СТИЛЬ (грец. stylus від stilos — паличка для
письма, Грифель) — усталена своєрідність худож.
системи (твір, творчість письменника, літ. напрям).
Змістовність С. є іст. відносною і залежить від
характеру естет, свідомості того чи ін. періоду літ
розвитку. В епоху “рефлективного тради­
ціоналізму” (С.Аверинцев), тобто до XVIII ст. в
Європі панувала описова та нормативна поетика і
риторика, які були теор. узагальненням досвіду
тогочасного мист-ва слова, насамперед, його
тяжіння до стильових та жанр, канонів (“Поетика”
та “Риторика” Арістотеля, “Наука поезії” Гораиія.
“Простиль” Деметрія, “Риторика” Алкуїна, “Наука
поезії” Н.Буало, “Риторика” М.Ломоносова, а
також укр. поетики: “De arte poetica”
Ф .Прокоповича (1706), “De Hortus poeticus”
(“Поетичний сад”) М.Довгалевського (1736),
анонімна “Lyra variis praeceptorum chordis” (1696)
та ін,). Як прояв “літ. етикету” (Д.Лихачов)
розглядався С. не тільки в Європі, але й на Сх. В
санскритській поетиці, яка була переважно
“поетикою слова” (П.Грінцер), існувало поняття
ріті, під яким Вамана (імовірний автор терміну, VIII
ст.) розумів “особливе розташування слів”,
визначаючи наявність трьох літ С. — вайдарбгі
(“бездоганний”), гаудія (“сильний”) та панчалі
(“солодкий”); назва кожного з них походить відліт,
традиції районів Індії: Відарбга (Берар), Гауда
(Бенгалія), Панчала (Кашмір). Його теор,
спадкоємець Удбгата говорить про три стильові
манери (врітгі) — “грубу” (пашура), “селянську”
(грам’я) та “міську” (упанаг/ріка); а Рудрата
‘ співвідносить С. з естет, емоцією (раса), додаючи,
шо для передачі гніву більш підходить С. ґаудія,
кохання — панчалі, горя — вайдарбгі і т.д. Про
“лаконічний” (асхаб ал-іджас) та “багатослівний”
(асхаб ал-ітнаб) С. розмірковує араб, теоретик X
ст. Абу Халілал-Аскарі у своїй “Книзі про два
мистецтва”. Проблеми С. піднімає в “Корай
Футайсьо” (“Про старі та нові стилі”, XIII) японець
Фудзівара Тосінарі, в “Вакатей дзінею” (“Десять
сталей япон. пісні”, X) Мібу-но Тадаміне.
В кінці XVIII — на поч. XIX у зв’язку з
історизацією та індивідуалізацією людського
мислення взагалі, зокрема, худож. (романтизм)
відбувається деканонізація жанру як такого
(і ж анрової системи), який був, особливо в до
класицизму, осн. чинником регламентованості С.
(“теорія трьох штилів” Ломоносова, генетично
пов’язаних з різними С. “Енеїди”, “Буколік” та
“Георгік” Вергілія). Це приводить до того, що С.
стає неопосередкованим виразом емансиповано’і
худож. свідомості автора, його особистісним мов.
жестом, проявом його формотворчості, хоча й
обмеженим загальною заданістю романтизму як літ.
напряму. Не випадково саме в цей час, після появи
“Історії мистецтв ст-давнього світу” Й.Вінкельмана
(1764), поняття С. поширюється і згодом стає чи
не найголовнішою атрибуцією загально-
гуманітарної свідомості. Звичайно, найглибшого
розтлумачення С. зазнає в мист-вознавстві та
філології. У суч. літ-знавстві С. є поняття
багатозначне. В первинному визначенні С. — ие
взаємоузгодженість усіх елементів худож. форми,
їх єдність, яка зумовлена породжуючою енергією
наскрізної автор, думки. Уява про С. як внугр.
принцип організації форми давно (чи не з
‘Несвоєчасних роздумів” Нішие, 1876) стала
розповсюдженою серед літ-знавиів і набула теор.
розгалуження та деталізації. Розбіжності серед її
прихильників стосуються перш за все сфери
компетенції С.
Лінгвістично зорієнтовані вчені вважають, шо
С. охоплює виключно мов. прошарок тв., тобто
його зовн. форму (Форма і зміст в літературі),
і є “індивідуальним використанням мови”
(К.Фосслер), “сумою всіх рис індивідуальної
мовленнєвої системи” (К.Ґертнер) і т.д. При цьому
підкреслюється експресивний характер літ. С.
(Б.Томашевський, М.Ріффатер, І.Фонадь та ін.),
який досягається через трансформацію автором
загальновживаних мов. елементів, а саме їх відбір,
осмислення та комбінацію, зумовлені потребами
мовленнєвої ситуації (В.Виноградов, П.Гірс,
Ж.Марузо, В.Гурний та ін.). Але, на відміну від
власне лінгв. підходу до С., літ-знавчий базується
на співвідносності його не з мов. формою, а зі
смисловою структурою тв., хоча деякі вчені
пропонують або остаточно повернути проблеми
С. літ-знавству (Л.Шпітцер), або створити заг-філол.
стилістику, яка б вирішувала два пов’язаних між
собою завдання — системного опису запозичених
з нац. мови елементів, шо утворюють С., та
проведення його функціонального аналізу
(В.Виноградов), шо певною мірою реалізувалося в
теорії та практиці нової’ критики, герменевтики
та неориторики.
