ТРАДИЦІЙНІ СЮЖЕТИ ТА ОБРАЗИ (ТСО)
— сюжетно-образний матеріал, шо, переходячи від
однієї літ. епохи до ін., зберігається й активно
функціонує протягом тривалого часу. ТСО –
надзвичайно цікаве явише, але ше недостатньо
вивчене, особливо у теор. плані. Існує думка, шо
ТСО небагато — це т.зв. вічні або світові
об рази : Прометей, Фауст, Дон Жуан тощо:
‘ насправді число ТСО значне і весь час збільшується.
Декотрі тв. в силу вкладених у них потенційних
можливостей набувають (іноді незабаром після їх
створення, іноді — через довгий час) широкого
визнання у нац. і світ. л-рі. З них черпаються
сюжети, мотиви, образи. При багаторазовості
таких запозичень можна говорити про
традиційність.
ТСО беруть початки в міфол.. рел.-канонічні,
фольклор., іст.. нечасто — літ. джерелах. Ці групи
чітко не відмежовуються. Літ, джерела в свою чергу
переважно беруть походження в певному
фольклор, протосюжеті чи прото’образі, або
сплетені”, синтезовані з різних фольклор,
складників. У сюжетах іст. походження матеріал
іст. дійсності перешаровується як фольклор.-літ,
традицією сприйняття певних подій і осіб, так і
міфологією (в ант. сюжетах — міфами в основному
значенні слова, в пізніших — т.зв. суч.
міфотворенням) Іст. фігура переростає в міфолог.
Дуже важко розмежувати іст, достовірний матеріал
від літ. традиції в сюжетах про Троянську війну,
Юлія І Іезаря, Антонія і Клеопатру В сюжетах, шо
походять від історичних переказів (Атлантида.
Щ уролов. Фауст. Голем, Лракула) міфол.-
фольклор, матеріал переважає над власне іст.
Зацікавлення окр. сюжетами та образами, шо
раніше мало або зовсім не запозичувались,
пробуджується, коли закладені в них проблеми
набувають — іноді дешо несподівано — особливої
соп. актуальності. Ло них прямують письменники
різних країн. Так було у 1-й пол. XX ст. із сюжетом
про Атлантиду ( Атлантида” Л.Рейснер, 1913:
Атлантида” П.Бенуа, 1919; “Аеліта”
О М Толстого, 1922: “Маракатова безодня”
А.Конан Дойля. 1929), або з “Антігоною” (трагедії
В Газенклевера. 1917: Ж .Кокто, 1922:
Л.Стоянова. 1926: Б.Брехта. 1947: Ж.Ануя, 1943;
П.Карваша, 1962), У зв’язку з воєнними
потрясіннями створено вел. кількість суч,
п е рероб ок Л ісістрати”. Другий спосіб
поповнення кола ТСО — створення нов. на
фольклор, основі. Так. бадьорим кроком увійшов
у це коло бравий вояк Швейк, Третій спосіб —
сплетіння нов. сюжетів з мотивів, шо раніше не
поєднувались.
ТСО переважно міжнар.. але можуть бути най,.
шо функціонують всередині пап. культури
(“Кавказький бранець” О.Пушкіна, М.Лєрмонтова,
Л Толстого. “Роксоляна ” О .Н азарука.
П Загребельного. Л.Забашти). Якшо сюжет,-
образний матеріал почерпнутий зі своєї нац.
традиції, то тв.. шо виникли па цій основі,
переважно присвячені нац. проблематиці,
відображають актуальні аспекти життя своєї
країни. У романт. драматургії XIX ст. яскравими
прикладами можуть слугувати “Баллаліна “, “Лілла
Венеда”. “Кракус” Ю.Словацького, шо беруть
початок від поль. передіст. переказів, або
тетралогія “Кільце Нібелунгів” Р,Вагнера.
Прикладами реаліст, прози можуть послугувати
персонажі “Мертвих душ” і “Ревізора” М,Гоголя
та в Листах до тітоньки” М.Салтикова-Шедріна.
Тут гоголівські персонажі Сквознік-Дмухановський,
Собакевич, Коробочка, Маніловиі Ноздрьов діють
у нов. предрєформенних обставинах. Сенс
подібних внутр-літ. перенесень звичайно
зрозумілий лише читачеві даної країни. Для читача
з ін. країн необхідні пояснення. Суто внутр,
спрямованості використання трад. матеріалу
відповідає особлива специфічність нац. форми.
