СТАРОЗАВІТНІ СЮЖЕТИ — група сюжетів
тої частини Біблії, котра викладає Священну
історію до Ісуса Христа. Тут відбито перебіг подій
від “поч. світу” до часів опору Юдеї гелленізації
після епохи Александра Македонського (книги
Маккавеїв); щоправда, цим закінчується
алексанлрійський канон, а палестинський –
доводить опис подій лише до часів перс, панування
на Бл. Сх. (книга Естер). Події Ст. Завіту можна
поділити на три групи сюжетів-. 1) творення світу
й людини Богом та первородний гріх, 2) найдавн.
історія людства взагалі (історії праотців до
Авраама), 3) виділення із зіпсованого поганством
світу гебрейства як народу, обраного Богом (хоча,
природньо. його історія тісно переплетена з
історією ін. дав. народів — вавилонян, єгиптян,
хетгів, персів, греків та ін.). Група поет. кн. (або
навчально-поет.) — Йова. Псалтир, кн. Соломонові
— грунтується за хронологією подій навколо епохи
Авраама — XVIII ст. до н.е. (книга Йова) та осіб
царів Давида й Соломона (1 тис. до н.е.). Книги
пророчі, які фіксують боротьбу їхніх авторів за віру
в Ягве в годину занепаду Ізраїльського царства,
охоплюють іст. період від VIII до IV ст. до н.е. Отже,
переважна кількість текстів Ст. Завіту відбиває події
іст. епохи, які часто знаходять підтвердження в ін.
джерелах. Ст. Завіт заперечує “міф” як такий.
Проте іст.-хронічний первень аж ніяк не є
визначальним. Метасюжет Ст. Завіту — втрата
людиною зв язку з Богом через власну сваволю й
пошуки шляху до втраченого раю. Але розв’язання
цей метасюжет дістає, власне, лише в Нов. Завіті:
саме через Христа поновлюється любов і довіра
між Богом і людством. Сюжет Христа
розпочинається в Ст. Завіті (кн. пророків, що
віщували про Мессію—Спасителя), через шо Нов.
Завіт є органічним розвитком Ст. У їхній побудові
є певна симетрія: Ст. Завіт починається з втрати
людиною раю й спілкування з Богом, Нов.
закінчується картиною руйнації недосконалого
світу й остаточного торжества Бога й вірних йому
людей в Небесному Єрусалимі. Своєрідно
розвинуто цей метасюжет у Корані: тут вся бібл.
історія розглядається як торування шляху
пророкові Мохаммаду, якому лише передували
Муса (Мойсей) та Іса (Ісус), а сама Біблія є начебто
передмовою до К ораиу. Рел.-літ. розвиток
‘ метасюжету спасіння й Спасителя зустрічається в
писаннях багаї та деяких ін. сект.
В умовах виділення гебрейства з середовища
семітів Месопотамії та досить тісних його контактів
з ін. народами не дивує й подібність деяких С, с.
до міфол. сюжетів Дворіччя та Єгипту. Звичайно,
подібність такого роду (і в месопотамців, і в Біблії
розповідається про творення людей з глини, про
потоп тошо) трактують як запозичення Біблією
набагато давніших історій. Але ідея, буцімто ледь
не весь Ст. Завіт написано після вавилонського
полону (VI—V ст. до н.е.) з використанням
вавілонських джерел у світлі сьогоднішньої науки
не витримує критики. Зокрема, вже пісня Дебори
(XIII ст. до н.е.) — найдавніший фрагмент, шо вцілів,
безпосередньо змикається з епохою Мойсея, отже
— започаткування власного, оригінального бібл.
тексту цілком могло відбутися за Мойсеевих часів
(XIV ст. до н.е.), й в основу цього тексту міг лягти
чи то писаний, чи то фольклор, варіант заг-
семітського переказу про творення світу й потоп
(котрий, до речі, як довели археологи, мав місце в
Месопотамії не як звичайна повінь, а величезна
катастрофа). Гебреї, шо проживали кількасот літ
від часів Авраама (теж іст. особи — XVIII ст. ло
н.е.) ізольовано від месопотамських впливів у
Єгипті (земля Гошен), могли мати власний варіант
осмислення тих подій, що, звичайно, довести
неможливо, але таке припушшення цілком
ймовірне. Цікаво, шо критики Біблії, навіть
припускаючи, шо “книгу Ягвіста” створено в IX ст.
