Лексикон загального та порівняльного літературознавства

СИЛАБІКА, СИЛАБІЧНЕ ВІРШУВАННЯ

СИЛАБІКА, СИЛАБІЧНЕ ВІРШУВАННЯ
(від грец. si/llobe — склад) — система віршування,
ритм, основою якої є складова сумірність віршів;
до ритмоутворюючих чинників С. належать також
рима та цезура (пауза в середині вірша). Щодо
словесних наголосів, то в принципі вони
залишаються неврегульованими, хоча останній
наголос у віршах (піввіршах) повинен бути
відчутним, позаяк він стає метричною основою їх
закінчення. Виконувалися силабічні вірші,
напевно, мелодекламацією, яка нагадувала церк.
спів, шо акустично сприяло нейтралізації
притаманної деяким мовам, зокрема сх.-слов’ян.,
фонетичної ознаки наголошеності-нена-
голошеності.
Багато проблем С. залишаються спірними. Так,
деякі вчені заперечують її самостійність, вважаючи
С. одним з варіантів(поряд з силабо-тонікою та
тонікою) єдиної якісної (квалітативної) системи
віршування, яка заоснована на розрізненні
наголошених та ненаголошених складів.
Походження С. веде від реконструйованого
М.Ґаспаровим гіпотетичного, індо-європ.
силабічного вірша. Він існував у двох варіантах:
“короткий” 8-складовий та “довгий” 10-12-
складовий розміри. “Довгий” поділявся цезурою
на два піввірші, шо приводило до додаткової ритм,
вреґульованості вірша; до чинників ритму
відносилось і організоване розмішення довгих та
коротких складів, особливо в кінці вірша; так
передостанній склад повинен був бути обов’язково
протилежним за своїм характером останньому.
Крім того, небажаним був словорозділ перед
останнім складом, шоб він не порушував наступний
віршорозділ: т. ч. кінцівка ставала акустичним
знаком закінчення вірша.
Становлення, розвиток та іст. продуктивність
європ. С. зумовлені, по-перше, досилабічною вірш,
традицією, шо склалася не без впливу фонетичних
особливостей різних нац. мов, та, по-друге, культ,
запозиченнями. Найбільш стійким та іст. тривалим
стає зв’язок С. з тими мовами, котрі
характеризуються постійним, а отже й акустично
нерозрізненим словесним наголосом. Так, ром.
віршування розвивається переважно як силабічне
за своїм характером. Його джерелом була сер-
вічна лат. С., яка виникла у зв’язку з утратою в Ш
ст. н.е. такої важливої фонетичної особливості,
як довгота і короткість голосних звуків, шо
спричинило руйнацію метричної системи
віршування, рудиментарні ознаки якої відчутні в
С. За І.Качуровським найперші зразки С.
зугрічаються в ірландських сагах (з VIII ст.).
Італ. С. представлена насамперед 11-
складовиком з рухомою цезурою, постійним
наголосом на десятому, а також на четвертому і
(або) шостому складах. Він затвердився на поч. ХШ
ст. і став основним лір. та епіч. розміром до кін.
XIX ст. До визначних літ. пам’яток, написаних 11-
складовиком, належить “Божественна комедія”
Данте Аліг’єрі. “Коротким” розміром в італ. С.
вважався 7-складовик, шо використовувався як
самостійно, так і в сполученні з ’’довгим”, 11-
складовиком.
Основними розмірами франц. С. початково
були безцезурний 8-складовий вірш з обов’язковим
наголосом на останньому складі та 10-складовик з
цезурою після 4, обов’язково наголошеного, складу.
8-складовик вживався в лір. жанрах, а також у пе,
пасторалі, фабльо, рел. драмах, фарсах та ін.;
він зберіг значення до кінця XIX ст. 10-складовик
використовувався в драмі, сатирі, поемі. В епоху
Відродження функціональне місце “довгого”
розміру починає займати александрійський вірш,
шо отримав назву від поеми Л. ле Торта про
Александра Македонського. Він складався з 12
складів з цезурою посередині. Розрізнялися
“героїчний” александрійський вірш з парним та
“елегічний” — переважно з перехресним
римуванням. Обидва вони надовго залишаються
провідними розмірами у франц. поезії.
