УКРАЇНСЬКА ШКОЛА В АВСТРІЙСЬКІЙ
ЛІТЕРАТУРІ — умовне означення для групи
австр. письменників, шо переважно були вихідцями
з колишніх сх. провінцій Австро-Угорської монархії
— Буковини й Галичини або деякий час проживали
там і в своїх тв. відображали укр. тематику. Назва
утворена за аналогією з такими поняттями, як “укр.
школа в поль. л-рі” або “укр. школа в рос. л-рі” і
принагідно вживається дослідниками як в Україні
(Я.Погребеник, Г.Гуць), так і в діаспорі
(А.-Г.Горбач), хоча, строго кажучи, дане явише
позбавлене ознак літ. школи: в ньому відсутні такі
детермінанти, як безпосередня ідейно-худож.
близькість чи програмово-естет. єдність учасників.
Окрім територіальних чи тематичних чинників, на
основі яких визначається приналежність австр.
авторів до У.ш., можна назвати ше такий момент,
як наднац. етнічно-культ. синкретична ідея, котра,
на думку італ. германіста К.Магріса, була
особливо прикметною для л-ри, шо виникла на
сх. землях імперії і яку він пов’язує з поняттям
габсбурзького міфу — уявлення про добу
Франца-Йосифа як про “золотий вік” Дунайської
монархії, коли все в ній було ще стабільним,
гуманним і гармонійним (“Габсбурзький міф в
австр. л-рі”). Гетероетнічний склад населення
‘коронних земель” немовби віддзеркалював
демографічну картину самого Відня, який
невипадково називали “плавильним тиглем”
народів і націй. Отож саме ці території втілювали
— поряд зі столицею — справжній дух
австрійськості” і утворювали специфічно-авсгр.
культ. зону, типовими складниками якої тут були
нім., євр. та слов’ян, (на Буковині ше й ром.)
елементи. Чітких критеріїв приналежності того
чи ін. австр. письменника до У.ш. не вироблено,
а тому до неї, як правило, зараховують майже всіх
авторів, творчість яких тою чи ін. мірою пов’язана
з укр. проблематикою, незалежно від
худож.-естет, вартості їхніх тв. Часовий діапазон
цієї л-ри сягає від сер. XIX ст. до 2-ї світ, війни
(хоча окремі її ‘‘ретроспекції” зустрічаються й у
наші дні) і включає в себе не тільки оригінальні
тв. (переважно епіч. жанрів), але й переклади,
переспіви, адаптації тошо).
Першими представниками У.ш. можна вважати
австр. письменників Буковини, яка швидше і
інтенсивніше, ніж Сх. Галичина, була інтегрована
в заг-культ. процес Габсбурзької держави, позаяк
стала її складовою частиною вже 1775
(Царгородська конвенція, згідно з якою тур. уряд
визнав прилучення Буковини до Австрії), в той час
як Сх. Галичина увійшла туди на правах
‘королівства Галичини й Володимирі’]’” після
третього поділу Польщі (1797), і в ній трад. ролю
серйозної противаги цьому процесові відігравав
поль. вплив. Окрилені ідеями революції 1848 нім-
мов. літератори Буковини розгорнули тут активну
діяльність. Вони засновували й редагували в
Чернівцях нім. часописи, випускали літ. альманахи,
в яких з демократичних позицій відстоювали права
най. меншин, пропагували їхній фольклор, мист-во
й л-ру. З Буковиною пов’язані найплідніші роки
творч. діяльності вихідця з Моравії Е.Р.Нойбауера
(1828-1890), який тривалий час працював у
Чернівцях професором гімназії й редактором
газети “Буковина”. Його зб. віршів “Пісні з
Буковини” (1855) позначена тонким проникненням
у світ буковинської природи, любовним
відтворенням її образів і форм. Поет збирав
буковинські нар. легенди, напр., про відважного
опришка Юрія Гінду, на основі яких Ю.Федькович,
що перебував з Нойбауером у дружніх стосунках,
створив відомі балади “Юрій Гінда” та “Шипітські
берези”. Своєю кн. “Буковинські оповідання”
(1868) Нойбауер чи не вперше познайомив нім-
мов. громадськість з самобутньою нар. творчістю
буковинських українців. Уродженця Сучави
Л.А.Сімігіновича-Штауфе (1832-1897), який по
батьківській лінії був українцем, вважають першим
“автохтонним” нім-мов. поетом Буковини. Він
закінчив гімназію в Чернівцях та ун-т у Відні,
співробітничав у багатьох віденських часописах,
оприлюднив там низку оповідань, новел,
репортажів, театр, та літ. рецензій. Викладаючи,
як і Нойбауер, у чернівецьких гімназіях, видавав
тут ж. “Сімейні листки”. У зб. віршів “Вітання з
Нижньої Австрії” (1855) змалював буковинські
краєвиди, оспівав природу укр. Карпат. Зі
зразками буковинського фольклору знайомлять
його кн. “Буковинські народні легенди” (1885) та
“Малоросійські народні пісні” (1888).