до н.е. (тобто задовго до вавілонського полону),
не можуть змиритися з декларацією монотеїзму,
котрою вона починається, й вважають за потрібне
оголосити її вставкою VI ст. до н.е. Все це є
тенденційним приниженням оригінальності бібл.
концепції світу, котра може спиратися на якісь
спільні для всіх давн. семітів мотиви й сюжети, але
завжди їх переосмислює й часто з ними полемізує.
Так, напр., історія Йова багатостраждального,
який є жителем землі Уц (Аравії), трактує ті ж
питання, що й вавілонська л-ра або грец. трагедія:
чи розумний світ, у якому стільки страждання, і чи
справедлива божественна воля? Але показуючи,
що Бог піддає більшим випробуванням саме тих,
кого більше шанує, мажорно завершуючи свою
оповідь, автор бібл. сюжету діаметрально
протилежно трактує похмуру історію іноземного
джерела, котре стверджує нерозумність світу,
незбагненність волі жорстоких та вередливих богів.
Часом те, шо сприймається як відверте
запозичення, може бути осмислене в зовсім
протилежному сенсі. Так, історія Йосипа та
дружини Потифара видається запозиченням з
лавньоєгип. казки про двох братів, але може бути
витлумачена й навпаки. Адже історія Йосипа,
котрий займав у Єгипті визначну посаду, припадає
саме на той період Нов. Царства, коли мала бути
складена казка про братів, життя візіря могло
перейти до єгип. словесності. Книги Соломонові з
їхньою цікавістю до “вавілонської” ідеї
безсенсовності життя побудовано все ж таки не
на ствердженні цієї ідеї, а на полеміці з нею — за
Екклезіастом йде Книга Премудрості Соломонової,
в якій гіркі тези попереднього тв. заперечуються
антитезою в наступному. Біблія з її погордою щодо
всього поганського просто не могла ‘запозичувати”
чужі сюжети без полеміки й внутр.
переосмислення. Впливи та спроби синтезу
спостерігаються в зовсім ін. галузі — апокрифах
на зразок книги Еноха, кабалістичних тв. й т.п.
(Езотерична л-ра). Хоча в самому Ізраїлі
досоломонових та післясоломонових часів були
поширені поганські культи та чужі культ, впливи,
це ніяк не означає, шо Біблія саме тами джерелами
живилася. Про це безперечно свідчать хоча б
писання пророків.
“Фантастичне” в С.с. теж зустрічається досить
часто, що, начебто, заперечує ту установку на
реалії та історію, яку було відзначено вище. Але,
по-перше, ряд найфантастичніших. на побіжний
погляд, сюжетів має під собою, як показують
дослідження, цілком реальну основу — ми маємо
справу з наївно-поет. сприйняттям таких подій, як
потоп, побудова вавілонської вежі, неопалима
купина (рослина тамариск, шо випаровує ефірні
масла, котрі на спеці самі собою займаються, й
низка ін. чудес, пов’язаних з Мойсеєм тошо).
Інколи фант, в С.с. єліт. умовністю, як, напр.,
наказ Ісуса Навіна сонцю зупинитися, або ж та
тисяча філістимлян, котрих Самсон-богатир
побив віслючою шелепою. Видіння ж небесних
обріїв, які відкривалися пророкам, напр., Ісайї
та Єзекілію, можна розуміти як “психол.
реальність”, містично переживання натур,
схильних до візіонерства. Відверто ж “чудесні”
сюжети, зокрема пов’язані з особою пророка Іллі
(воскресіння сина вдови, чудо нескінченності олії
і т.п. — аж до взяття пророка живим на небо у
вогняній колісниці), — трактують дуже широко,
для віруючого то незаперечна реальність, для
трал, компаративіста — вплив сюжету про бога-
громовика або чарівної казки, для ін. — ие
втручання “інопланетян” йт.п. Проте безперечно,
шо фігури такого гатунку завжди бувають оточені
в народі аурою чудесності. Отже, такого роду
сюжети є за суттю дбайливими записами
фольклор, переказів.
