ТРАДИЦІЯ І НОВАТОРСТВО в л-рі (від лат
traditio — передача, переказ) — поняття, що
характеризують спадкоємність і оновлення в літ.
процесі, діалектику успадкованого і
новотвореного.
Т. в широкому розумінні — груповий досвід,
виражений в соц. організованих стереотипах
(Е.Маркарян). Формування Т. спричинене,
зокрема, циклічністю життя людини, родини, роду,
а також природних і трудових процесів.
З філос.-гносеологічного погляду, зрілість,
розробленність традиції зумовлює якісний стрибок,
перехід у нов. стан, що, по суті, є новаторством.
Останнє ж у свою чергу незрідка базується на
деяких відкинутих, не зрозумілих до пори до часу
. або забутих теоріях (“нове є добре забуте старе”).
Інакше кажучи, Т.і н. слід розглядати не як бінарну
опозицію, а як два тісно пов’язаних,
взаємообумовлених аспекти процесу розвитку.
хоча питома вага кожного з них варіюється
залежно від конкретно-іст. умов та змісту епохи.
У комунікативному плані Т. — механізм, тобто
засоби та форми збереження, передавання та
успадкування інформації. Кожний комунікативний
акт в найузагальненішому (типол.) розумінні
демонструє співвідношення, в якому об’єктивне —
це Т., а суб’єктивна частка інформації міститься в
Н. Вислід кожного комунікативного акту має
об’єктивно-суб’єктивний характер сприйнятої
інформації, який у наступному комунікативному
акті в повному об’ємі набуває статусу об’єктивності
стосовно сприймаючої індивідуальної свідомості,
ментальності етносу, контексту (картини світу)
епохи тошо. Треба теж зважати й на те, шо мова
Т. може змінюватись не тільки відповідно до
нормальних змін структури сусп. свідомості. Інколи
вона може бути деформованою ідеологічними, рел.
та ін. штучно створеними чинниками. В таких
випадках існують дві мови: істинна та хибна (нар.
та офіційна).
Першою іст. моделлю співвідношення Т. і Н. є
фольклор і л-ра. Вони виконують однакову
функцію — образне пізнання дійсності. Відмінність
полягає в тому, шо л-ра — це форма писемного
словесного мистецтва, і в ньому полягає її
комунікативна специфіка.
Поступове звільнення від заг. впливу
породжувало Т. з домінуючим індивідуальним
началом. Це відбувалося тоді, коли худож. мова
колективної традиції зруйнувалася, а її деякі
елементи могли бути замінені нов., здатними
передавати індивідуальні повідомлення, але такі,
шо відповідають колективним потребам. Стійкість
фольклор, і літ. традиції пояснюється природою
свідомості, шо лежить у їх основі. Колективна
традиція стійкіша, її мова змінюється відповідно до
зміни у свідомості колективу, що відбувається
набагато повільніше, ніж у свідомості індивіда.
Мова мист-ва, вироблена протягом довгого
часу, має свої норми, які виражаються в традиціях.
Напр., такі норми, як рід, вид, жанр, напрям і т. д.
виражають характер співвідношення Т. і Н.
Порушення правил є безумовно основою розвитку.
В усній Т. словесного мист-ва кожний
реиипієнт-інформатор міг впливати на текст. Тобто
ризик інтерпретації об’єктивної частки інформації
є дуже великим. Тому код мови повідомлення
обов’язково повинен був відповідати кодові мови
традиції. Для цього й існувала жорстка
регламентація мови. Вірогідність відхилень від
істинності інформації при цьому зводилась до
мінімуму.
Така жорсткість мови традиції була
притаманною не тільки усній нар. творчості. Вона
значною мірою визначала і л-ру Сер.-віччя, яке
було просякнуте “одним стилетвірним началом, що
складало стиль епохи’’ (Д.Ліхачов) (авторство,
канонізація тексту, більша самостійність твор.
індивідуальної волі тошо).
З виникненням писемності удосконалився засіб
передавання зв’язку між Т. і Н. Зміна типу
комунікації (з усної на писемну) вносить зміни в
структуру мови традиції. Часто літ. традиція
пов’язана з виділенням завдяки писемності
індивідуальної свідомості із колективної.
На худож. творчість, напр., зафіксовану
письмово, в перші століття її існування сильно
впливала фольклор. Т. Цей анонімний період в
історії л-ри яскраво демонструє домінуючу ролю
колективного досвіду худож. освоєння дійсності.
Вже зруйнувався механізм контактної комунікації.
Творець звільнився від безпосереднього впливу
аудиторії (співтворчість), а мова колективної
творчості продовжувала впливати на л-ру
(С.Аверінцев).
Літ. повідомлення не підкорене такій жорсткій
структурі мови, як фольклорне. І все ж збереження
пізнавальних (трад.) ознак основи мови
повідомлення — головне.
