СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ АПОКРИФ
— мал. оповідний жанр. Вираз С.л.а. шодо
подібних тв. було вжито К.Чапеком, так би мовити,
кодифікатором цього жанру. С.л.а. створювали
також нім. (Ф.Кафка, Б.Брехт, Г.Е.Носсак), укр.
(Ю.Івакін, М.Білкун), рос. (Ф.Кривін), лит.
(В.Жилінскайте), амер. (Дж.Тернер) та ін.
письменники.
Жанр С.л.а. спирається на досвід
апокрифічного перетлумачення традиційних
сюжетів та образів в ін. жанрах: ірої-комічна
поема “Орлеанська діва” (1735) Вольтера,
“Портативна теологія” (1768) П.А.Гольбаха,
“Історія держави Російської від Гостомисла до
Тимашева” (1869) О.К.Толстого, “Вбивство Юлія
Цезаря (На невадський штаб)” (1863), “Щоденник
Адама” (1893) та “Щоденник Єви” (1905) Марка
Твена, “Загальна історія, опрацьована
“Сатириконом” (1911) — автори Теффі, О.Димов,
А.Аверченко, О.Л.д’Ор, а також численні в різних
л-рах пародійно-анекдотичні оповідання та
перекази з життя видатних людей. Від жанру
С.л.а. вищезгадані тв. засадничо відрізняються тим,
шо зневажливо ставлячись до вихідного,
переважно рел., сюжетно-образного матеріалу, до
його ідейного сенсу, переробляють цей матеріал у
ін. жанр, формах (Гольбах, Вольтер), або є суто
гумор. (Твен), або пародіюють закостенілі жанр,
форми (“Загальна історія, опрацьована
‘Сатириконом”). У всіх випадках наявна
апокрифічність, але лише як одна диференційна
ознака, шо не є жанр, домінантою; інакше кажучи,
не склалася відповідна жанр, форма. Найближчі
до С.л.а. оповідання Твена. Отож, варто розрізняти
поняття апокрифічність та апокриф.
С.л.а. являє “вторинне культурне явише”. Тому
для подальших розмірковувань зупинимося на
поняттях канону та апокрифа й співвідношенні
з ними запропонованого жанрологічного терміну.
По-перше, коло сюжетики С.л.а. непорівнянно
ширше, ніж у власне апокрифа. Протосюжети та
ггротообрази С.л.а. можна розбити на чотири
групи: 1) бібл.; 2) міфол., переважно давн-греи.;
3) іст.; 4) літ. — найнечисельніша група. По-друге,
апокриф міг бути опозиційним шодо канону, але
міг і не бути. Однак завжди був поважним, повним
віри у вагомість та істинність того, про шо
оповідалося, і читачами сприймався теж як канон.
Автор С.л.а. займає позицію відчуження. Апокриф
— сакральний, рел. жанр. С.л.а. — світський, суто
літ. жанр. По-третє, для апокрифа не була
обов’язковою опозиція канонові. Для С.л.а. така
опозиція є доконечною. Вона не лише усвідомлена
автором, її усвідомлення — умова адекватної
читацької рецепції. Інакше кажучи, С.л.а. є
антиканоном. Автор стверджує: все було не так,
як твердилося, а ось як. Розповідь ведеться з ін.,
незвичайної, парадоксальної позиції. “Вона, цебто
та історія з Архімедом, була зовсім не така, як про
неї пишуть”, — читаємо в чапеківській “Архімедовій
смерті”. У Жилінскайте у “Стислому тріумфі
Юдити”: “Біблія намагається довести, шо Юдит
чиста і безгрішна. Ще б пак!…”. А назва
мікроапокрифа Кафки, шо заперечує
сервантесівську протоверсію, так і називається:
“Правда про Санчо Пансу”. По-четверте, апокриф
з вернений до сакрального минулого. С.л.а.
зіставляє минуле з суч., висвічує актуальні
проблеми підсвітлюванням минулого променем
сьогочасності й зворотним, підсвітлюванням
минулого в сьогочасне. Сюжет трактується філос.
