів цих жанрів у дану епоху відіграє
другорядну ролю. Нац. л-ри вивчаються як
складові частини культ, спадщини більш широких
територіальних регіонів, зон , а також в світлі
втілення естет, форм, н ап рям ів, методів,
спілів, ж анрів. Значну увагу в “Історії світової
літератури” звернено на вивчення взаємодії окр.
нац. л-р, на контактні та генетичні зв’язки між ними.
Наявність таких зв’язків у далекому минулому
підтверджує правомірність розповсюдження
терміну С.л. на всю літ. історію людства. Поняття
“літ. впливи” та “типол. сходження” тісно пов’язані
між собою (Історико-типологічний підхід).
Створення капітальної праці, шо не має аналогів у
світ, науці про л-ру, в якому брали участь також
укр. літ-знавці В. Микитась, В. Крекотень, О.
Мишанич, М. Яценко, А. Засенко, дало імпульс для
інтенсивної розробки цілого ряду кардинальних
питань порівн. літ-знавства.
Микола Нефьодов