ТЕОРІЯ ПЕРЕКЛАДУ — філол. наук,
дисциплина, частина перекладознавства, яка
розглядає процес перекладання, що складається з
двох етапів — аналізу (сприйняття інформації) та
синтезу (відтворення інформації). Заг. Т.п.
встановлює універсальні закономірності передачі
інформації, що висловлена однією мовою, на ін.
Часткові Т.п. аналізують процес відтворення
лексики, морфології, синтаксичних особливостей
і виробляють рекомендації щодо ефективних
засобів перекладання. З частковими Т.п.
взаємодіють стильові Т.п., шо узагальнюють досвід
П. текстів, які належать до певного
функціонального стилю. Є Т.п. наук., технічних,
офіц.-ділових, публіцистичних текстів, газетно-
інформаційних повідомлень. Найрозвиненішою є
теорія худож. П. Мета цієї царини — всебічно
досліджувати особливості процесу перекладання
тв. красного письменства.
У багатовіковій історії худож. П. в різні періоди
існували неоднакові вимоги до праці перекладача.
Вони змінювалися залежно від панівного естет,
ідеалу, від провідного творч. методу в л-рі-
реиипієнті, розуміння завдань і засад перекладу.
Те, шо для класиків або романтиків було нормою,
для суч. стану Т.п., неприйнятне. Тому П. слід
аналізувати, враховуючи його іст. детермінованість.
У більшості випадків перекладач визнає певні
постулати перекладацького мист-ва. Вибір того чи
ін. різновиду перекладу може бути інтуїтивним, але
навіть у цьому випадку перекладач має своє, хай
не усвідомлене, уявлення того, як належить
перекладати.
Величезна вага П. для культ, життя народів з
давніх давен спричинила постання Т.п. вже в ант.
Римі (Цезар, Пліній Молодший, Гораиій).
Античність вважала доцільним перекладати “слова
за їх вагою, а не за кількістю” (Ціиерон). Народився
вільний переклад. Христ. Сер-віччя вимагало
суворого дотримання букви першотв. на школу
мові П. Вважалося, що в канонічному
богонатхненному тексті не можна змінити жодне
слово, навіть порядок слів. Так працював над Ст.
Завітом св. Ієронім, котрого Катол. Церква
вважала покровителем перекладачів. Так
перекладалися трактати Арістотеля. Склалася
традиція буквального перекладу. Вел. письмен­
ники Відродження Данте, М.Сервантес
заперечували саму можливість перекладу худож.
тексту. Класицизмові ХУІ-ХУІІ ст. було властиве
вільне ставлення до ант. зразків. Щодо цієї доби
радше можна говорити не про П., але про
переробку. Перекладачам, шо стояли на позиціях
романтизму, було притаманне прагнення
проникнути в чужий поет, світ, відобразити внугр.
життя першотв., не дуже дбаючи про адекватну
відповідність. На зламі XVIII і XIX ст. різне
розуміння мети П. й посилення перекладознавчих
роздумів сприяє кристалізації його різновидів. V
славнозвісній “Промові про Віланда” Й.В.Гьоте
писав: “Існує два принципи П. Один з них вимагає
переселити чужоземного автора до нас, щоби ми
могли побачити в ньому свого співвітчизника;
другий, навпаки, вимагає, щоби ми переселилисяь
до цього чужеземця й пристосувалися до умов його
життя, способу висловлювання та особливостей”.
Гьоте фактично виділив і визначив два основні
типи П.: вільний і точний. Але все ж таки в XIX ст.
ані в теорії, ані на практиці не було чіткого
розмежування не лише між цими двома типами,
але й між власне перекладом, перекладом-
наиіоналізаиіею та переробкою (переспівом,
переповіданням), хоча потроху ці різновиди
починають відокремлюватися. Зароджується
критика перекладів.
Інтенсивний розвиток перекладної л-ри в XX
ст.. надто в 2-й пол., зумовив вел. наук,-
дослідницький інтерес до кардинальних теор. і
методологічних проблем цього спеціфичічного
виду міжнац. культ, взаємин. У діалектичному
зв’язку з перекладацькою практикою розвивається
теорія. Поряд з науковцями виступають
письменники, шо прагнуть теор. осмислити
перекладознавчу проблематику. Заг. напрям
перекладознавчої думки останнього часу –
прагнення створити по-справжньому наук. Т.п. У
взаємодії теорії, практики й критики П. відбувалася
повна диференціація з переробкою. З од. боку,
йде розвиток найрізноманітніших різновидів
переробок (надто драм.-театр.: інсценівок і
драм атургії об роб ок ), з і«., згідно із заг.
тенденцією до науковості, інтелектуалізації, —
бурхливий розвиток точного П. Суч. Т.п. негативно
ставиться до вільного перекладу, відкидає такі
явища як ідейна трансформація, осучаснений,
онаціональнення, скорочення.
З 50-х рр. розпочалася дискусія, чи є Т.п.
худож. тексту частиною лінгвістики (В.Фьодоров),
літ-знавства (К.Чуковський, Г.Гачечіладзе) або літ-
лінгв. науки (В.Коптілов). Останній підхід, шо
зважає на складність та багатобічність предмету
дослідження, найбільш обгрунтований. У такому
підході, зокрема, наук, плідними є концепції
поетичні моделі (Вяч.В.Іванов) і семантико-
стилістичної структури (В.Коптілов). Але літ-лінгв.
підхід належиться сполучати з культурологічним
(іст.-культ.),підходом. Доцільність такого об’єднання
підтверджується, зокрема, тим, шо перекладом
останнім часом зацікавилися репрезентанти
нефілол. наук: історії, культурології, етнології,
психології, інформатики, кібернетики. Т.п. набуває
комплексного міждисциплінарного характеру.
Поєднання літ.-лінгв. і культурологічного підходів,
увага до позамов. та позаліт. чинників дає змогу
визначити місце П. у системі культ, взаємин, його
значення в cyca та культ, житті народів, збагнути
детермінованість П. позаіндивідуальними
чинниками. О б’єктивні причини зумовлюють
вибірковість звернення перекладача до саме цього
тексту. Соц. і cou.-культ. обставини не лише, так
би мовити, ззовні тиснуть на перекладача, але й
значною мірою визначають його суб’єктивну
зацікавленість певними тв. Залежно від
‘паралелограму сил” об’єктивних і суб’єктивних
чинників виникають різновиди П.: буквальний,
точний, вільний, скорочений, коментований, П.-
осучаснення, П.-онаціональнення, П.-ідейна
трансформація. Позаіндивідуальні чинники
великою мірою пояснюють худож. особливості П.,
впливають на його якісний рівень (як щодо
репрезентативності, так і шодо художності). З ін.
боку, те, шо П. набуває значення в сусл. і культ,
житті народів-реиипієнгів, і те, в чому саме полягає
це значення, теж пояснюється позаіндивідуальними
причинами. Обопільний взаємозв’язок суспільство
— П. існує на всіх іст. етапах.
Анатолій Волков