Перелік С.с, зайняв би занадто багато місця.
Пошлемося на “Історію біблійну Старого й Нового
Завіту”, укладену О.В.Бурко, ЧСВВ (Прудентопіль,
1965), в якій сума С.с. складає 105.
С.с. мали величезний розвій та поширення зі
зростанням впливу християнства в світі. Незліченну
кількість разів їх використовували в сфері
образотворч. мист-ва.
У рамках коментарів до Біблії утворилася ціла
низка сюжетів “супровідного “ типу. У юдеїв це
Талмуд з його невимушеною переробкою та
варіаціями С.с. (Агада). У християн подібної кн.
не виникло, але в практиці проповідництва й
богослів’я С.с. використовувалися безліч разів.
Типовий приклад: коли папа Григорій Великий,
змальовуючи подвижництво св. Бенедикта (593).
розповідає, як перед святим, шо зруйнував
поганське капище, постав диявол, то він вдається
до бібл. стилістики, хоча в цілому перед нами суто
сер-віч. структура образу: “…з’явився його
тілесним очам страшний та лютий, здавалося, що
він хоче своїм вогненим ротом й палаючими очима
розідрати його на шматки”.
С.с. ставали для колишнього поганина базою
для осмислення власного місця в світі й долі свого
народу. Так Нестор-літописець, виводячи родовід
сх. слов’янства, шукає коренів власного роду в
сюжеті про Ноя, розпочинаючи ‘Повість минулих
літ” як буквальне “продовження” Біблії. По суті,
всі європ., азій. й, почасти афр. л-рихристиян, світу
в пору Сер-віччя мислилися як розвиток і
продовження Св. Письма, через шо бібл. сюжети
в цілому й С.с. зокрема міцно увійшли в
ментальність ряду народів світу, — як і у фольклор
цих народів.
Від Сер-віч. зх-європ. дійства про Адама та Єву
до постмодерністського роману Дж.Барнса
“Створення світу за 101’2 глав”, у якому
переосмислено сюжет про Ноїв ковчег та потоп.
— такий діапазон різноманітних трактувань,
пошуку відтінків ідеї, варіації сюжетів та мотивів.
Змалювати якісь закономірності дуже важко саме
через величезну кількість цікавого для
компаративістики матеріалу. Але можна зробити
спробу накреслити певну типову модель
використання С.с.
По-перше, це “дидактична” ситуація, коли С.с.
сприймається як сакральна корекція худож.
оповіді. Поширений цей тип використання С.с. в
л-рах Сер-віччя. Напр., порівняння вбивці князів
Бориса й Гліба, їхнього брата Святополка з Каїном
у одному з варіантів житій, створених у Київській
Русі. Подібні моменти зустрічаються й в пізнішій
літ. творчості, але зрідка. По-друге, це полемічне
переосмислення С.с. з “богоборчою” метою,
властиве для л-ри декаденсу або, скажімо, наук,
фантастики. Так, у незакінченому романі
В.Брюсова “Скляний стовп” образ зухвалої
вавилонської вежі, яка дає змогу людині видертися
на небо, використано з пафосом ствердження, а
не негації. По-третє, це вільне худож.
використання С.с. в секуляризованій л-рі Нов.
часу, шо “естетизує” й “гуманізує” бібл. історію.
Звичайно, це сфера іст. роману вальтер-
скоттівського типу, хоча тут є монументально
міфологізовані варіанти на зразок “Йосипа та його
братів” Т.Манна. Близькі до цього типу й
старовинні легенди, шо контамінують поганський
фольклор та С.с. (історія про Соломона та
Кітовраса).
Нарешті., це може бути пародіювання С.с.,
як напр., у романі А.Франса “Повстання янголів”,
у якому оповідання про бунт Сатани проти Бога
іронічно змальовано при опорі на гностичні
апокрифи.
Семен Абрамович