СЛОВО — жанр візант. та слов’ян, л-ри, який
характеризує епідеїктичне, або оратор,
красномовство. Хоча оратор, мист-во було відоме
в Асирії, Вавилоні, Др. Єгипті та Індії, його
батьківщиною вважається Давня Греція. Саме в
Елладі вперше з’явились систематизовані роботи з
його теорії. Вважаючи його корисним засобом
захищати себе та допомагати справедливості,
Арістотель у «Риториці» виклав наук, засади
красномовства та висунув його завданням
досягнення правдоподібності. Разом з гр. системою
освіти воно було перейнято римлянами у II ст. до
н.е. Тут набуло розквіту у творчості Ціцерона, який
висунув ідеал всебічного освіченого оратора і
філософа, що він поєднує якості державного діяча
та політика. Епідеїкт. урочисту промову у Візантії
почали визначати терміном С. Як жанр С. набуло
розквіту у христ. л-рі IV ст. у Григорія Назіанзіна,
Василія Великого, Епіфанія Кіпроського, Іоана
Златоуста. Тв. останнього стали зразком цього
жанру у правосл. світі.
Звичайно С. — це промова або проповідь на
певну тему з Б іб п їі, церк. легенди або церк.
календаря, переважно богословського та
моралізаторського змісту. Слова святих отців
зібрані у різнорідні зб. з усталеною або змінною
структурою, як ораторський опис якогось діяча
(«Слова Святого Григорія Богослова») або як
антологія з тв. декількох отців церкви. За ант.
традицією С. має чітко визначену архітектоніку:
вступ, осн. частину, докази і закінчення-»похвалу».
У христ. епідеїктичному красномовстві наприкінці
додається молитваБогу або святому, до якого
звернене С.
У давн-болг. епідеїктичному красномовстві тв.
цього жанру мають різні назви: «слово», «сказание»,
«послание», «беседа», «похвала» тошо. Напр.,
«Похвала царю Симеону», «Похвално слово за
Кирил» (Климент Охридський), «Беседа против
богомилите» (Презвитер Козма). Схоже явише було
і у серб, л-рі: «Похвала князю Лазуру», «Слово
любви деспота Стевана Лазаревича» тошо.
Особливістю пд-слов’ян. л-ри був жанр, та стил.
синкретизм: богослов’я, філософія, наука, мист-
во, та ораторська промова (певною мірою
публіцистика) не тільки співіснують, але й часто
змішуються та об’єднуються. Подібне явище має
місце й у давн-рус. л-рі, де терміном С. часто
визначались тв. різних жанрів, хоча переважно це
були ораторські, церк.-повчальні тв., та такі, шо
звернені до певної особи. Це могли бути також
воєнні, іст., побутові та сатир, тв., в яких присутні
елементи ораторського мист-ва або
публіцистичності («Слово о полку Ігоревім», «Слово
пр Дмитра Басарга та сина його Борзрсмисла»,
«Слово про хміль»).
Жанр, невизначеність С. спостерігається й у
тв. церк.-повчального та епідеїктичного красно­
мовства з їхньою візант. традицією.
У Київ. Русі існували зб. перекладених і
оригінальних оратор, тв. Вони мали настановчі цілі
й передбачали передусім популяризацію христ.
ідеології, моральне виховання людей, уславлення
христ. святих та видатних діячів церкви. Тому цей
вид сер-віч. ораторського мист-ва називають ше
учительною літературою. Проповідь з’явилася на
Русі разом з християнством як частина церк.
ритуалу і входила до складу різних зб. Серед
поширених в Україні та Росії до XVII ст. включно
зб. перекладних і оригінальних ораторських тв. слід
назвати «Златоструй», «Златоуст», «Ізмарагд»,
•Торжественник». Вони містили переклади з візант.
учительної л-ри IV-IX ст., зроблені безпосередньо
з грец. мови, або ст-слов’ян. тексти, шо прийшли з
Болгарії, а також тв. давн-рус. діячів церкви.
Тв. учительної л-ри, як і у пд. слов’ян, мали у
Давн. Русі також різні назви: слова, казання,
повчання. Тут існувало дві групи проповіднницької
л-ри: повчальна проповідь, проста за побудовою
та худож. засобами, розрахована на малоосвічених
слухачів та урочиста — для знаті та освічених
людей. Видатним представником першої був
Феодосій Печерський (XI ст.).
