СОКРАТИЧНИЙ ДІАЛОГ — свого часу
поширений синкретичний філос.-літ. жанр, шо
склався наприкінці клас, античності. До нас дійшли
С.д. Платона, Ксенофонта та деякі уривки
Антисфена, але відомо шо жанр розробляли також
Есхін, Федон, Евклід, Алексамєн, Главкон, Сіммій.
Кратон та ін.
Ще з античності С.д. поряд з такими жанрами,
як міми Софрона,сим позіон, буколіки,
памфлети, Меніппова сатира відносили до
області серйозно-сміхового, яка, в свою чергу,
входить, за М.Бахтіним, до складу
“карнавалізованої” л-ри. “С.д. не риторичний
жанр. Він виростає на народно-карнавальній
основі й глибоко пройнятий карнавальним
світосприйняттям, особливо, на усній сократівській
стадії свого розвитку” (Бахтін).
Досить важко окреслити межі серйозно-сміхової
л-ри, хоча стародавні греки виразно відчували її
принципову своєрідність і протиставляли серйозним
жанрам: епопеї, трагедії, класичній риториці та
ін. Для всіх жанрів серйозно-сміхового характерним
є нове ставлення до дійсності: відправною точкою
розуміння, оцінки та оформлення дійсності стає
жива сучасність, критично переосмислюється міф;
предмет зображення дається без епіч. чи траг.
дистанції, не в “абсолютному минулому” (Й.В.Гьоте),
а в зоні контакту з сучасниками (почасти
фамільярного). Не менш важливою рисою стала
відмова від стилістичної єдності епопеї, трагедії та
ін. серйозних жанрів. Багатостильність та
різноголосся, використання вставних жанрів — ці
та деякі ін. засоби, шо найповніше розкрилися у
поліфонічному романі (напр., Ф.Достоєвського)
були винайдені саме авторами серйозно-сміхових
жанрів і, зокрема, С.д.
На письмовій стадії С.д. виник як
“апомнемоневмата”, тобто як мемуарний жанр, як
записи на основі особистої пам’яті справжніх бесід
Сократа (Ксенофонт — “Спогади про Сократа”).
Характерні особливості С.д., на думку Бахтіна, такі:
1) В основі жанру лежить сократичне уявлення
про діалогічну природу істини і людської думки про
неї: істина не знаходиться в голові окремої людини,
вона народжується в процесі спілкування між
людьми. Цим зумовлювалася форма С.д.
2) Основні прийоми С.д. — синкриза
(зіставлення різних точок зору на певний предмет)
та анакриза (провокування слова словом, великим
майстром якого був Сократ).
3) Окрім анакризи з тією ж метою іноді
використовувалася і сюжетна ситуація діалогу. Так,
в Платановій “Апології Сократа” суд та чекання
вироку визначають особливий характер розповіді
Сократа як сповіді людини, шо стоїть “на порозі”.
Передсмертною ситуацією зумовлена в “Федоні” і
бесіда про безсмертя душі. Очевидно, можна
говорити про зародження на грунті С.д.
особливого типу “діалогу на порозі”, в подальшому
досить поширеного в європ л-рах.
4) Героями С.д. є ідеологи, насамперед Сократ,
а також його співрозмовники — учні, софісти та
ін. Сама подія, шо відбувається в С.д. — “чисто
ідеологічна подія пошуку та випробування істини.
С.д., т. ч., вперше в історії європ. л-ри вводить
героя-ідеолога” (М.Бахтін).
5) Ідея в С.д. органічно поєднується з образом
людини — її носія. Діалогічне випробування ідеї
— це водночас і випробування того, хто її
представляє, тобто С.д. дає приклад першого
(звичайно, ше зачаткового і синкретичного) образу
ідеї.
З послабленням іст. та мемуарної основи
жанру в діалогічній плошині зіштовхуються ідеї та
люди, які в дійсності ніколи не зустрічалися, а в
“Апології” Сократ ніби передбачає майбутній
‘діалог мертвих”, коли в суперечці братимуть
участь ідеї людей, розділених століттями.
