ТИПОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД (МЕТОД) у літ
знавстві — вивчення літ. фактів на основі типол.
зіставлення. Т.п. до л-ри виникає в кін. XVIII ст. як
встановлення спільних ознак у тв. письменника чи
цілого літ. напряму (класицизм, сентименталізм)
поза генетичними або контактними зв’язками.
Однак на цій стадії розвитку літ-знавчої думки не
розмежувалося типол. і просте зіставлення.
Першою справді типол. гіпотезою була теорія
самозародження сюжетів, яку висунули в кін.
50-х – на поч. 70-х рр. XIX ст. представники
антропологічної школи. Значний внесок у
методологію типол. досліджень зробили слов’ян,
дослідники. Словен. філолог Ф.Міклошич,
застосувавши Т.п., показав у розвідці-доповіді у
Віденській академії наук — ‘‘Зображальні засоби
слов’янського епосу” (1899), тотожність таких
засобів сербо-хорват., болг., рос., укр. епосу, як
повільність, повторення, постійні епітети,
порівняння. Відзначено також типол. подібні явища
в поль., чес., лит., новогреи., фін. фольклорі. Акад.
О.Веселовський синтезував Т.п. з положеннями
міграційної школи, зокрема в своїй історичній
поетиці. В.Воровський у двох статтях (1912)
провів цікаву несинхронну типол. паралель Данте
Аліг’єрі — З.Красіньський, пояснюючи подібність
між творчістю італ. (ХІ1І-Х^ ст.) і поль. (1-а пол.
XIX ст.) поетів як соц.-іст., так і біографічними
чинниками.
Для дальшого розвитку типол. досліджень і
вироблення відповідної термінології багато важили
успіхи мовознавства та екстраполяція здобутків з
лінгвістики в літ-знавчу методологію. Перший
прояв Т.п. в мовознавстві вбачають у працях нім.
філолога В. фон Гумбольата (1767-1835). Швайц.
лінгвіст Ф. де Соссюр (1857-1913) у ‘Курсі заг.
лінгвістики” впровадив дуже важливі для Т.п.
поняття діахронії та синхронії. У 20-х рр. XX
ст. в працях Празького лінгвістичного гуртка було
вироблено й термінологізовано поняття опозиції.
намічено поєднання Т.п зі структурним. Остаточно
сформувався Т.п. у мовознавстві в 60-70 рр. Тоді
ж було дано відповідні визначення. Франц. лінгвіст
Ж.Марузо писав: “Типол. вивчення мов визначає
їхні ознаки, абстрагуючись від їхньої історії”.
A.Реформатський вказував: “Типол. класифікацією
заведено називати групування мов не за їх
спорідненістю, а за переважним типом вираження
граматичних категорій”. Груа акад. А.Чикобава
розуміє під типологією, по-перше, наук, прийом
класифікації фактів, а, по-друге, прийом аналізу
синхронних закономірностей системи.
При Т.п. досліджується співвідношення заг.,
особливого та окр. Встановлюються системні
диференційні ознаки (ДО) — спільні, напр., для
романт. поеми — які відрізняють її від нєромант.;
особливі — притаманні слов’ян, (або укр., поль.
тошо) романт. поемі; окр., індивідуальні — властиві
лише поемам, скажімо, А.Міикевича чи
М.Лермонтова. ДО різних ідейно-худож. або іст,-
літ. рівнів розглядаються в їх опозиції ін. ДО й у
системній взаємозумовленості та супідрядності.
Отож. Т.п. сполучається із системним.
До кін. 50-х pp. для панівного в совєтській науці
літ-знавчого догматизму Т.п. був неприйнятим.
Прагнення звести світ. літ. процес до боротьби
реалізму з “антиреалізмом” спричиняло
ігнорування конкретно-іст. основи та типол.
закономірностей: однобічно підкреслювано заг.,
обминаючи особливе, не помічаючи окр. й
спрощуючи все. Типол. тематика посіла значне
місце в дискусії 1957 про реалізм. На жаль, основні
доповідачі майже не зверталися до слов’ян., крім
рос., і сх. матеріалу. Тут відбився літ-знавчий
європоцентризм – намагання розв’язувати
вирішальні теор. проблеми виключно на матеріалі
кількох найбільших європ. л-р. Становите
змінилося на Московському з’їзді славістів (1958):
доповіді Ф.Вольмана, М.Гудзія, Ю.Доланського,
B.Жирмунського. На всіх наступних з’їздах
славістів літ. типологія була одним з чільних
напрямів роботи. Позитивне значення для
прищеплення Т.п. у літ-знавстві мала також
московська дискусія про взаємозв’язки та взаємодії
нац. л-р (1950).