Австр. літератори Буковини вперше
познайомили нім-мов. читача з творчістю
Т.Шевченка. У виданій 1870 в Чернівцях кн.
“Тарас Григорович Шевченко, малоросійський
поет”, шо складається з критико-біографічного
нарису й 14 вільних переспівів поезій Кобзаря,
тіролець Й.Г.Обріст (1843-1901) віддав шану укр.
генію, а уродженець Жешува В.Умлауф фон
Франквель (1836-1887) зробив на поч. 1880-х рр.
перші адекватні переклади його творів (“До
Основ’яненка”, “Кавказ”). Ці традиції продовжив
відомий письменник, син євр. повітового лікаря з
Чорткова, який закінчив гімназію в Чернівцях,
К.Е.Францоз (1848-1904), автор численних
репортажів, оповідань і романів зі сх-європ. життя.
Діт. славу йому здобули вже кн. дорожніх вражень,
об ’єднаних під назвою “3 напів-Азії” (3 т.,
1876-1888), де він вмістив низку нарисів про укр.
л-ру (“Народна пісня малоросів”, “Література
малоросів”, “Малоросійські поети’’, “Малороси та
їх співець”, “Тарас Шевченко”). Францоз переклав
також укр. нар. пісні, а в оповіданнях “Повстання
в Воловиях”, “Староста з Біли”, “Німий” та ін.
колоритно і з симпатією змалював образи укр.
селян. Його роман “Боротьба за своє право” (1881.
в укр. перекладі “За правду”) зображає нац.
визвольну боротьбу галицького селянства проти
поль. магнатів. Гол. герой тв. Тарас Бараболя, ім’я
якого підказане авторові гоголівським Тарасом
Бульбою, випробувавши всі законні шляхи
добитися справедливості, стає нар. месником,
подібно до шіллерівського Карла Моора або до
кляйстівського Міхаеля Кольгааза. (До речі, цей
роман став основою 5-актної драми М.Ста-
рицького “Юрко Довбиш” (1889), його ж було
перероблено суч. австр. письменником
О.М.Фонтаною під назвою “Чорний хрест біля
ниви”, 1952).
Неабиякий розголос в нім-мов. світі мали тв.
“малоросійського Тургенева” Л. Захер-Мазоха
(1836-1895), уродженця Львова, сина комісара
галицької поліції. Дія більшості його тв.
відбувається в Галичині, а основними героями є
дрібні укр. шляхтичі, священники, селяни (повість
“Дон-Жуан з Коломиї”, 1864, роман “Новий Йов”,
1878. оповідання “Саша і Сашко”, “Василь Гимен’’,
“Гайдамака”, “Старий каштелян”), у яких він
змальовував їх як мудрих, розважних, волелюбних
людей, сповнених глибокого благочестя, часом
навіть своєрідного “стоїцизму” (як герой “Нового
Йова” Теофіл Писаренко). Сам Захер-Мазох
ототожнював себе з українцями (його мати
походила з укр. роду), а в нарисі “Обжинки” прямо
полемізував з поширеними уявленняи про
галицьких селян як нібито ледачих, недбалих і
схильних до пияцтва. “Без пересади можна
сказати. — відзначає нім. україністка А.-Г.Горбач,
— шо в жодного нім-мов. автора немає у тв. з укр.
тематики такого широкого вахляра укр. елементів,
не заторкнено глибоко стільки сторінок з побуту,
історії, релігії, політ, та соц. проблематики, не
вкраплено так багацько укр. фольклору, як саме в
Захер-Мазоха” (“Укр. тема в нім. л-рі’’).
Укр. тема знайшла високохудожнє втілення у
творчості одного з найвидатніших австр.
письменників XX ст. Йозефа Рота (1894-1939),
уродженця Бродів, який закінчив там клас, гімназію
і студіював пізніше філософію та л-ру у Львові. Із
кільканадцяти написаних ним романів добра
половина так чи інакше пов’язана з Україною. Як
і для Захер-Мазоха, Галичина стала для Рота тим
духов, осереддям, до якого він повсякчас
ностальгійно повертався у своїх помислах, куди б
його не закидала доля. “Він вважав себе
європейцем і космополітом, і все-таки Галичина і
погранична з нею Волинь є основною ареною його
книг”, — підкреслює нім. літ-знавецьІ.Шюц (“Євреї
в нім. л-рі”). Болісно переживши крах Дунайської
монархії, описаний ним пізніше в романі “Гробниця
капуцинів” (1938), Рот на поч. 30-х рр. знайшов
собі, як зазначає Д.Затонський, “літ. вітчизну”. Нею
стала Україна, і він знайшов її в самому собі, в
своєму худож. відтворенні сх. світу. У цьому світі
поряд з універсумом сх. євр. містечка (штетль),
відомого нам з книг Шолом-Алейхема чи полотен
М.Шагала, постають зі сторінок його оповідань і
романів барвисті картини життя українців (кн.