Центр, образом С.д. є “людина, шо розмовляє”,
— Сократ, у якому поєднана нар. маска дурника з
рисами мудреця (шо свідчить про
карнавалізованість образу). Результат цього
поєднання — амбівалентний образ мудрого
незнання (“я мудріший за всіх, бо знаю, шо нічого
не знаю”). Амбівалентним є, врешті решт, і образ
світу: сократичний сміх (редукований до іронії) та
ціла система сократичних занижень наближають і
фамільяризують світ, щоб безстрашно й вільно його
досліджувати.
Спільна карнавальна основа наближує до С.д.
агон (тобто словесний спір) аттичної комедії, більше
того, досить імовірним видається припущення, шо
саме через посередництво агону карнавальність
ввійшла в С.д.
Втім, з самого початку відчутним був (а з часом
посилювався) в С.д. і вплив започаткованої
софістами риторики. Не менш важливу роль у
формуванні Сократа як філософа і С.д. як жанру
(особливо в Платона) відіграла заперечувальна
діалектика старших софістів — Горгія, Продика,
Протагора та ін., шо й підтверджує Платон в діалозі
“Парменід”. Сократ, як відомо, відрізнявся від
софістів метою своїх досліджень, але був
надзвичайно близький до них за методами (не
випадково Арістофан у “Хмарах” змальовує
Сократа навіть “гол. софістом”).
Проблематичним залишається визначення
місця С.д. в контексті діалогів інд. (“Бхагавадгита”,
упанішади), єгип. та ін. давніх л-р, а також Ст.
Завіту”. С.д. у чистому вигляді, де згуртовані
навколо Сократа співрозмовники зайняті
діалектичним аналізом певної проблеми (частіше
вона стосується окремої філос. категорії або
поняття), проіснував недовго. Вже в Платона
знаходимо суттєві відхилення від канону: в деяких
діалогах ше зберігається сократичний метод,, але
Сократ вже не бере участі в обговоренні (“Софіст”,
“Парменід”); в ін. (напр., “Держава”), навпаки,
Сократ — гол. герой, але монологічний зміст
майже повністю руйнує діалогічну форму. Нарешті,
“Закони”, позбавлені і Сократа, і його метолу, і
будь-якої амбівалентності наближаються з погляду
дослідження світу до рел. вчень, де діалог існує як
проста зовн. форма викладу вже знайденої, готової
та безперечної істини. Максимальним вираженням
такого типу діалогу є, звичайно, катехізми.
Однак, С.д. не зник безслідно. Продуктами
його розпаду вважають такі жанри, як діатрибі,
солілоквіум, меніппея Як складовий компонент
С.д. входив до надзвичайно популярного в
античності жанру симпозіону. Меиіппова сатира,
в якій в дусі кінічної філ ософ ії вже не
обговорювалися категорії етики, а одразу
ставилися питання про “остаточні істини”, значною
мірою вплинула на лукіанівський діалог
абсолютного сатир, заперечення і пародіювання
різних філос. та рел. шкіл і жанрів, у тому числі й
С.д. З часу виникнення меніппеї (3 ст. до н.е.)
можна говорити про розпад синкретичного діалогу
на літ., філос., а пізніше — публіцистичний, літ,-
крит. та ін. Напр., М.Бахтін проводить досить чітку
лінію від С.д. через меніппею (вже як літ.жанр) до
діалогічних романів Достоєвського.
В найширшому значенні під сократичним
можна розуміти діа- або полілог, результатом (чи
принаймні метою) якого буде всебічне обговорення
певної проблеми і, за можливістю, знаходження
спільної для учасників т. а В такому розумінні С.д.
як один із засобів створення поліфонії може
входити до складу багатьох епіч., драмат., чи ліро-
епіч. жанрів.
О лександр Бойченко