Поширення Т.п. має й від’ємні наслідки. Аж
ніяк не всі публікації, де говориться про
типологію, вживається типол. термінологія, є
справді типол. Термінологія застосовується
неточно. У той же час у поважних, за суттю типол.,
працях не використовується відповідний
термінологічний апарат. Цілком невірне вживання
термінів типологія, типологічний, коли їх виводять
віл літ. тип (у значенні образ, характер, персонаж).
Таке слововживання немає нічого спільного з Т.п,
лише створює термінологічну плутанину. У
подібних випадках належить вживати терміни
етологія, ейдологічний (від грец. ejdos — образ),
або імагологія, імаґологічний (від лат. imago —
образ), або характерологія, характерологічний.
Друге невірне слововживання: Т.п називають будь-
яке порівняння, коли, констатується близькість
часткових особливостей у двох чи кількох тв. Це
породжує скептичне заперечення Т.п. взагалі.
Деякі літ-знавці (Б.Реїзов та ін.) твердили, начебто
цей метод суперечить принципові історизму,
розглядає літ. явища поза умовами виникнення, дає
змогу зіставляти що завгодно із чим завгодно, а
лише контактологічні дослідження, мовляв,
дозволяють досягнути обгрунтованих висновків
про близькість письменників. Це має рацію, коли
йдеться про прості зіставлення, які безпідставно
звуть типол. Що ж до небезпеки довільних
зближень у типол. дослідженнях, то ие лише
засвідчує потребу пильно перевіряти коректність
зіставлень, а також про те, шо на часткових збігах
не годиться будувати ширші узагальнення. Ін. річ,
коли в явищах, які зіставляються, проглядається
подібність засад, системність, шо відбивається в
ідейно-худож. структурах. У такому разі Т.п. не
тільки обгрунтований, але й доконечний.
Недоцільно вживати терміни типологія, Т.п.
при дослідженні внутр.-літ. процесу. Адже в
мовознавстві під типологією розуміють тільки
системне зіставлення або класифікацію різних мов.
Зіставлення систем давн-рус. і суч. укр. мов, якшо
часові зрізи мови взято як такі, а іст. еволюція,
породження пізнішої мов. системи не
розглядається, нібито можна було б вважати типол.
Але й у подібних випадках лінгвісти не звертаються
до вислову Т.п. Тим недоцільніше це в літ.-знавчих
студіях, бо подібні явища в одній л-рі практично
майже ніколи не можуть виникати самостійно —
синхронно чи несинхронно — без впливу
контактологічного, або генетичного (традиції)
чинника. У літ-знавстві відсутня єдина думка, чи
можна виділення подібних явиш у сер. нац. літ.
процесу вважати Т.п. Але формулювання такого
типу як “типологія укр. романтизму” або “типологія
укр. роману”, без уваги на наук, некоректність,
стають поширеними.
Типол. подібності різноманітні: конкретно-
історичні, що засвідчують об’єктивну близькість
письменників того самого часу і подібних худож.
позицій; спіралеподібні напр., становлення
романтизму на поч. XIX ст. та неромантизму в
кін. XIX ст., клас, реалізму та соціалістичного
реалізму; або еволюція низки письменників поч.
XIX ст. почерез романтизм до реалізму; іст.
зумовлені аналогії: “Піснь про Роланда” — “Слово
о полку Ігоревім”, поезія Прованс трубадурів і
самурайська поезія.
Типол. дослідження можливі на всіх рівнях
худож. тв., починаючи від зіставлення образно-
стил. особливостей. Так, Т.п. дозволяє встановити
закономірність: у періоди сой. струсів у л-рах
посилюютьсясатир.-ґротескнийскладники. Напр.,
у 2-ій чверті XX ст. в слов’ян, л-рах: у Чехії
гуморески та “Пригоди бравого вояка Швейка”
Я.Гашека, драматургія та сой.-фант, романи
К.Чапека, комедії та кіноґротески ї.Восковім та
Я.Веріха; у Росії — драматургія В.Маяковського,
проза й п’єси М.Булгакова; у Польщі — тв.
Б.Шульца (1892-1942), В.Г омбровича (1904-1984),
К.І.Галчиньського (1905-1953), Ю.Тувіма (1894-
1953); у Сербії — Р.Петровича (1893-1941), у
Хорватії — М.Крлежі (1893-1981), у Болгарії —
С.Мінкова (1902-1966).
Типол. зіставлення цілих тв. переконливо
показує співвідношення заг., особливого й окр.