чи сой., суто політ, або психол., але завжди
по-новому. Осучаснення найсильніше
відчувається, коли воно досягнуто мов. засобами,
зокрема анахронізмами, як у автор, мові, так і в
мові персонажів, або осучасненням антро-
понімів. Можна виділити два основні варіанти
перетлумачення сюжетів-еталонів — спрямування
проти ідейного змісту першоджерела чи
націленність на зовсім ін. об’єкти та ідеї.
Найчастіше привертають увагу старозавітні і
євангельські сюжети, ант. фігури Сізіфа, Прометея,
Дедала та Ікара, Орфея і Еврідіки, Пігмаліона,
Александра Великого, Юлія Цезаря та його
легіонерів, вбивство Цезаря, а також Гамлета,
Фауста і Мефістофеля тошо. На відміну від ін. видів
звернення до трад. сюжетів та образів (переробка,
запозичення, об р а зн а анал огія, р е м і­
нісценція тошо), С.л.а. — переповідання, коли
зберігається трад.-образна конструкція. З огляду
на збереження сюжетно-образного ядра та
лаконічність жанру С.л.а. чітко виявляє
закономірності функціонування трад. сюжетів та
образів. Прогосюжетний інваріант відомий
читачеві. С.л.а, сприймається в постійному
зіставленні з ним. У діалектичній єдності з відомістю
фабули і характеристик героїв виникає відчуття
змінюваності, співіснування трал, та нов. Звичні,
абсолютно визначені змістовні комплекси та
асоціації, які існують у свідомості реципієнта
ставлять сприйняття нов. тексту в заздалегідь
визначені обставини.
Будучи достатньо містким для різних
семантико-худож. рішень, С.л.а. є, однак,
“кінцевим” жанром, “резерви” якого можуть бути
вичерпані через жорсткість його параметрів. І
перше — семантична місткість, і друге —
обмеженність подальшого істинно творч. розвитку
жанру підтверджується повторюваністю звернень
до тих самих трад. сюжетів та образів.
С.л.а. мають низку властивих саме цьому
жанрові параметрів:
1. Одноепізодність. Винятки нечисленні;
напр., багатоепізодний твенівський “Щоденник
Адама”, але це лише перша стадія становлення
жанру.
2. Незмінність трад. фабули із збереженням
основних мотивів, ситуацій та образів.
3. Доповнення нов. сюжетно-образним
матеріалом можливе, але найчастіше не способом
вплетення в сюжетну основу, а шляхом
продовження: постпозиція, мініепілог, друга
частина.
4. Лаконізм викладеного досить точно стосовно
першоджерела, хоч воно висвітлено по-іншому. С.л.а.
може стискатися навіть до одного речення. Постає
особливий жанр, різновид — апокрифічно-сатир.
вислів. Подібні вислови найхарактерніші для Чапека.
Він включив їх у цикл баєчок.
5. Невел. обсяг, що системно зумовлено всіма
перерахованими параметрами.
6. Оповідальність. Винятком є “Гамлет, принц
Ланський” Чапека, який має псевдодрам. форму.
Способи розповіді різні. її може вести одна з
дійових осіб, кілька персонажів, які розповідають
про події відповідно кожен зі своєї т.а. або свідок
того, шо зчинилося, або наш сучасник — не автор:
напр., гумористична містифікація: начебто
перекладений “зі справжньої латини репортаж,
оприлюднений… в екстреному випуску щоденної
римської газети “Вечірні розваги” з твенівського
апокрифу “Вбивство Юлія Цезаря (На невадський
штиб)”. Найчастіше виклад іде безособово, від
всезнаючого автора (образ автора, його позиція
створюється текстуально-стил.).
7. Збереження в більшості випадків
хронотопа: місце і час дії залишаються незмінними
чи досить наближеними до місця та часу дії сюжету-
еталона.
8. Ореальнення введенням побутових
подробиць і тлумачень. Цим трад. високе
(божественне, міфологічне, іст.-героїчне)
знижується до земного.
9. Ореальнення невідривне від внутр.
(змістовного) чи зовн. (мов.)
10. С.л.а. містить інтелектуальну гру — від
м’якого гумору до гострої соц. сатири та філос.
узагальнень.
Анатолій Волков