СТРУКТУРА ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ (лат.
structura — будова, порядок) — система
міжелементних, внутр. зв’язків худож. об’єкту, яка
забезпечує йому самодостатню цілісність. С. не
виявляє себе безпосередньо, в акті сприйняття
худож. цілого, тому уяву про неї можна набути
лише через літ-знавчий аналіз її проявів та наслідків
(функції), шодо яких вона є основою та
організуючим чинником. Методологія дослідження
структури літ. тв. теор. розроблена в XX ст., однак
структурні елементи в словесному мист-ві почали
виділятися і вивчатися вже в античності. В
“Поетиці” Арістотеля означуються поняття міф,
його худож. обробка — фабула, характер,
різновиди лексики, тропів, висунута ідея худож.
єдності всіх складників, шо продиктована родовим
та жанр, різновидом, правилами організації часу і
простору. Зміст таких структурних складників, як
фабула і характер, істотньо змінився в епоху
Відродження, коли л-ра почала позбавлятися
міфол. основи, і фабула почала набувати рис суч.
сюжету зі своєю внутр. логікою розвитку. А
створення л-р нац. європ. мовами сприяє
виділенню з них особливої “поетичної” мови,
структура якої усвідомлюється в трактатах Дайте
та Дю Белле. Першим теоретиком структурного
аналізу в науці слід вважати франц. фіжхофа-
раціоналіста Р.Декарта (1596-1650). У праці
“Роздуми про метод” (1637) серед правил “для
керування розумом” він висуває вимогу — ділити
кожне з досліджуваних утруднень на стільки частин,
скільки це можливо і необхідно для кращого їх
подолання, і дотримуватися певної послідовності
мислення, починаючи з предметів найпростіших і
найлегше пізнаваних і сходячи поступово до
пізнання найскладнішого. У XVII ст. в епоху
виникнення ранніх літ. напрямів — класицизму і
бароко — елементи худож. структури літ. тв.
набувають ін. етил, забарвлення. Якщо класицист
Н.Буало іронізував з барочних дотепів та
каламбурів (“ у слова завжди було подвійне
підступне обличчя”), то теоретик бароко Тезауро
— прихильник вишуканої метафори — “матері
Поезії, Дотепності, Символів та героїчних Девізів”.
Витіснення ст. раціоналістичного духу, руйнування
ст. жанр, перегородок у просвітництві XVIII ст.,
сприяє висуненню в С. літ. тв. особистого та
суб’єктивного аспектів, фольклор, елементів, які
особливо змінювали її якості в тв. романтиків.
Складники С. літ. тв. відображали тут поєднання
реального та умовного, худож. фантазії, емоційно-
експресивого пафосу. Різноманітні акценти аналізу
С. в ХІХ-ХХ ст. визначаються характером літ-
знавчих методологій, шо розвиваються, та
виникненням нов. структурних складників у
динаміці літ. процесу. Міфологічна школа в її
ранніх і пізніх модифікаціях прагне виявити в С.
тв. міфологеми, біографічна — пов’язати їх з
■фактами життя автора, культ.-іст. — визначити
нашарування нац., географічних, сой.,
ідеологічних впливів середовиша і наявність
новаторських або трад. елементів, порівн.-іст.
методологія — виявити подібні елементи. Значний
вклад у розвиток та вивчення худож. С. літ. тв.
внесли методології психологічної, психо­
аналітичної і, гол. ч., різних шкіл формального літ-
знавства. Вчення О.Потебні про зовн. й внутр.
форму слова й худож. тв. впорядковує
класифікацію складників самої форми.
Новаторство модерністської л-ри розширило коло
елементів С. літ. тв. у зв’язку з засвоєнням потоку
свідомості, складної організації часу і простору,
монтажу словесних зображувальних засобів
різного гатунку тошо.
Поняття С. стало основною категорією
структуралізму. З погляду цього наук, напрямку
л-ра являє собою вторинну семіотичну систему, шо
надбудована над первинною семіотичною
системою — природною мовою. Тому в худож. тв.
вбачають пов’язані між собою структури природної
мови (напр., речення) та С. мови худож. л-ри (напр.,
сюжет). С. мови худож. л-ри, взятої як особлива
семіотична система, вивчають на трьох рівнях:
синтактики — відношення між знаками; семантики
— відношення між предметом означення та
поняттям про цей предмет: прагматики —
відношення між знаками та тими, хто ними
користується. В С. літ. пронесу розрізняють рівні
синхронії (напр., зв’язки між тв., шо написані
водночас, або зв’язки між літ. напрямами, котрі
належать до одного й того ж періоду часу) та
діахронії (напр., зв’язки між тв., які автор написав
впродовж свого життя, або зв’язки між літ.
напрямами, шо існували в різні епохи). У
дослідженнях С. літ. об’єктів визначають рівні, на
яких ці дослідження проводять, і розрізняють
глибинну та поверхневу С. Глибинна С. відбиває
найбільш суттєві властивості літ. об’єкта, а
поверхнева С. — ті властивості літ. об’єкта, які
випливають з його глибинної С. Так, С. мови
худож. тв. є поверхневою по відношенню до його
сюжетної С.. в свою чергу остання — поверхневою
по відношенню до глибинної С. змісту автор,
світообразу.
Л-ра як С. перебуває у залежності від
інфраструктур (метаструктур) систем більш
високого рангу. При цьому вплив на л-ру структур
вищого рангу опосередковується структурами
менш високого рангу, шо стоять ближче до системи
л-ри (у безпосередній близькості до С. л-ри стоїть
структура худож. культури, і через це л-ра являє
собою феномен худож. культури, а не форму
ідеології, С. якої віддалена від С. ідеології).
Літ. тв. існує у вигляді худож. тексту, С. якого
перебуває у зв’язках із С. системи літ. комунікації
(система “автор — текст – реципієнт (читач) —
традиція — реальність”). С. літ. комунікації
пов’язана зі С. системи літ. метакомунікації
(система ” автор — текст — реципієнт (читач) —
традиція — реальність”), якшо ‘‘реципієнт (читач)”
системи літ. комунікації та “‘автор” системи літ.
метакомунікації поєднуються в одній особі ( напр,
у разі драматизації епіч. тв. або адаптації його).
Поняття С. в його власне структуралістському
або більш поширеному розумінні використовується
у різних сферах літ-знавчої науки і набуло
функціональної актуальності у зв’язку з тим, що
його дефінітивна змістовність спроможна
ідентифікувати найбільш властиві ознаки худож.
цілого. Зокрема, в порівн. літ-знавстві поняття С.
вживається при виявленні відносної подібності літ.
феноменів. Увагу дослідників приваблює, перш за
все, типол. зіставлення сюжетно-копозииійної С.
в оповідній л-рі. Достатньо перспективним шодо
цього є дослідження традиційних сюжетів.
Необхідність поєднання структурного й порівн.
вивчення худож. тв. особливо відчутна при
вирішенні проблеми іст. поетики.
В ікт ор Зінченко,
Микола Нефьодов