Порівняння “Євгенія Онєгіна” з найвеличнішими
тв. європ. поезії — “Дон Жуаном”
Дж.Г.Н.Байрона, “Фаустом” Й.В.Гьоте,
“Божественною комедією” Данте Аліґ’єрі виявляє
спільне: подібність заголовних персонажів вірш,
романів Байрона й О.Пушкіна, архітектоніки
пісень “Дон Жуана” та глав “Євгенія Онєгіна”,
місце “Онєгіна” та “Фауста” в цілокупності
творчості їх авторів, подібність архітектоніки поеми
Данте та роману Пушкіна. Виявлення спільних
диференційних ознак рельєфніше показує різниці
між порівнюваними явищами, зокрема, вірш,
романами Байрона й Пушкіна. Різниться часова
організація. Дія байронівсього роману відбувається
в XVIII ст., в минулому, шоправда недалекому, від
часу написання тв. (1818-1824). Онєгін — сучасник
Пушкіна. Відрізняються сюжетно-динамічна
структура. Байрон починає життєпис героя
звіддалік. Пушкін стрімко знайомить читача зі своїм
героєм. Різні логіка й психологія обох персонажів.
Контрастні центр, героїні. Нарешті, опозиція тв.
методів: романтизм — реалізм. Отже, Т.п. дає змогу
увиразнити своєрідність “Євгенія Онєгіна” серед
рівновел. досягнень європ. л-ри.
Т.п. “спрацьовує” при порівнянні творчості
письменників з різних л-р у цілому. Здавалось би,
що для виявлення типол. закономірностей слід
залучити якнайширший матеріал. Але, по-перше,
низки подібних явиш можна збільшувати до безлічі.
По-друге, чисельність прикладів може притлумити
основне, найважливіше. По-третє, при
багатобічному порівнянні важко знайти досить
довгий типол. ряд, де подібність унаявлюється на
багатьох рівнях. Доцільно брати творчість невел.
кількості авторів, порівнюваних і за силою митецької
снаги. Надто — письменників, шо відіграли в най.
л-рах подібну й вагому ролю засновників напрямів,
течій, жанрів, тошо. Зіставлення може бути
синхронним: творчість А.Мішевича (1798-1855) і
Пушкіна (1799-1837); напівсинхронним: творчість
Я.Неруди (1834-1891), А.Чехова (1850-1904) і
М.Коцюбинського (1864-1913); несинхронним:
Франціск Ассізький і Сергій Радонезький, Данте і
С.Красіньський. Чудовий матеріал для синхронного
зіставлення —• творчість А.Міцкевича і Пушкіна.
Вони відіграли в розвиткові своїх л-р подібну ролю.
їхні здобутки стали заповітом відповідно для поль.
та рос. нов. нац. л-ри та культури назагал, бо ці
генії втілили нац. характер народів. Тому вони стали
засновниками нов. л-р та вказали далеко вперед
шлях рідній л-рі.
Вичленування типол. рядів є продуктивним при
жанрологічних дослідженнях. Так, О.Чичерін
розробив концепцію становлення роману-епопеї,
типол. зіставивши шерег тв. рос., англ., франц. л-
р. Подібним чином той самий дослідник вичленив
на рос., нім., франц. матеріалі такий жанр,
різновид, як інтелектуальний роман. Т.п. — дуже
плідний при вивченні літ. напрямів. Він дає змогу
вичленувати диференційні ознаки, шо на їх підставі
можна описати напрям як інтернац. закономірну
иілокупність, а відтак довести закономірну їхню
змінність, що з більшою чи меншою очевидністю та
повнотою втілюється в нац. іст.-літ. процесах. Так
•само Т.п. спроможний виявити міжнац.
закономірності л-ри певної доби, що мають місце
в цілком різних напрямах, течіях, школах (напр.,
зближення л-ри з наукою в XX ст., а в зв’язку з
цим посилення й поширення умовних форм).
Т.п дає змогу виявити в деяких слов’ян, л-рах
3-ої чверті XIX ст. жанр, різновид — політ, роман
(“Що робити?”, 1863) М.Чернишевського, “Чи
винна доля?”, 1869) — сербомов. тв. зачинателя
болг. крит. реалізму Л.Каравелова.
Застосування Т.п. при вивченні літ. напрямів,
виділяючи спільні для різних л-р диференційні
ознаки, дає змогу описати такі напрями як цілу
систему регіонального обсягу. Як приклад, європ
романтизм: звернення до джерел нар. творчості
та історії, до екзотичної тематики та відповідних
худож. засобів, певний жанр, діапазон фольклор,-
фант. балади, іст. роман, повість, оповідання.
Т.п дає змогу встановити закономірну змінність
літ. напрямів, шо більш чи менш очевидно в нац.
літ. процесах. Закономірним для більшої частини
європ. літ-р є іст.-типол. шерег: класицизм,
сентименталізм, романтизм, реалізм.
натуралізм, модернізм, постмодернізм.
Анатолій Волков