Лексикон загального та порівняльного літературознавства

СИЛАБО-ТОНІКА, СИЛАБО-ТОНІЧНЕ ВІРШУВАННЯ

СИЛАБО-ТОНІКА, СИЛАБО-ТОНІЧНЕ
ВІРШУВАННЯ, (грец. syllabo — склад і tonos —
наголос) — віршування, в основі якого —
упорядковане чергування наголошених (сильних)
і ненаголошених (слабких) складів у вірші. Термін
“силабічно-тонічне” віршування був введений у
наук, обіг рос. літ. критиком XIX ст. М.Надєждіним,
а на поч. XX ст. він набув завдяки віршознавцеві
М.Недоброво суч. звучання.
Трад. одиницею виміру ритм, руху у С-т.
вважається стопа, тобто група сильних і слабких
(наголошених та ненаголошених) складів, шо
повторюються у вірші. В залежності від складового
об’єму та розташування наголосу розрізняють такі
основні модифікації стопи, термінологічні
означення яких запозичені із метричного, зокрема,
ант. віршування: хорей, або трохей (— U) —
двоскладова стопа з наголосом на першому складі;
ямб (U—) — двоскладова стопа з наголосом на
другому складі; дактиль (—UU) — трискладова
стопа з наголосом на першому складі; амфібрахій
(и— Ц) — трискладова стопа з наголосом на
середньому (другому) складі; анапест (ии—) —
трискладова стопа з наголосом на останньому
(третьому) складі. Ці п’ять стоп є найбільш вживаними,
хоча існують й ін., з більшою кількістю складів, напр.,
пеон— чотирискладова стопа з варіаціями наголосів
(—иии, и—ии, ии—и, иии—) — відповідно: пеон
І, пеон II, пеон III, пеон IV.
Але деякі віршознавці заперечують наявність
стопи як “реальної ритмічної одиниці’’
(В.Холшевніков), вважаючи, шо вірш, ритм
зумовлений, по-перше, анакрузою, тобто
ритмічним зачином, який містить е собі кількість
ненаголошених складів до першого акцентованого
наголосу у вірш, рядку, і по-друге, кількістю
ненаголошених складів між ритмічно очікуваними
наголосами (іктами), тобто ритмічно очікуваним
інтервалом (неіктом). І анакруза, і інтервал у клас,
силабо-тонічних віршах є постійними за умови
використання в них однакової модифікації стопи
(в хореїчних рядках анакруза нульова, а інтервал
дорівнює 1 складу; в ямбічних — анакруза і
інтервал дорівнює 1 складу; в дактилічних —
анакруза нульова, а інтервал дорівнює 2 складам;
в амфібрахії — анакруза дорівнює 1, а інтервал
— 2 складам; в анапесті — анакруза і інтервал
дорівнюють 2 складам). Напр., у ямбі: и — и — II
Ритм, значення анакрузи особливо виразно
проявляється у змішаних розмірах, або логаедах,
напр., у такому різновиді його, як трискладовик з
варіацією анакруз:
и — ии — ии — ии — и
ии — ии — ии — ии — и
У цьому умовному прикладі внутр. ритмічна
структура вірш, рядків абсолютно ідентична, а
відрізняються вони лише ритмічним зачином.
Регулярне та упорядковане чергування іктівта
неіктів у віршах створює інерцію ритм, очікування,
яке визначає уявлення про ідеальний ритмічний
рух вірш, рядка, тобто про метр, який може
порушуватися або відсутністю ритмічно
очікуваного (на ікті), або появою неочікуваного (на
неікті) наголосу. В традиціях столової теорії
говорять у таких випадках відповідно або 1) про
заміну будь-якої з двоскладових стоп пірихієм (Ш),
а в трискладових — трибрахієм (иии), або 2) про
заміну будь-якої з двоскладових стоп спондеєм (—
—) і про появу у трискладових стопах надсхемного
наголосу (напр., в анапесті: — и — ии — .
Звичайно, пірихії, спондеї та трибрахії самостійно
вірш, ритм не утворюють.
