СОНЕТ (італ. sonetto, від sonare — звучати,
дзвеніти) — тверда строфічна форма, яка
складається з двох катренів і двох терцетів (всього
14 вірш, рядків), об’єднаних упорядкованим
римуванням. Часом у строгому С. дотримується
композиційно-тематична єдність: перший катрен
грає роль своєрідної експозиції, другий катрен
розвиває, а перший терцет завершує тему, другий
териет закінчує весь С. Крім того, знову ж у
строгому С. жодне слово, опріч худож. повторів
(напр., анафора), не повинно вживатися двічі. За
спостереженням Р.Якобсона, нерідко 7 та 8 вірші
С., тобто його середина, протиставлені відповідно
попереднім та фінальним рядкам за змістом і т.ч.
створюють контрапункт всього тв.
Існує припущення (М.Гаспаров) щодо
походження С. з однострофної (два чотиривірши
і шестивірш) канцони, яка веде свій родовід із італ.
танкової нар. пісні, шо її рядки римувалися за
принципом abab. Схема первісного С., який виник
в сер. ХШ ст. на Сицілії: abab abab cdcdcd. В кін.
ХІП— на поч. XIV ст. С. піддається обробці поетами
“солодкого нового стилю” (“стильновісти”), а також
Данте і Ф.Петраркою. Звичним для того часу стає
С., який проіснував в Італії до XIX ст. — abab abab
cde cde). З італ. поезії С. в XVI ст. перейшов до
франц. і став більш нормативним (напр., вводиться
правило альтернанса чоловічих та жіночих рим).
Схема франи. (або “маротичного” – від прізвища
першого франц. сонетяра LI.Mapo) С. така: abba
abba ccd ccd. В XVI-XVЬ ст. виникає ‘‘англійський”
С. (ввів Г.Х.Саррі): abab cdcd efef gg). Поступово
С. стає однією з найпопулярніших строфічних
форм у всій європ. (і не тільки) поезії, чому
сприяють переклади. Так, уперше вдубровнииькій
літ. С. з’явився завдяки перекладам
С.Джюрджевича (XVII ст.) італ. поета Дж.Маріно,
в рос. поезії сонетна традиція починається
перекладом В.Тредіаковського (XVIII ст.) француза
Ж .Барро, в укр. поезії цю форму опановує
0.Шпигоцький (XIX ст.) перекладами А.Міцкевича.
Серед авторів С. австралієць Ч.Гарпур (XIX
ст.), австрієць Р.-М.Рільке (ХІХ-ХХ ст.), албанець
З.Серемба (XIX ст.), американці Г.Лонґфело (XIX
ст.), Дж.Беррімен, Р.Лоуел (XX ст.), англійці
Е.Спенсер, В.Шекспір, Д.Донн (XVII ст.), Д.Кітс
(XVIII-X1X ст.), Т.Едвардс, Т.Ґрей (XVIII ст ),
B.Вордсворт, А.Ч.Суінберн (XIX ст.), болгарин
К.Хрісгов (XIX ст.), бельгієць Е.Верхарн (ХІХ-ХХ
ст.), угорець Ф.Фалуді (XVIII ст ), грек А.Ласкаратос
(XIX ст.), ланець Ф.Палудан-Мюлер (XIX ст ),
італійці М.Боярдо (XV ст.), Л.Аріосто (XV-XVI ст.),
Дж.Бруно (Х\Л ст.), Ф.Браччоліні (XVII ст.), іспанці
1.Мендоса (Сантільєна) (XJV-XV ст.), який ввів у нац.
поезію італ. С., ХЛрчіхо (XVII ст.), М.Унамуно (ХІХ-
ХХ ст.), Ф.Гарсія Лорка (XX ст.), німці М.Опіи,
А.Гріффіус (XVII ст.), А.Платен (XVIII ст.), Й.Бехер,
Б.Брехт (XX ст.), нідерландці Ю.Хардейн.
C.Бомонт (XVII ст,), С.Вестдейк (XX ст.),
нікарагуанець Р.Даріо (ХІХ-ХХ ст.), поляки
Я.Кохановський (XVI ст.), І. та Я.Морштин (XVII ст.),
А.Міикевич, С.Гошиньський, Ю.Словацький,
М.Конопницька (XIX ст.), Я.Каспрович,
К.Тетмайєр, Л.Стафф (XX ст.), португальці
С.Міранда (XV-XVI ст.), Л.Камоенс (XVI ст.),
А.Кентал (XIX ст.), К.Песанья (XX ст.), румун
С.Мачедонський (XIX ст ), серб Я.Барт-Чішинський
(ХІХ-ХХ ст.), словак П.Гвезлослав (ХІХ-ХХ ст.),
словен І.Стратар (XIX ст ), французи Дю Белле,
П.Ронсар (XVI ст.), д’Обіньї (XVI-XVH ст ),
П.Корнель (XVII ст.), Ж.де Нерваль, А.Мюссе,
А.Рембо, Ш.Бодлер, С.Маларме, Ж.Ередіа (XIX
ст.), А.Сальмон, Б.Сандрар (XX ст.), хорват О Враз
(XIX ст.), шведи Т.Шеркйельм (XVII ст ), який увів
С. у нац. поезію, С.Бергбу (XVII ст.), К.Снойльський
(ХІХ-ХХ ст.) та ін.
Поширена сонетна форма також і у сх. слов’ян.