Сюжет комедії Остапа Вишні “Запорожець за
Дунаєм” взятий з однойменної опери С.Гуляка
Артемовського. Як хулож. засоби висміювання
Вишня широко використовує укр. нар, пісні та клас,
романси, популярні муз. номери з опери Гулака-
Артемовського. парафрази байок Л.Глібова.
Дуже різноманітна частотність звернення ло
ТСО матеріалу (не до певного сюжету, а ло трад
сюжетики на загал) для різних літ. родів і видів
Висока вона в ліро-епіці (байка, поема, балада)
у мал. оповіднальних повчально-алегоричних тв.
(притча, аполог, парабола, байка легенда
сучасний літературний апокриф — А Франс
К.Чапек) і в драматургії (алегорична казка і
ф е є р ія , драм, перелипювання-алегорія —
М.Фріш. В Волошиновський, мораліте XX ст ). Чи
не найчастіше – в трагедії
Різна частотність використання ТСО для різі іих
епох і напрямів. Дуже висока вона у класицизмі,
майже така ж у романтизмі (при очевидній різниі іі
кола сюжетів, шо обираються і у яких ці сюжети
розробляються. Не тільки окр, письменники, а
також епохи і напрями мають певне коло ТСО).
Мало трад. сюжетів у реалізмі XIX ст.. майже
нульова частотність — у натуралізмі. У XX ст.
вона’ знову зростає, особливо в умовній
драматургії. Звернення до чужих, запозичених
ТСО — одна з найпомітніших особливостей
умовної драматургії XX ст.
Чим менше сюжет пов’язаний з рідною най.
традицією, тим узагальненіше він сприймається.
Найбільш узагальнено, звучать ант. сюжети. При
використанні ТСО із історії, міфів, переказів нині
існуючих народів досить часто виникають перегуки
з нац, аспектом суч соп.-філос. проблем
(включаючи проблему нац. характеру). Це
однаково стосується різних літ. напрямів і періодів.
Показовий приклад — драми франи. письменника
Ж.Жіроду. З од. боку – “Зігфрщ”: за мотивами
нім. епосу, де зачіпається “нім. питання”, з ін боку
– засновані на лавн-греп. матеріалі драми
“Троянської війни не буде” або “Електра”, Однак
частіше при запозиченні сюжету з л-ри чужого суч,
народу специфіка оригіналу послаблюється, він
денаціоналізується. У різних літ. напрямах, у різних
письменників, залежно від конкр, ід.-худож.
завдань це здійснюється дуже по-різному.
Наступний ступінь — повне перенесення трал,
сюжетно-образного матеріалу в ін. пай.
середовище з узагальненим його сприйняттям.
Важливою ознакою ТСО є усвідомлене
сприйняття його митцем і реципієнтом як відомого,
сталого ід.-худож. комплексу (структури). У процесі
створення нов. тв. на трад. сюжет обов’язковою є
орієнтація на попередній зразок (зразки) і на
оновлення традиції, шо виступає в різній формі.
Автор розраховує, шо реципієнт зіставить нов.
варіант зі ст., раніше відомим. Звідси впливає ше
одна ознака ТСО — маркованість, номінація,
означеність, пряма автор, вказівка на трад.
джерело. Маркованість здійснюється називанням
ТСО у заголовку тв.. авторських примітках
(передмові) або тексті. Наявність таких естет,
сигналів, ознака маркованості надзвичайно
важлива в наук.-метод, значенні. Вона дозволяє
відмежувати випадки звернення до ТСО від
чисельних випадків чи то типол. подібності, чи то
випадкових збігів, відділяє теорію ТСО від
псевдонаук, впливо/іогії.
ТСО — особливий спосіб худож. відображення і
перетворення дійсності. У всіх ін. випадках автор,
безпосередньо ідучи від життєвого матеріалу,
пропускає відображувані факти крізь призму свого
бачення і розуміння світу. Враження від зовн. світу,
пройшовши крізь призму автор, свідомості, дають
у витворі мист-ва суб’єктивний образ об’єктивного
світу. При використанні ТСО життєвий матеріал
береться вже пропушеним крізь твор. призму
традиції — фольклору, міфу, л-ри, іст. легенди.