Крім метра та метр, відхилень, до ритм,
чинників належать і сумірність вірш, рядків, тобто
вірш, розмір, який стосовно С-т., буде позначати
довжину вірш, рядка у стопах (напр.,
чотиристоповий хорей, тристоповий дактиль і т.д.).
У випадку, коли кількість однотипних стоп у віршах
виявляється несумірною, тобто відбуваається
порушення принципу ізостопізму, кажуть про
вольні вірші (вживається переважно ямб або хорей,
напр., вольні ямби О.Блока, байковий вірш
І.Крилова та Л.Глібова, ямбічний вірш драм
О.Грибоєдова і Лесі Українки).
Виняткове значення для ритмоутворення
мають паузи — кінцеві та внутр. Не можна не
враховувати і вплив на ритм синтаксичних фігур,
зокрема, рядкових перенесень (синафія), тобто
випадків незбігу вірша і фрази, та ін. Впливає на
ритм також тип клаузули — тобто складовий обсяг
ненаголошених після останнього наголошеного
складу у вірш, рядку (так, розрізняють чоловічу
клаузулу з наголосом на першому, жіночу — на
другому, дактилічну — на третьому,
гіпердактилічну — на четвертому (і далі) складах
від кінця вірша). Ло чинників ритму належать і
можливий неповний складовий обсяг останньої у
вірш, рядку стопи порівняно з попередніми. Так,
ямб і анапест можуть бути нарощеними; відповідно:
а) U — U — U
б) UU — UU — U або UU — UU — UU
(явише гіперкаталектики), а хорей і дактиль —
усіченими (явище каталектики) — відповідно:
а) — U — U — П
б)— UU — UU — Uf! або — UU — UU — ПП
В таких випадках при визначенні вірш, розміру
нарошена стопа не враховується, а усічена —
навпаки. Щодо амфібрахія, то він може бути і
нарощеним (U — UU — UU), і усіченим (U — UU
— П ). Своєрідним чинником ритму можуть бути
звукові повтори (алітерація, асонанс і насамперед
рима). Впливають на ритм і словорозділи у віршах,
і граматичний (словесний) наголос, який не завжди
збігається з сильним місцем вірш, рядка (іктом) і
т.д. Всі ці чинники в тому чи ін. наборі і тою чи ін.
мірою значущості беруть участь у створенні
реального ритмічного руху поет, мови (ритм).
Становлення європ. С-т. почалося, як
підкреслює І.Качуровський, з св. Августина (IV-V
ст.), який з метою демократизації лат.
квантитативного вірша зробив заміну довгих
складів наголошеними, а коротких —
ненаголошеними. Але розповсюдження С-т.
пов’язане, за версією М.Гаспарова, з імітаційними
спробами відтворити ант. метр: стопи у
відповідності з фонетичними особливостями тієї
чи ін. нац. мови і урахуванням нар.-поет. вірш,
традиції. Це відбувалося в XV-XVII ст. спершу в
Італії, а потім і в ін. країнах, хоча спроби або
силабізації тонічного, або тонізації силабічного
вірша мали місце і раніше. Напр., нім. тонічний
алітераційний вірш лицарської лірики, який
характеризувався ізотонізмом і звук, анафорою,
шо скріплювала піввірші (т.зв. “рима-посох”), у XII-
XIII ст. під впливом франц. куртуазної лірики
частково силабізувався, хоча остаточне
закріплення С-т. відбувалося в XVII ст.
В англ. поезії деякі С-т. стопи були введені у
літ. обіг в XIV ст. Л.Гоуером і Дж.Чосером під
франц. та італ. силабіч. впливом і потім знову
відновилися вже в XVI ст. поетами англ.
Відродження Т.Уайєтом і Г.Саррі, і остаточно
закріпилися у класицистичний період. У нім. поезії
С-т. метри розробляв М.Опіц (XVII ст.). На його
думку, вірші мали бути ямбічними або хореїчними,
шо порушувало пануючу у ХУ-ХУ] ст. традицію
акцентного вірша. М.Опіц надавав особливої уваги
александрійському віршу. В нідерл. поезії активно
став вводити елементи С-т. Ян ван дер Ноот (XVII
ст ), в швед. — Г.Шернельм (XVII ст.), в дан. —
A.Арребо (XVII ст ).