Стосовно ісп. С ., то вона запізнюється у своєму
становленні порівняно з ін. ром. поезіями. Так,
вірш, розмір відомої літ. пам’ятки “Пісня про мого
Сіда” (XII ст.) не піддається остаточному
визначенню, бо містить у собі ознаки як С., так і
тонізму. Це пояснюється постійним впливом на ісп
поезію як ром. С., так і герм, тоніки Щодо цього
показовим є факт появи перших зразків С., які були
занесені на Піренеї пілігримами, на галісійсько-
порт. мові (а не на ісп.). Власне силабічні розміри
існували теж у двох варіантах. Основним
“коротким” розміром протягом шести століть є 8-
складовик (в XX ст. — у Ф.Гарсія Лорки, А. Мачадо,
Р.Альберті), а переважним “довгим” був спочатку
”алексанлрійський вірш” італ. типу — 12-
складовик, який утворював чотиривірші —
монорим, а з XIV ст. — т.зв. арте майор —
розхитаний силабічний вірш з двох 6-5-4-складових
піввіршів. Кожний з них має по 2 наголоси, шо
розташовані за певними правилами. Розрізняють
кілька варіантів такого вірша: “героїчний”,
“мелодійний”, “сапфічний” тошо.
Найдавнішими зразками латис. та лит.
силабічного вірша були нар. пісні (дайня — латис.,
лайна — лит.), які містили в собі вісім складів,
поділялися цезурою на два симетричних піввірша
з обов’язковою забороною словорозділу перед
останнім, коротким,складом кожного піввірша.
Шодо заг-слов’ян. нар. поезії, яка розвивається
на основі трьох типів вірша — пісенного,
речитативного (епіч.) та говірного, — то саме
другий і частково перший були за своїм характером
силабічними. Речитативний, що виник під впливом
індоєвроп. силабіки, існував як 8- та 12-складовик.
Причому, основним чинником ритмоугворення у
них була не кінцівка піввіршів та віршів, хоча воно
й не могла бути представлена односкладовим
словом, а иезура — в лір. поезії симетрична, в епіч.
— несиметрична.
У чес. поезії силабічні пам’ятки виникають у
юн. XII ст. під впливом лат. сер-вічного та пісенного
заг-слов’ян. 8-складовиків. Чес. 8-складовик з
шзурою посередині використовувався в пісенній
світській та рел. ліриці.
У поль. С., шо виникла в ХІУ-ХУІ ст. під
впливом як лат. сер-вічного так і чес. силабічного
віршів, основним розміром був 8-складовик,
спочатку розхитаний, але поступово тяжіючий до
строгого ізосилабізму. Зустрічалися й ін. иезуровані
та більш “довгі” розміри (11-складовик з цезурою
після п’ятого та 13-складовик з цезурою після
сьомого складу), які використовувалися у вел.
жанрах — поемах, драмах, елегіях, сатирах. Ці
“короткі” та “довгі” розміри стають домінуючими
в епоху класицизму та бароко {XVП-XVIПI ст.).
У серб. нар. епіч. поезії найуживанішим
розміром був цезурований 10-складовик з
відносною врегульованістю довгих та коротких
складів. Він поступово тонізувався, тяжіючи до
хореїчного ритму.
У болг. епіч. поезії, що сприйняла вплив візант.
С., основним був 8-складовик, також частково
урегульований поєднанням довгих та коротких
складів; пізніше ия фонетична відмінність
втратилася, а вірш поступово тонізувався, тяжіючи
до ямбічного ритму.
Основним книжним віршем досилабічного
періоду рос. поезії в 1-й пол. XVII ст.
(А.Подольський, А.Паліцин, С.Шаховськой та ін.)
став нерівноскладовий (і різнонаголошений)
римований говірний вірш — один з трьох типів
вірша поряд з силабічним молитословним
літургічним та нар. пісенним, переважно тонічним
за своїм характером. Прикладом такого
досилабічного книжного вірша, близького за своєю
ритмічною структурою до райошного, може
слугувати стилізовний вірш “Казки про попа та
його робітника Балду” О.Пушкіна.
У зв’язку з іст. необхідністю теор. усвідомлення
розрізнення вірша і прози, яка виникла в XVII ст.