репортажів “Безкінечна втеча” (1924), Романи
“Й ов” (1930), “Марш Радецького” (1932),
“Тарабас, гість на цій землі” (1934), “Сповідь
убивці” (1936), “Фальшивий тягарець” (1937),
оповідання “Начальник станції Фальмараср”
(1937), “Левіафан” (1940) тошо). Ця “вибіркова”
спорідненість Рота з Україною засвідчує глибоку
любов до укр. народу, права якого він мужньо
обстоював у своїх тв. Скромніше місце в ряду
австр. письменників У.щ., як і на загал у л-рі,
посідає Роза Планнер-Петелін (справжнє ім’я Геді
Цеклер, (1900-1969), дочка австр. чиновника з
Трієста, творчість якої також закорінена у
втраченому світі “габсбурзького міфу” і просякнута
рел. мотивами. Після заміжжя з сином галицького
протестантського єпископа Паулем Цеклером вона
жила тривалий час поблизу Станіслава (нині
Івано-Франківськ). У виданих згодом в Німеччині
романах “Свята стрічка” (1938) та “І все-таки земля
цвіте” (1941), в основу яких покладено траг.
історію галицького нім. села Брунненталь, вона
правдиво описала життєвий уклад українців,
показала їхнє прагнення до волі і незалежності, а
в романі “Титинівський лікар” (1961), дія якого
значною мірою розгортається в укр. Карпатах,
доброзичливо, з любов’ю змалювала родину укр.
священника Бойчука, відтворила побут і звичаї
гуцулів.
Проведене в Галичині дитинство наклало
значний відбиток і на творчість Манеса Шпербера
(1905-1984), уродженця Заболотова на Покутті,
відомого романіста, психолога, блискучого політ,
та літ. есеїста і полеміста, для якого світ євр.
містечка також складає субстанціональну основу
буття. У романі-трилогії “Наче сльоза в океані”
(1961) та в автобіографічній кн. “Господні
водоноси” (1974) він надзвичайно рельєфно
зобразив стосунки євреїв та українців, які,
незважаючи на різницю у віруваннях, завжди добре
розуміли одні одних, нерідко ділили спільні
скорботи і радощі і жили поряд як добрі сусіди.
Шпербер любив укр. пісні, вони також
уособлювали для нього той неповторний, навіки
втрачений рай дитинства, з яким пов’язане відчуття
затишку і захищеності від страшних буревіїв історії:
“Сильніше, ніж мелодії наших євр. молитов чи
хасидських гімнів, спів укр. селянок, коли я чую
його з платівки, шоразу робить моє дитинство
таким близьким мені, шо безповоротнб минуле на
очах перетворюється у дійсність, ніби до нього
знову відкривається дорога” (“Господні водоноси”).
А в образі містечка Волини (“Наче сльоза в океані”)
письменник створює зворушливий портрет рідного
Заболотова, в якому, як у магічному кристалі,
висвічує нужденна і горда, сумна і весела, трагічна
і вільнолюбна багатонаи. Галичина.
До У.ш. якоюсь мірою — хоча і з від’ємним
знаком — примикає і творчість уродженця Львова
Ганса Вебера-Люткова (псевдонім Ганса
Покорного, 1861-1931), який вивчав право та
філософію у Львівському та Віденському ун-тах,
тривалий час був суддею у Відні та Зальцбургу, а з
виходом на пенсію повернувся в Галичину, де
успадкував маєток. Дві книги його новел “Дрімаючі
душі” (1900) та “Чорна мадонна” (1901) мають
спільний підзаголовок “Малоросійські історії”. В
них автор сповідує натуралістичні принципи
зображення життя, орієнтуючись передусім на
Е.Золя, і поєднує їх з детективно-кримінальними
фабулами, які в достатній кількості постачала йому
кримінальна практика. Однак відмовившись від
реалістичної типізації, Вебер-Лютков змальовує по
суті патологічні випадки, які він підносить читачеві
як характерні. Герої його новел (“Чорна мадонна”,
“Іван”, “Дмитро”, “Вітольд Мирський”, “Настя”)
здійснюють жорстокі, безглузді, психол. і худож.
