СЕРЕНАДА (франц. serenade, італ. serenata
від sera — “ вечір”):
1. Лір. жанр, вірш, запрошення на вечірнє
любовне побачення; містить у собі ознаки муз,-
вокального виконання. Своє походження веде від
серени — “вечірньої”, пов’язаної з забороненим
коханням, пісні провансальських сер-вічних
трубадурів, які виконували С. у супроводі лютні
або гітари. В подальшому особливого значення для
розвитку європ. поезії не мала. Найбільш
популярною була в ліриці ром. народів. С. входить
у коло похвальних вірш, присвят (мадригал,
епіталам а, частково напис вірш ований ,
д и ф ір а м б , од а, гімн і т.д.). Симетрична
“ранковій” любовній пісні — альбі. До жанру С.
зверталися У.Девенант (Англія, XVII ст.), П.Б.Шеллі
(Англія, XIX ст.), Д.Голлоуей (Англія, XX ст.),
Ф.Грільпарцер (Австрія, XIX ст.), К.М.Брентано
(Німеччина, XIX ст.), М.Жакоб (Франція, XX ст.),
Ф. Гарсіа Лорка (Іспанія, XX ст.), Я.Івашкевич
(Польша, XX ст.), К.Павлова, К.Романов —
псевдонім K.P., (Росія, XIX ст.), М.Кузмін,
A.Бєлий, А.Вознесенський (Росія, XX ст.),
Є.Гребінка, В.Черкасенко (цикл “Серенади”),
М.Вороний та ін.
2. Вокальний ліричний тв., шо звернений до
коханої жінки та виконується під акомпанемент
лютні, гітари, мандоліни або фортепіано
(фортепіанний супровід стилізовано під
відповідний нар. інструмент, напр., “Вечірня
серенада” (Eine kleine Nachtmusik) Ф.Шуберта,
“Нічнийефір”, “Болеро” М. Глінки, “Серенада Дон
Жуана” П.Чайковського).
3. Інструментальний муз. тв., який нагадує
вокальну серенаду, напр., серенади Й. Гайдна,
B.А.Моцарта, Й .Брамса, “Серенада” для
струнного оркестру П.Чайковського, “Серенада”
для віолончелі з фортепіано М.Римського-
Корсакова, “Серенада” для скрипки з фортепіано
А.Аренського.
Б орис Іванюк