СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ — від лат. saecularis —
світський, “не-церковний” — власне, юридичний
термін, котрий означає відчуження церк. майна –
як правило, на користь держави. Проте дане слово
давно широко вживається й в літ-знавстві — для
окреслення ідентичних явиш у сфері культури й,
зокрема, л-ри. Отже, перед нами термін, який
потребує певної конкретизації. В літ-знавстві С.
означає вивільнення письменника від церк.
світогляду й “соц. замовлення” церкви, його
прагнення до ствердження суто гуманістичних
цінностей.
Типол. подібні явища зустрічаються в історії
культури та л-ри досить часто, напр.,
антропоморфізаиія богів та поетизація свяшенних
міфів у давньогрец. культурі. Проте термін С.
більше стосується не стільки явиш десакралізаиії
як таких, скільки певного моменту в духов, житті
Європи XVII-XX ст. Хоча основні спрямування С.
визначалися досить виразно вже в Ренесансі,
рубежем тут стало складання естетики та поет,
системи класицизму, який устами Н.Буало
заборонив поетові спиратися на засади Біблії й
навернув його до вивчення “вільної” системи ант.
мист-ва. Цьому спрямуванню надала загостреного
характеру ідеологія Просвітництва: у XVIII ст.
боротьба зі спадщиною христ. Сер.-віччя стає в Зх.
Європі одним з вирішальних моментів у процесі
формування нової, “обмиршеної” культури. Це
виливається у створення мист-ва, шо базується на
суб’єктивних враженнях митця від “живого життя”.
Створюється принципово нова л-ра, яка
грунтується на підкреслено “природних” засадах
романно-проа мови, вивченні світу людини (як у
соц., так і в психол. вимірах). Вже на таких
прикладах, як роман ДДідро “Черниця”, боротьба
Вольтера проти клерикалів, або цілком
десакралізована постать “Векфільського вікарія”
О.Ґолдсміта, ми бачимо “тріумф чисто людського”
— формула, якою Й.В.Гьоте визначав основний
пафос своєї творчості. Це пов’язано зі
становленням не лише самої “розкріпаченої”
худож. мови, а й зі становленням нов. літ-знавчої
думки, літ. критики й — у перспективі — нов.теорії
л-ри, вільної від Арістотелевих, ант. засад.
Мист-во XIX й почасти XX ст. багато в чому
розвиваються під знаком С. Зокрема, розчарування
у cep-віч. спробах створити незримий “Ciuis Dei”
приводить до захоплення сой. проблематикою,
прагнення вивчення реального стану речей.
Паралельно до боротьби радикалів проти кастової
системи, засилля клерикалів в сусп. житті
складається широкий мистецько-літ. рух, шо з
різним ступенем худож. свободи розгортається в
таких напрямах, як сентименталізм, романтизм
та реалізм. Власне, ці напрями становлять, попри
відомі контраверзи, немов-би етапи одного
процесу, який ставить за мету повне зречення
дегуманізуючих моделей міфології та релігії й
спрямований на ствердження суто гуманістичного
світогляду. Ін. справа, шо й тут виникають власні
міфол. й навіть рел. за суттю концепції та естет,
догми. Чи не найвищого розвитку така худож.
свідомість набуває в натуралізмі на зламі ХІХ-ХХ
ст., шо в дусі позитивізму више за все цінує “голий
факт”, не спростерігаючи власного тяжіння до
міфотворчості (напр., “Нана” Е.Золя: ue “натура”
чи “міф”?). Проте вже в символізмі,
“ірраціоанальних” напрямах 1-ої пол. XX ст. й у
творчості таких катол. письменників, як, Ш.Пегі,
Г.Честертон, Ф.Моріак, Г.Бьолль, Г.Грін та ін.
спостерігається зневіра в досягненнях С. й
намагання реабілітувати цінності Сер.-віччя. Цікаво
порівняти їхній пошук з творчістю такого
абсолютно секуляризованого письменника, як
А .Франс, у якого спадщина Сер.-віччя
використовується лише як матеріал для блискучих
формальних стилізацій. Проблематично, Франс чи,
скажімо, Моріак репрезентує більш глибоко духов,
пошук зх.-європ. сусп-ва; проблематично, також,
шо С. сказала тут своє останнє слово.
На Сх. Європи С. штучно затримувалася —
або в умовах тоталітарних режимів на зразок того,
шо існував у Рос. імперії, або, як у пд. слов’ян, в
умовах чужоземного мусульман, панування. Проте
й тут спостерігаються принаймні її паростки. В укр.