До урочистого красномовства належить «Слово
о законь и благодати» митрополита Іларіона (XI ст.).
Воно було досить відоме у слов’ян, світі. Серб,
письменник Доменгіан (XIII ст.) використав його у
своїй творчості. «Слова» Кирила Туровського (XII
ст.) входили до складу зб., які містили тв. візант.
отців церкви — Іоанна Златоуста, Григорія
Богослова, Федора Студіта. Кирила Туровського
порівнювано з Іоанном Златоустом («Златоуст, паче
всех воссиявший на Руси»), Свої С. Кирило
Туровський інколи викладав нар. райошним віршем.
Образ же отрок — всечестным девство /побяшн,
Иноческий чин нарииаюше
Беспрестанно славящим,
Христа и чюдеса божиею благодатию сотворяющим…
И за того умираюше,
И тому обеты и молитвы воздаюше…
(«Слово на Вербьницю»)
Окр. його тв. дійшли до нас у серб, та болг.
списках, шо свідчить пр зворотній процес впливу
сх. слов’янства вже в ті часи. Високу освіченість
підтверджують тв. митрополита Климента
Смолятича (XII ст.), який спирався на Гомера,
Арістотеля та Платона. З XIII ст. відомі слова-
проповіді Серапіона Володимірського, а з XV-XV1
ст. — урочисті проповіді Епіфанія Премудрого,
Фотія, Даниїла Митрополіта.
В ХУІ-ХУІІ ст. провідним жанром ораторської
л-ри в Україні була проповідь, хоча чіткої межі
мїж нею та посланням не існувало, про шо свідчить
творчість Івана Вишенського. Створюючи
послання, він розраховував на те, шо вони могли
проголошуватися. Взірцями барокових слів-
проповедей були зб. Л.Барановича («Меч
духовний», 1666), «Труби словес проповідних»,
1674). Яскравим церк. оратором був
Ф .Прокопович. Його майстерно побудовані
проповіді (слова) були не стільки богословними
повчаннями, скільки виступами політика (“Слово
про владу та честь царську”, 1718).
Як. жанр С. відому й у сх. л-рі. Так. трад. жанр,
різновидом С. у сирійській христ. поезії ІІ-УІІ ст.
була мемра (проповідь, промова). Нар. традиція
Бенгалії зберегла зб. мудрих висловів “Слово
Дака”, “Слово Кхони”, які були записані у XVII ст.,
але створені значно раніше. Зміст їх переважно
практично-моральний. Вони зберігають знання,
життєвий та соц. досвід багатьох поколінь. В них
йдеться про порядок сільськогосподарських робіт,
про способи побудови житла, про обов’язки
чоловіка і дружини, наводяться метерологічні та
медичні поради. Є й багато побутових деталей,
життєвих спостережень.
Традиції монг. гноміко-дидактичної л-ри XIX
ст. походять з ХІІІ-ХШ ст. Наповнюючись
буддійським змістом, вона відчула на собі вплив
тибетської та кит. л-р. Власне в ній сформувався нов.
жанр уг (С., промова). Це просякнуті буддійськими
настроями моралізаторські розмірковування,
монологічні або діалогічні за формою, які частіше
всього висловлюють тварини. Інколи це роблять люди
або навіть предмети. Ця форма зустрічається в давн-
монг. фольклорі та л-рі. Підвалини жанру закладає
Агван Хайдуба (“Бесіда барана, цапа та бика” та ін.).
Розвиток жанру продовжують анонімні автори, які
засуджують гріховне, з буддійського погляду:
вбивство тварин та людські пороки. Є в них і критика
духівництва та обговорення морально-філос.
проблем. Жанр угдосяг розквіту у творчості Хуульги
Сандага (1825-60).
У суч. л-рі термін С. використовується
письменниками не для визначення жанру, а лише
як частина назви поет, чи проа тв.: “Слово про
рідну матір” М.Рильського, “Слово про поета”
А. Малишка (виступ на вечорі з нагоди 60-річчя
Рильського), “Слово про Махтумкум” Я.Шпорти,
“Слово про Грибоедова” Л.Леонова.
Валерій Павреиов