Ця тенденція цілком відчутно простежується в
розвитку мист-ва і л-ри. В давн. л-рах (Єгипет,
Месопотамія, грец. архаїка) майже неподільно
панувала традиція. Інноваційні елементи були
вельми незначними і естет, неусвідомленими, вони
були зумовлені радше позаліт. чинниками — рел.,
політ., етич. потребами, етнопсихол. формантами
свідомості давн, людини — звідси сталість жанр,
структур давн. л-р: міфи, казки, звеличення богів
та правителів, всілякі повчання тощо. Та ж
тенденція спостерігається в л-рах Сх., де Т.
домінувала аж до сер. XIX ст.
Елементи Н. починають відігравати значну
ролю в клас, мист-ві Давн. Греції, коли від­
бувається диференціація міфології, науки,
філософії, мист-ва, формуються нові жанри
(трагедія, комедія, лір. поезія, наук, та філос.
трактат), зароджується усвідомлення автор, “я”
митця. Важливим стимулом Н. було взаємо­
проникнення, взаємозбагачення культур в епоху
гелленізму, коли злиття елементів рим., егип., бл,-
сх. мист-ва і л-ри дали потужний поштовх їх
розвитку.
Епоха європ. Сер-віччя також характеризується
домінуванням Т., яка заснована на христ.
цінностях, шо не виключає звичайно, значного
розвитку мист-тв, зокрема, архітектури,
іконографії, л-ри. Н. в цей період було певною
мірою неусвідомленим, воно визначалося
екстраліт. факторами. Так, виникнення нов.
жанрів (нац. героїчний епос, лицарський роман.
куртуазна лірика) було зумовлене розвитком
феодальних відносин, рел. війнами, хрестовими
походами, контактами та запозиченнями з культури
Бл. Сх. Типовим зразком консервації традиції
стала візантійська література та культура.
Складним конгломератом Т. і Н. було мист-во
Відродження і класицизм ХУІІ-ХУШ ст. В цей
час уперше відбувається естет, усвідомлене
повернення до ант. традиції, виникає своєрідний
синтез дохрист. і христ. елементів культури, що
приводить до принципово нов. якості. 1 все ж мист-
во Відродження і класицизму несуть відбиток
традиції, сам принцип авторства, творч. інди­
відуальності підпорядкований наслідуванню
канону, правилам. Малярі, різьбярі та
письменники використовують заг. сюжети, мотиви,
образи (як ант., так і сер-вічні, як міфол.. так і іст.
та літ.). Образ Андромахи приваблює Ж.Расіна і
Л.Катеніна; до історії Гамлета звертаються Саксон
Грамматик. В.Шекспір, О.Сумароков; Лон Жуана
трактують Тірсо де Моліна і Ж.-Б.Мольер; Сіда —
Гільсн де Кастро і П. де Корнель; Фауста —
К.Марло і Й.В.Гьоте, романтики та модерністи;
Жанну д’Арк — Ж.Шаплен і Вольтер; подібні
сюжети байок Езопа, Федра Ж. де Лафонтена,
І.Крилова, Л.Глібова, численні переробки “Енеїди
— П.Скаррон, М.Осипов, 1.Котляревський.
Н. починає домінувати в мист-ві та л-рі з 2-ої
пол. XVIII ст.; так, сентименталісти роблять естет,
значущою сферою приватне буття людини, а
романтики на поч. XIX ст. проголосили
оригінальність, творчу індивідуальність найбільш
важливим принципом мист-ва. В подальшому роль
Н. безперервно зростає, досягнувши апогею в
модернізмі, де новації часом стають самолостатніми
(футуризм). З ін. боку, безперечне домінування Н.
в мист-ві Х1Х-ХХ ст. викликає нерідко зворотну
реакцію, прагнення повернення до традицій
(неоромантизм, неокласицизм, постмодернізм).
Складна діалектика Т. і Н. проявляється також
на внутр-літ. рівні, зокрема, в закономірностях
зміни літ. напрямів та стилів. Тут спостерігається
своєрідне чергування Т. і Н., в кожному нов.
напрямові присутнє заперечення попереднього і
використання елементів ше більш раннього: мист-
во Відродження і класицизм побудовані на
звертанні до пригніченого в Сер. віки ант. мист-
ва; б а р о к о , відкидаючи розкріпаченність
Ренесансу, повертається певною мірою до сер-віч.
спіритуалізму; сентименталісти заперечують
раціоналізм класицизму й звертаються до нац.
своєрідності л-ри Сер. віків; реалізм XIX ст.,
відштовхуючись в деяких суттєвих положеннях від
романтизму, надихається раціональними
конструкціями просвітителів; модерністи
заперечують життєподібність ренесансного мист-
ва і звертаються до умовності сер-віч. мист-ва тошо.
