СПІВАНКА — жанр пісенної нар. творчості,
поширений у Карп, регіоні. Побутуючи поруч з
коломийкою, має ряд власних виражальних
ознак, хоча у народі коломийку і співанку
здебільшого ототожнюють.
Термін С. відомий у слов’ян, фольклорі. Ян
Коллар видає словаи. нар. пісні під назвою
“№гос!піе гріеуапку” (1834-1836), як термін С,
вживається в зб. “Русалка Дністрова” та ін. Термін
С., на відміну від коломийки, побутує не лише на
зх. Гуцульшині, а також на Лемківшині та
Бойківшині, Пряшівщині (Словаччина) та Сяншині
(Польща) та ін., хоча відомий і для Гуцульшини. С.
може мати відмінну будову — не дворядкову, а
часто 6, 8 і більше рядків. Ритміка теж більш
різноманітна — від 12 до 14 складів у рядку,
відсутня стала мелодія, хоча все ж переважає
коломийкова, особливо на Гуцульшині. Рідко, але
зустрічаємо і десятискладанки, характерні для
фольклору пд. слов’ян. Досить часто для С.
характерна нерівноскладовість, яка в ритмічному
рисунку не піддається регулюванню за допомогою
мелодії. На С. як жанр висловлювано різноманітні
погляди (Ю.Федькович, І.Франко, М.Врабель,
Е.Ярошинська та ін.), котрі часто зводилися до
ототожнення С. та коломийки. О.Дей вважає, шо
С. — жанр абсолютно самостійний. Він виділяє С.
‘ лір. та С.-хроніки, які відносить до епіч. нар. поезії.
Наголошує на тому, шо С.-хроніка має
вузьколокальний характер, пов’язаний з
характером зображуваного об ’єкта. Досить
багатий тематичний діапазон С. (жартівливі,
жовнірські та ін.) та виражальні засоби і принципи
організації матеріалу, шо дало можливість
дослідникам виділити у С. своєрідний жанр,
різновид поет, оповідань (напр., про Довбуша та
Дзвінку). Отже, грунтуючись на засадах епічності
та використовуючи при цьому коломийкову
мелодію, С.-хроніка т. ч. не належить до балади, а
є самостійним фольклор, жанром. Поруч з
епічністю для С. властивий сильний лір. первнів.
Ритмо-мелодичний рисунок в різних регіонах дуже
відрізняється один від одного. Так, С. гуцульська
має трал, коломийкову форму і 14-складовий
розмір, а співанка лемківська — 12-складова. В
лексичному плані для лемківських С. характерне
часто надмірне використання окликів на поч.
рядків. Що стосується розміру, то в цьому бачимо
вплив фольклору зх. слов’ян, оскільки
дванадиятискладник характерний для словац. та
поль. пісні. Виконується С. в різних мелодийнИх
варіантах (крім Гуиульшини), шо зближує її з нар.
епосом. Як правило, характерний момент
імпровізації (як і у думах), але в межах нар. традиції
співу.
Юрій Гречаток