— 1-й третині XVIII ст., проблема створення
вітчизняного віршування стає все більш
актуальною. Пошук вирішення проблеми змушує
звернутися до досвіду ін. систем віршування,
зокрема, метр, ант., шо робив М.Смотрицький,
тонічного ґерм. (в цьому напрямку працювали
Е.Глюк, І.В.Паус та ін) і силабічного поль..
прихильником якого був С.Полоцький. Саме третя
система прищепилася в рос. поезії XVII ст., позаяк
вона вже була за своем характером
передсилабічною. З 1670 до 1740, тобто до
реформи В.Тредіаковського — М.Ломоносова,
силабічний вірш був домінуючим в рос. книжній
поезії, а до цього в укр. та білор. (у С.Полоцького,
білор. поета поль. орієнтації, який 1664 переїхав
до Москви, вчилися такі поети-віршовики, як
С.Медведев, К.Істомін, Ф .Прокопович та ін.).
Пізніше, у зв’язку з тонізацією силабічного вірша й
розповсюдженням силабо-тонічного віршування,
явиша С.зустрічаються зрідка, але в XX ст. до неї
знову виникає інтерес (В.Брюсов, Д.Бєдний,
О.Паршиков та ін ).
Основними розмірами рос. С. стають
“короткий” 8-складовик та “довгі” 11- і 13-
складовики, хоча зустрічаються і приклади вільної
С., і врегульовані нерівноскладовики, як у
сапфічній строфі. Домінуючою ознакою рими була
співзвучність складів у останніх словах піввіршів
або (та) віршів (так, розрізнялись одно-, дво- та
трискладові рими, переважно дієслівні). Під поль.
впливом рими були, в основному, жіночими й
парними, а пізніше як наслідок зацікавлення до італ.
С. з’являються перехресні й кільцеві рими.
Використовувався силабічний вірш в таких
жанрах, як послання, епістолія, вірш, передмова
та ін. Наводимо як зразок силабічного
цезурованого вірша 8-складовик С.Полоцького з
“Псалтирі римованої”:
Бог нам сила/прибежите,
от вын скорбей / пристанище.
Аше земля / вся смутится,
наше сердце / не боится.
Аше горы / гтреложатся,
в сердие морско/ вовалятся,
Душа наша / не смутится,
в Бозе силном / утвердится…
Як і в рос. поезії, в укр. ше ДО ПОЛЬ, впливу
існував в кінці XVI — поч. XVII ст. книжний
нерівноскладовий вірш, шо виділився, очевидно, з
римованої прози, подібний за своєю ритмічною
структурою до нар. вірш, форм (Г.Смотрицький,
К.Транквіліон-Ставровецький, Д.Наливайко та ін.).
Цей вірш не зник і при культивуванні в укр. поезії
ізосилабічного вірша поль. зразка. Крім того, не
можна не враховувати і сильну (на відміну від заг,-
тонічної рос. нар. поезії) традицію фольклор. С.,
зокрема, 12-складовика, ретельно дослідженого
І.Франком, а також коломийкового вірша. Крім
‘довгих” розмірів розроблялися в укр. поезії і
“короткі”, зокрема, 8-складовик (також пов’язаний
з нар. традицією), шо мав обов’язкові наголоси на
З та 7 складах. Представлений укр. силабічний
вірш і врегульованими нерівноскладовиками,
напр., в сапфічній строфі (П.Беринда, Т.Земка та
ін.). Про органічність С. для укр. вірш, культури
свідчить наявність силабічних віршів у ХІХ-ХХ ст.,
надто в поезії зх. земель, які довгий час були під
поль., ширше — катол. впливом. Силабічне
віршування широко застосовував Т.Шевченко,
зустрічається воно у М.Могильницького,
А.Метлинського, М.Шашкевича. у неокласика
П.Филиповича, силабічні сонети створював
молодомузець М.Кічура, силабічним гекзаметром
писав Б.-І.Антонич і т.д. Наводимо приклад 13-
складового С.в. М.Шашкевича:
Сонце ясне померкло-, світ пітьма насіла.
Вшир і здовж доокола сум ся роздягає;
Чагарами пустими тьма вовків завила.
Над тином опустілим галон гамір грає.
Виключно силабічною є япон. поезія. Це
пояснюється фонетичними особливостями мови,
а саме, відсутністю ознак наголошеності —
ненаголошеності та короткості — довготи голосних
звуків.
Б о р и с Іваню к

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.