Однак кожного разу повернення відбувалося на
нов., вишому рівні, в чому, власне, і полягало Н.
Зв язок Т. і Н. простежується в межах окр. літ.
напрямів та стилів. Так, у Ренесансі не просто
повторена античність: вона збагачена христ.
спіритуалізмом. У класицизмі звернення до ант.
сюжетів і образів супроводжується їх пере-
усвіломленням відповідно до реалій Х\/І1-ХУ1ІІ ст.,
п аф ос і патетика класицистського стилю
використовується для апології нових іст. і політ,
явиш. Зацікавлення романтиків Сер. віками і
фольклором сполучається з новаторським
трактуванням людської душі та філос.
переусвідомленням казк-фант. стихії сер-віч. мист-
ва. Реалізм XIX ст., запозичуючи у просвітницької
л-ри точність деталей та грунтовність описів,
глибше проникає в рушійні стимули соц. поведінки
людини. Образотвор. мист-во кін. ХІХ-ХХ ст..
новаторськії використовує умовність сер-віч.
малярства та наївність, примітивізм первісного
малюнку. Відповідно літ. модернізм часто “грає” з
трад. стилями, нерідко підкреслено чужими та
архаїчними.
Суттєві також ідейно-тематичні і поет,
пріоритети у функціонуванні Т. В змістовному
відношенні Т. може втілюватися в наслідуванні: 1)
ант.-класицистської спадщини; 2) нар. фольклор,
стихії; 3) реаліст.-натуралістичної тенденції; 4)
фант.-символічних принципів.
Т. може проявлятися також у прихильності до
канонів (рел. мист-во Сер-вічя. класицизм) та сталих
жанр, форм (трагедія, ода, сонет), а також у
наслідуванні будь-якого одного автора
(В.Ш експіра, Мольєра, Гьоте, Л.Толстого,
Т,Шевченка).
Нарешті, можна говорити про Т. нац. л-ри:
раціоналізм і відвертість франц. л-ри, експре­
сивність та містичність нім. л-ри. ексцентричність
англ., моралізаторський характер рос., патрі­
архальний – укр. л-ри XIX ст. тошо (Хуторянство).
У формальному відношенні Т. втілюється у
вигляді алю зії, ремінісценції, перекладу,
адаптації, п ерероб к и , впливу, імітації
(наслідування), стил ізац ії, епігонства.
Суттєвими є також власне стильові традиції-, пафос
і суворість класицистського стилю, яскравість,
багатослівність романт.. науковість і точність
натуралістично-реаліст., надмірність, вишуканість
і витонченість стилю барок о та рококо,
контрастність і різкість експресіоністського,
витонченіст ь і фрагментарність імпресіоністичного
стилю.
З ін. боку, Н. має св ої пріоритети та
особливості. По-перше, на відміну від Т., яка
переважно має колективно-груповий характер і
чітко виражену нац. своєрідність, Н. — налнац.,
космополітична і втілюється на особистому рівні.
По-друге, важливу ролю в інноваційних процесах
в мист-ві та л-рі кін. ХІХ-ХХ ст. відіграє заг.
иивілізаиійний прогрес, лавиноподібно зростаючий
потік інформації, досягнення у філософії, науці,
техніці (винахід фотографії сприяв трасформаиії
образотворч. мистецтв, нові засоби транспорту і
зв’язку надихнули футуристів, кінематографічні
засоби вплинули на л-ру тошо). Відповідно в мист-
ві і л-рі XX ст. калейдоскопічно швидко з’являються
і змінюють одне одного різні напрями та течії:
кубізм, футуризм, експресіонізм , абстрак­
ціонізм, сюрреалізм, поп-арт, поетизм, імажизм,
новий ром ан”, драма абсурду, постмо­
дернізм, сои.-арт, концептуалізм, метафоризм
тошо. В змістовому відношенні зникають всілякі
табу, естет, сф ера розширюється за рахунок
проникнення в області підсвідомості, інтуіції,
інстинкту, парапсихології. В жанр, системі
домінують гнучкі та рухливі жанри (роман, новела,
оповідання), а також поліфункціональні жанр,
зрошення (інтелектуальна драма, філос. лірика, лір.
проза тошо). В поетиці з’являються нові худож.
засоби, поняття та стильові рішення; потік
свідомості, колаж, монтаж, підтекст, часові
зміщення та накладання, магічна реальність, логіка
абсурду, віртуальність, мета-метафоризм і т.п.
Однак, при всьому багатстві худож. новацій у
XX ст., більша частина їх так чи інакше базується
на трансформованій та переусвідомленій T.,
позаяк гармонія Т. і Н. є необхідною умовою
плідного розвитку мист-ва та л-ри.
Ігор Зварич,
Юрій Попов,
Елеонора Соловей-Гончарнк