СЕНТЕНЦІЯ (лат sen ten tia — думка,
судження) — вид афоризму, короткий повчальний
вислів. Нерідко С. ускладнюється прикладами,
порівняннями, утворюючи парекезу (“Роздуми”
Марка Аврелія). Протоаналогом С. є прислів’я,
спорідненими жанрами — гнома та афоризм,
різновидом — максима. Як логотерапевтичний
прийом, шо має характер владної поради, С. —
жанр широкого практичного призначення, він
пов’язаний з багатьма сферами людської
життєдіяльності.
Особливої ваги С. набула в рел. та етико-
філос. писемності (Талмуд, Біблія (“Кн. притч.
Соломонових”, заповіді Христа та св. Павла),
Коран, “Луньюй” (вислови Конфуція), бесіди
Епіктета, “Листи” Сенеки, “Тускуланські бесіди”
Ціцерона тошо). Виключно сентенційним є жанр
повчання (напр., давн-єгип. “Повчання
Птахотепа”, “Повчання Кагенії”), його варіантами
були “повчання від батька до сина”
(англосаксонські “Батьківські повчання”, повчання
Володимира Мономаха до своїх синів), а також
повчання “отців церкви” (“Стословець” Геннадія
в “Ізборнику 1076 р.”, С. Іоанна Златоуста, шо
ввійшли в cep-вічний давн-рус. зб. “Ізмарагд”).
Багаті С. зх-європ. “домострої” Егідія Колонна,
Франческо да Барберіні, Леона Альберті,
Бальтазара Кастильона, Рейнольда Лоріхіуса, а
також давньорус. “Домострой” (XVI ст.).
Луже популярним цей жанр був за Сер-віччя.
В латиномов. поезії відомі С. на зразок римованого
прислів’я Віпона, С.-двовірші у формі батьківського
повчання Арнульфа, які склали зб. “Утіхи кліра”,
поема Етберта Люттихського “Човен щедротний”,
перша частина якої (“ніс”) містила в собі С.-
одновірші, С.-двовірші, С.-тривірші і т.д., а друга
— написані гекзаметром повчальні вірші, шо вільно
відтворювали байки, проповіді, Соломонові притчі
тошо. Сентенційністю визначалися тв. кельт.
бардів, позаяк за трад, правилами їхньої поетики
кожен чотиривірш мав становити завершену
иілокупність.
Використовувалися С. і в різних риторичних
жанрах прагматичного типу (судова промова,
казання тошо). У візант. поетиках-підручниках С.
як риторична фігура рекомендувалася на ролю
одного з варіантів нормативного зачину
(prouerbium) у вправах з вірш, шкільного тв. В тій
же ролі риторичного зачину вона могла виступати
і в листах (у XIII ст. існували зб. С. для епістолярного
вжитку).
До цього жанру постійно вдавалися Солон,
Катон-Старшии, Саллюстій Таціт, Лукан, Ювенал,
Марціал, Дж.Боккаччо, Всвенарг, Г.К.Ліхтенберг,
Й.В.Ґьоте, Ф.Шіллер, М.Лєрмонтов та ін. Багато
C. у філос. трактатах Г.Сковороди. У красному
письменстві С. часто є структурною частиною
байки (мораль або сила), а також зустрічаються в
медитативній ліріці. С. була одним із витоків
формування дидактичної поеми. Просвітницька
продуктивність С. спричинила безперервну історію
її розвитку та функціонування.
Борис Іванюк