В ром. поезії С-т. закорінювалася важче у
зв’язку з сильною силабічною інерцією, яка була
зумовлена постійним, а тому й акустично не
розрізненим наголосом у словах, не зважаючи на
ранні спроби С-т., напр., в італ. поезії, які впливали
на поезію ін. народів. Часткової тонізації зазнала
ісп. поезія, у франц. поезії вона не прищепилася.
Пізніше С-т. склалася у угорській (Ш.Петьофі,
XIX ст.), рум. (Я.Векереску, Г.Асакі, XIX ст.), лит.
(К.Майроніс, XIX ст.), латис. (Ю.Алунанс, XIX ст.)
поезії. Кульмінаційного розвитку С-Т. досягла у 2-
й пол. XIX ст. На поч. XX ст. у зв’язку з
модерністською орієнтацією худож. свідомості
почалася криза С-Т. в європ. поезії, хоча іст.
продуктивності вона не вичерпала.
У XIX ст. розвивається С-т. у слов’ян, поезії: в
сербо-хорв. (Б.Радичевич, І.Мажуранич), хоча
певна тонізація простежувалася ше у Ю.Крижанича
(XVII ст.) та М.Катанчича (XVIII), які
експериментували з ант. стопами; в словен. поезії
С-Т. розмірами користувався Ф.Прешерн, в болг.
— М.Геров, в поль. — А.Міцкевич і
Ю.Словацький, в чес. — реформував най. вірш
І.Лобровський.
В рос. поезії після поль. силабічної експансії
(XVI, XVII ст. та 1-а третина XVIII ст.) рішучий
поворот до С-т. зробили В.Тредіаковський, який
видав 1735 “Новий і короткий спосіб складання
російських віршів”, та М.Ломоносов, який додав
до надісланої з Німеччини силабо-тонічної “Оди…
на взяття Хотина” коментар “Лист про правила
російського віршотворення”. Усвідомлюючи
невідповідність силабіки фонетичній специфіці рос.
мови, зокрема, ознаці наголошеності-нена-
голошеності, та спираючись на тонічний за своїм
характером досилабічний нар. вірш,
B.Тредіаковський та М.Ломоносов ввели в поет,
культуру запозичені разом з термінологічними
позначеннями (ямб, хорей і т.д.) основні метричні,
зокрема, ант. стопи, пристосувавши їх до
фонетичних властивостей рос. мови. Орієнтуючись
на суч. їм нім. поезію, реформатори рос. вірша
ввели в поет, практику та теор. обгрунтували
двоскладові основні стопи (ямб та хорей) і
допоміжні (пірихій і спондей), а також трискладові
(дактиль та анапест); пізніше О.Сумароков виділив
амфібрахій, якого не було в нім. поезії. Найбільша
продуктивність С-т. припадає на “золоте століття”
рос. поезії. На початку XX ст. все наполегливіше
стала заявляти про себе тенденція розподіблення
клас, розмірів. Однак і сьогодні С-т. залишається
основною в рос. поезії.
Рос. С-т. вплинула і на укр., і на білор. В
останній С-т. стопи стали з’являтися в 1-й пол., а
закріпилися в кін. XIX (Ф.Богушевич). Щодо укр.
С-т., то вона, за думкою Г.Сидоренко, зародилася
“в надрах ст. системи спочатку не як нов. канон,
а як ознака доканонізації силабіки”. Першим тв.,
написаним С-т. віршем (4-стоповим ямбом) була
“Енеїда” І.Котляревського (1798). Але на відміну
від рос. поезії, тонізація вірша здійснювалась
повільніше і не підкорила більш стійку та поширену
силабічну традицію, пов’язану з досвідом нар.
поезії (Силабіка). С-т. розмірами користувалися
Т.Шевченко, С.Руданський, Леся Українка,
І.Франко, М.Вороний, О.Олесь, О.Ольжич,
Є.Маланкж, М.Рильський, М.Бажан та багато ін.
поетів.
Борис Іванюк

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.