Але більшість вчених не без впливу мист-
вознавства екстраполюють владу С. не тільки на
зовн.. але й на внугр. форму літ. тв., тобто на його
композицію (О.Вальцель, В.Жирмунський,
К.Вуйцицький, Л.Долежел, К.Гаузенблас та ін.).
Така позиція є, безумовно, продуктивнішою,
позаяк сприяє оптималізації уяви про тв. як худож.
ціле.
Як “доцентрова сила тв.” (Ю.Борєв) С.
пронизує всі його умовні шари, хоча й набуває
своєї остаточної матеріалізації саме в худож. мові.
Тому слід враховувати, шо С. виконує не тільки
“орнаментальну”, оздоблюючу функцію, але й
“інструментальну”, тобто пов’язану із змістом тв.
(Р.Барт). Деякі вчені виступають проти
озмістовлення С. (В.Шкловський, В.Кожинов),
однак тою чи ін. мірою співвідносність С. та змісту
визнається багатьма літ-знавцями (О.Чичерін,
Л.Тимофеєв, Л.Новиченко та ін.), кожен з яких
висуває певний комплекс аргументів шодо свого
бачення цієї проблеми. Напр., В.Жирмунський
підпорядковує С. тему, образ, композицію, зміст,
який втілюється в словах, але не вичерпується
ними: аналогічної за суттю точки зору дотримується
Тимофеєв, говорячи про С. ідеї, теми, характеру,
мови: О.Соколов, розрізняючи чинники та носіїв
С., відносить безперечно до перших предметно-
ід. зміст, худож. метод, образну систему та жанр,-
родові ознаки тв., а безперечно до других —
худож. мову, композиція ж стосовно змісту є носієм,
а стосовно мови — чинником С.; стверджуючи
наявність морфологічних ознак С. в тематиці,
образах (ейдосах), жанр, композиції та худож. мові,
І.Чернов підкреслює, шо перші два носії водночас
є і формальними інгредієнтами С., і визначають
його зміст. Загалом як “важлива синтезуюча
характеристика єдності змісту і форми’
(М.Гіршман) С. зумовлює феноменальну
самодостатність тв., яка є ознакою його
досконалості.
Однак С. виявляє не тільки “онтологічну суть
твору, тип його цілісності” (Ю.Борєв), але й
особистісну акцентуйованість автора, що
усвідомилося ше в XVIII ст. (Ж.Бюффон: “Стиль
— це людина”) і набуло в подальшому розвинутої
конкретизації в працях багатьох теоретиків — від
Г.Гегеля до літ-знавців XX ст., які пов’язують С. з
індивідуальною структурою сил, що формує поет,
світ (В.Кайзер), з біологічними потребами людини
(Л.Шпітцер), з індивідуальною та колективною
психікою (Ю.Кляйнер), з таємничою міфологією
письменника (Р.Барт) тошо. Зокрема, не втратив
своєї актуальності трактат И.В.Гьоте ‘Просте
наслідування, манера, стиль” (1788), який
започаткував розуміння С. як вищої єдності
індивідуального та загальнолюдського,
суб’єктивного та об’єктивного, шо досягається в
процесі пізнання світу і є основою худож.
комунікації, діалогічного спілкування між людьми.
Не без впливу нім. письменника Вяч. Іванов писав,
шо С. “досягається подоланням тотожності між
особою та творцем, — об’єктивацією її (особи —
Б.І.) суб’єктивного змісту” (“Манера, обличчя і
стиль”). У цьому плані чи не найважливішим
чинником С. є особливості предмету худож.
рефлексії (П.Мюллер-Фрейенфельс), ті характерні
ознаки пізнавальних реалій, які дали підставу
В.Розанову полемічно (по відношенню до
Бюффона) проголосити: ‘Стиль — це душа речей”.
Основним носієм індивідуальності С.
письменника (ідеостиль) є окр. тв. (Б.Кроче,
Кайзер), у якому все — від світоустрою до інтонації
— несе на собі відбиток автор, особистості,
зокрема його світообразу, екзистенціального
самопочуття, суспільного темпераменту,
відношення до літ. традиції тошо. Але поняття
ідеостилю не обмежується тв. як таким, а обіймає
всю творчість письменника, набуваючи ознак
системної узагальненості. Саме постійна
присутність авторського “я” в різних тв. митця і
зумовлює їх “‘стилістичний лад” (М.Коцюбинська).
На противагу теоріям індивідуальності С.
існують і такі, які акцентують його надіндивідуальні,
типол. властивості, маючи на увазі насамперед
загальний стильовий контекст тієї чи ін. епохи або
напряму, течії, школи (Г.Вьольфлін, О.Вальцель,
Т.С.Еліот, М.Фуко, “нова критика” та ін.).
Вьольфлін виводить С. із психології, В.Фріче — з
соціологічної закономірності, Вальцель — із
світосприймання епохи. Подібні судження дають
змогу створити деперсоніфіковану (без імен)
історію С., однією з перших спроб якої була
запропонована Гегелем теорія трьох етапів
розвитку С. — строгого, ідеального та приємного
(“Лекції з естетики”). Така наук, настанова
актуалізує, перш за все, проблему клас. С., тобто
тієї міри, яка в подальшому служитиме орієнтиром
стильового руху л-ри (І.Подгаєцька), а також
комплекс проблем, пов’язаних з традицією і
новаторством у л-рі.
Б ори с Іванюк