Вже створена раніше “друга дійсність”, знову, ше
раз проходить крізь автор. призму.
Трансформується при оформленні явиш і проблем
ін. доби.
Джерело запозичення звичайно відоме читачеві.
У його свідомості співіснують інваріант
(протосюжет) і його нов. варіант. Останній
сприймається в постійному зіставленні з
першоджерелом. У діалектичні єдності з відомістю
фабули знаходиться відчуття її оновлення. Трад.
сюжети викликають у читача або глядача звичні,
абсолютно певні змістовні комплекси, ставлення
та асоціації. Сприйняття виявляється в заздалегідь
заданих, запропонованих обставинах. На цій
основі можливо “запрограмувати” потрібні
авторові враження, порівняння, алюзії, думки, а
непотрібні — відключити.
Теорія ТСО має значення для розуміння спільності
між наукою і мист-вом і в той же час для розуміння
специфіки мист-ва. Коли витвори нар. фантазії
дають початковий поштовх і наук, і худож.
творчості, можна розрізнити два типи
взаємовідносин науки і мист-ва. В одному випадку
вони, розділившись, мають контакти і сходження.
Міфол. і фольклор, фантастика переростає в наук,
(тв. про голема та роботів). В ін. випадках такого
переростання не відбувалося (Атлантида). Тут у
науки і мист-ва один об’єкт, але різні підходи, мета
та шляхи розробки. В окр. тв. у худож. тканину
вплітались наук, елементи — суто наук, і
езотеричні. Але справжньої наук.-фант, розробки
мотив Атлантиди не одержав.
ТСО дають яскраве згущення, концентроване
втілення соц. і психолог, важливих типових
загальнозначуших ситуацій та характерів, являють
собою елементи пізнаної худож. шляхом об’єктив,
істини і в цьому значенні можуть бути зіставлені з
наук, формулами і законами. Згушеність,
лаконічність і заг-відомість ТСО дозволяють
вкладати в тв. вел. ідейний зміст, а також
переключають увагу реципієнта з фабульної
напруженості на аналіз того, шо відбувається. ТСО
добре показують і різницю між мист-вом і наукою
У науці попередні істини і закони є базою для
розвитку нов., котрі або відхиляють, або настільки
поглинають старі, шо ті зберігають лише іст.-наук,
значення. У мист-ві худож. пізнане має неослабне
значення. Ця думка висловлена Ж.Б.Дюбо у
“Критичних роздумах про поезію та малярство”
(1719). Явища мист-ва цінні не тільки узагальненням
даного іст. досвіду — в ін. іст. умовах вони знову
. набувають актуальності. У цьому проявляється
багатозначність мист-ва — друга відмінність від
науки (її закони чим більш істинні, тим більш
однозначні). В ТСО багатозначушість мист-ва чітко
помітна. Кожна доба прочитує їх по-своєму, ТСО
не тільки допускають різноманітні, відповідні до
епохи, розуміння, тлумачення, але й одержують
якісно нові ідейні наповнення. (Образ Дон Кіхота,
надзвичайно різноманітно інтерпретований
прозаїками, драматургами, поетами, критиками і
літ.-знавцями). Змістовне згущення буває таким
вел., шо самі слова Прометей, Адам і Єва, Дон
Кіхот, Гамлет, Фауст, Швейк, роботи, саламандри,
тощо несуть сои.-філос. значення, стали за суттю
поняттями, з приводу яких можливі суперечки та
дискусії. Трад. образи породжують нові поняття
та відповідні прозивні уявлення, як-то: гамлетизм.
дон-кіхотство, кіхотизм, швейківшина,
роботизація, синдром Мюнхгаузена, едіпів
комплекс тошо. Зіткнення думок навколо подібних
образів не припиняється власне в силу їх
багатозначушості. Трактування трад. матеріалу
можуть виходити за рамки протообразу або
протосюжету, можуть бути протилежні початковій
. ідейній позиції концепції. Але у всіх випадках вони
закладені в протосюжеті. Маючи виключну ємність,
так би мовити алгебраїчність, ТСО є діалектичною
єдністю вічного, незмінно важливого і гостросуч.
Науковість, пізнаність, алгебраїчність трал,
сюжетно-образних первнів надають тв., де вони
використовуються, особливої доказовості.
Анатолій Волков