Рос. С. зустрічається в О.Сумарокова, Г.Державіна
(XVIII ст.), В.Жуковського, М.Язикова, А.Дельвіга,
Д.Веневітінова, О.Пушкіна, П.Вяземського,
М.Лєрмонтова, К.Павлової, 1.Козлова, А.Фета,
Я.Полонського, АпГригор’єва, К.Фофанова (XIX
ст.), В.Соловйова, І.Аненського, З.Гіпіус,
М.Гумільова, І.Сєвєряніна, О.Мандельштама,
А.Ахматової, В.Соколова, Н.Матвеєвої.
Г.Горбовського (XX ст.) та ін. Найбільш вживаним
вірш, розміром рос. С. є 5-, рідше — 6-стопний
ямб. У білорус, поезії С. серед ін. писали
А.Багданович, Я.Купала, П.Трус, Я.Пушчи,
А.Звонак.
В укр. поезії С., опріч перекладів (напр.,
О.Зуєвським шекспірівських С.), репрезентований
іменами І.Франка, М.Рудницького, Б.Лепкого(ХІХ-
XX), М .Зерова, М.Рильського, Ю.Клена,
Т.Осьмачки, Т.Курпіта, Я.Славутича, Г.Черинь,
Б.Кравиіва, Є.Маланюка, Л.Павличка,
A.Гарасевича. В.Симоненка та ін. Метричний
діапазон укр. С. не обмежується трал, для нього 5-
або 6-стопним ямбом і включає в себе хорей
(О.Шпигоцький, А.Метлинський. М.Шашкевич),
дактиль (М.Устиянович) і т.д. Силабічні С.писав
молодомузівець М.Кічура.
У XX ст. С. з’являється у деяких
молодописемних л-рах, які засвоюють набуток
європ. поезії, як от у марійській. Расул Гамзатов
уперше в аварській л-рі написав С., але згідно з
духом і традицією най. поезії — неримовані.
В процесі довгої еволюції С. продемонстрував
не тільки здатність до тематичної, композиційної
та функціональної гнучкості, але й до
самоекспериментування. Виникли “перекинуті”
( “обернені”) С., в яких катрени йдуть за терцетами
або двовіршем (напр., у П.Верлена); “хвостаті”, шо
включають вільну кількість терцетів;
“половинчасті”, які складаються з одного катрена
та одного терцета; “безголові”, у яких відсутній
один катрен (напр., “Коли, дитя жадання і
вагання…” Є.Баратинського); “кульгаві” — з
підкороченим останнім віршем у катренах; С. з
кодою (надлишковим віршем) і т.д. У Р.Ларіо є
тринадцятирядковий С., у Б.-І.Антонича, крім
звичайних С., зустрічаються і такі, шо сполучають
катрени з терцинами, у М.Вороного — “подвійний
сонет”. Є С.-акровірші, С.-буріме, білі, тобто
неримовані С. (у Е.Андієвської, Л.Павличка,
Й.Бродського). Часто С. групуються у цикли
(“Любовні сонети Протея” англ. поета Х1Х-ХХ ст.
У.С.Бланта, “33 сонети, написаних потай” франц.
поета XX ст. Ж.Кассу, зб. “Сонети” франц. поета
XX ст. Р.Кено, “Книга Немовляти та Бога” нідерл.
поета ХІХ-ХХ ст. В.Клосса, “100 сонетів
рятувальниці вічного студента Роберта Давша”,
“Дванадцять сонетів Роберту Незвалу” чес. поета
B.Незвала, “Римські сонети” Л.Полтави,
” Волинські сонети” О.Стефановича, “Сонети
серця” І.Крушельницького — укр. поетів XX ст ).
Винятково складним у композиційному відношенні
є вінок сонетів.
Ігрові можливості С. проявляються і в
епістолярних змаганнях поетів. Існує т.зв. сонет-
відповідь (“ЗопеНо с/і гіїроїіа”): на присланий С.
писався другий на ті ж рими. У літ. оточенні Вяч.
Іванова ці правила ускладнювалися: на присланий
C. треба було відповісти ін., угадавши і
використавши пропущені в 1-му С. рими. С.
виявився придатним і для “графічної поезії”.
Напр., суч. рос. поет Л.Аронзон написав
“Порожній сонет” у вигляді багаторядкового
квадрата.
Суперечним є питання про жанр, змістовність
С.. шо, однак, не означає відсутності у нього жанр,
характерності (напр., бурлескні С. італ. поета XV
ст. Д.Буркьело, “Духовні сонети” нім. поета XVII
ст. К.Фрейфенберга, сатир. С. ісп. поета XVI-XV1I
ст. Ф.Кеведо, італ. поета XVIII-XIX ст. К.Порта,
норв. поета XIX ст. Ю.Вельхавена, укр. поета XX
ст. Г.Черинь (цикл “Німецькі сонети”), філос. С.
поль. поета XIX ст. А.Асника, болг. поета ХІХ-ХХ
ст. С.Міхайловського і т.д. Почасти С.
використовується як строфічна форма різних
жанрів (поема чес. поета XIX ст. Я. Коллара “Дочка
Слави”, поема Вяч.Іванова “Суперечка”, С-
послання (напр., у рос. поета А.Дельвіга
“М.М.Язикову”, в укр. поета М.Устияновича
“Побратимові в день імені його” та ін.).
С. має необмежений тематичний діапазон, про
шо свідчать факти навіть самоусвідомлення С., коли
темою стає він сам (напр., “Сонет про сонет” Л.
де Веги, вставлений у комедію “Срібляста дівчина”,
“Суворий Дант не зневажав сонета… ” О.Пушкіна,
“Сонети — се раби. У форми пута…” І.Франка з
циклу “Вільні сонети” та ін ).
Структурно-тематичні можливості С.
забезпечили йому довге продуктивне життя у світ,
поезії.
Борис Іванюн