невмотивовані злочини, які пояснюються
примітивністю їхньої природи, нерозвинутістю
почуттів, а подекуди просто кретинізмом. Те, шо
він приписує ці властивості українцям, свідчить про
певну соц. й нац. позицію автора, в світогляді якого
поєдналися ідеї біологічного детермінізму та нім.
шовінізму. Як справедливо зауважує поль.
дослідниця М.Кланьська, “укр. селянство виступає
у тв. Вебера-Люткова як темна маса, яка далека
від того, щоб розвинути в собі політ.-соц.
свідомість. Вона не знає навіть найпростіших
моральних норм сусп. життя” (“Галичина як
проблемне поле німеиькомов. прози 1846-1914
рр”). При порівнянні образів українців у тв.
Вебера-Люткова з аналогічними образами
представників У.ш. в австр. л-рі впадає в око їх
явна тенденційність, продиктована помішицькою
свідомістю та австр.-імперськими поглядами
автора.
Амбівалентне — хоч і не таке агресивне, а
радше іронічне — ставлення до українців
зустрінемо й у деяких тв. вихідця з Чернівців,
надзвичайно плодовитого і талановитого письмен
ника, чудового оповідача і стиліста Грегора фон
Реццорі (нар. 1914 ), автора численних романів і
публіцистичних кн., ареною яких нерідко виступає
Буковина, котра часом втрачає свої конкретно-іст.
обриси й перетворюється на умовний топос, у
якому втілено екзистенційні риси життя народів
пд.-сх. Європи від Балкан до Карпат і якому він
дає вигадану назву “Магрібінія” (“Магрібінські
історії” (1953), “1001 рік Магрібінії” (1967)). В
романі “Горностай з Чернополя” (1958), заголовок
якого обігрує назву Чернівців і де відчутна не тільки
полікульт. атмосфера, але й присутня дуже точна
топографія міста, зображено новітнього Дон Кіхота
— благородного офіцера-майора Тільді, який
безуспішно намагається оборонити “честь” своєї
родички, легковажної дружини колишнього
університетського професора “пані Любанарової”.
В автобіографічній кн. спогадів “Квіти в снігу”
(1989), шо складається з п’яти “портретів” (батька,
матері, сестри тощо) Реццорі — не без симпатії й
замилування — змальовує колоритний образ своєї
‘дикої” неньки і “другої матері” гуцулки Кассандри,
яка, однак, зображена майже первісною істотою,
шо керується у всьому лише правічними інстинктами.
А в репортажі “Повернення в Чернополь” (1991)
автор показує свогочасні Чернівці, де він прагне
віднайти дух колишньої імперії, але скрізь натрапляє
лише на “вульгарне зіслов’янщення”, яке, на його
думку, навіки зруйнувало неповторний образ
“маленького Відня”.
Варто зазначити, шо до У.ш. примикає й таке
явише, як нім-мов. творчість тих зх.-укр.
письменників, які формувалися і жили в умовах
королівсько-цісарської Австро-Угорщини і в силу
об’єктивних причин почасти писали худож. й
публіцистичні твори по-нім. (І.Франко, Ю.Федько-
вич, С.Воробкевич, Є.Ярошинська, О.Кобилянська
та ін.).
У контексті естет, вагомішого худож. доробку
укр. мовою їхня нім. спадщина має маргінальне
значення, хоча даний феномен цікавий не просто
як іст.-літ. факт, адже нім. поезії Федьковича,
новели й повісті Кобилянської, оповідання, статті
й переклади Франка, шо публікувалися в австр.
та нім. періодичних виданнях або й виходили
окремими кн. (як, напр., “На Черемоші: Гуцульські
поезії” (Чернівці, 1882) Федьковича, “Мало
російські новели” (Мінден, 1901) Кобилянської)
сприймалися свого часу читачами й критикою як
самодостатні худож. явища тодішнього нім-мов. літ.
процесу.
Т.ч., поняття У.ш. в австр. л-рі широке й
багатоаспектне. Неважко помітити, шо дана
“школа” досить неоднорідна як за силою
письменницьких обдарувань, так і за їхнім
ставленням до укр. народу, його ментальності,
історії, культури. Більша частина її представників
проявляла непідробний інтерес до життя українців
як до одного з основних етносів сх. провінцій
Ґабсбурзької монархії, його фольклору, побуту й
звичаїв, намагалася показати іст. правдивий,
позитивний образ українця, окреслюючи такі риси
його характеру, як доброзичливість,
працелюбність, благочестя, ненависть до
гноблення, прагнення до волі й незалежності. Тому
краші тв. австр. письменників У.ш. заслуговують
перекладу й видання в Україні.
Петро Рихло
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: ТРУВЕР
Наступна: УСКОЦЬКІ ПІСНІ