словесності С.позначається певною мірою в часи
Відродження (XVI ст.), коли виникають
публіцистика, вірш, лірика та драма, ісг. проза,
особливо з поширенням друковної книги. Загалом,
кризові явиша у православ’ї після падіння Візантії
викликали пожвавлення рел.-полемічної думки (Г.
та М.Смотрицькі, Х.Філалет, З.Копистенський,
Клірик Острозький, у XVII ст. — Й.Галятовський,
Л.Баранович, В.Ясинський та ін.). У руслі
суперечок про католицизм, унію, протестантизм,
юдаїзм, іслам формувалися такі майбутні діячі С.,
як Ф .Прокопович, шо, навчаючися на Зх.,
перейняв чимало протестантських поглядів шоло
участі Церкви у сусп. житті й згодом проводив їх в
Україні та Росії за підтримки Петра 1. Можна
погодитися також з твердженням Д.Ліхачова, шо
бароко на укр. та рос. фунті виконувало функцію
Ренесансу, стимулюючи занепад суворих візакт.
форм та становлення більш світського за змістом
мист-ва та л-ри. Проте такі явища гальмувалися
самою структурою сер-віч. свідомості й літ. етикету.
Так, у Росії Х^Х\Л ст. розгорнулася справжня
боротьба проти “неполезных повестей”
(Й.Волоцький та ін.), проти “люторства” та
“латинства”, яка тривала аж до часів Петра І та
Прокоповича. Тут особлива роля належала
Україні та почасти Білорусії, які протягом XVII-
XVIII ст. постачали основний склад культ, кадрів
до Росії. С. поступово й невблаганно підточує
підвалини сер-віч. свідомості в Росії саме завядки
укр. впливам (навіть реформи Нікона й одчайдушну
проповідь Аввакума викликано було саме ними).
Хоча митрополіт Філіп (Романов) наказував був
палити все, що з укр. книжок до Москви надходило,
“древлєє благочестіє” було приречене, й
православ’я у Росії набуло того ж вигляду, шо в
Україні після П.Могили. Остаточно було
закріплено цей процес радикальними реформами
Петра І, що до дрібниць регламентував у життя зх.
форм культури (згадаймо хоча б зречення церк,-
слов’ян. азбуки),
В укр. та рос. літ .-культ, сфері на поч. XVIII ст.
ще розвиваються й суто церк. словесність
(Д.Туптало, С.Яворський), й почасти мист-во. Та
більш характерними стають постаті на зразок
М.Ломоносова, що, зберігаючи певну пошану до
“книг церковных”, енергійно обмежує сферу
слов’янщини. Характерна постать В.Тре-
діаковського, який часом роздирається між
симпатіями до “глибокодумної слов’яншини”та
відразою до неї. – Своєрідною є позиція
Г.Сковороди, шо, далеко відходячи від тих, кого
йменував “столпами неотесаними”, проте був у
профамі особистого самовдосконалення далекий
й від світу сього, котрий його “ловив, але не
спіймав”. Остаточна духовна перемога над
церковністю й орієнтація на просвітництво в
Україні та Росії спостерігається від початку XIX
ст., коли відверте пародіювання церк. стилю і
кепкування над бібл. концепцією людини й світу
помножено на революційне поривання в дусі
байронізму. Останній у ХІХст. спалах антирел.
настроїв у культурі пов’язаний з хвилею наук,
позитивізму сер. століття; він позначився на
світогляді Лесі Українки, почасти І.Франка,
П.Грабовського, багатьох письменників Росії. Але
все це не закрило шляху тому “рел. ренесансові” у
рос. думці та мист-ві, який спостерігається на
початку XX ст. (М.Бердяев, С.Булгаков,
М.Лосський, П.Флоренський та ін ). Потрібно було
активного більшовицького насильства, аби
зруйнувати ui процеси. С.в сх-слов’ян. краях
розгорнулася на повну силу лише в умовах
комуністичного тоталітаризму, набувши не стільки
характеру духов, герию, скільки фізичного
знищення всього, шо належало християнству, хоча
ідеологія, мист-во й культура тої епохи базувалися
на ‘‘перевернутих” cep-віч. засадах (Соціалістичний
реалізм).
Укр. культура, прагнучи засновуватися на
власних, в тому числі нерідко фольклор, основах,
стоїть сьогодні перед проблемою грунтовного й
серйозного осмислення даного явиша. Це ж можна
сказати й про культ, ситуації Сх. Європи та й
деяких країн Азії, шо будували свою боротьбу з
релігією на подібних моделях.
Семен Абрамович