УТІШАННЯ — жанр із прагматичною
настановою на моральну перемогу над смертю
або взагалі на моральну підтримку людини в
трагічних ситуаціях її існування. Попри власне
естет., У. має психотерапевтичне значення і є
найбільш репрезентативним втіленням функції
логотерапії.
До типових ознак У. відносяться звертання до
адресата, в ролі якого може виступати сам автор,
нагадування імен та доль відомих померлих,
наявність внутр. діалогу (солілоквіум), спрямо­
ваного на заспокоєння людської свідомості,
збудженої, напр., реальністю смерті або думкою
про неї, шо пояснює, зокрема, виняткове значення
цього жанру в стоїчній етиці, насамперед,
давньогрец. (“Утішання до Полібія”, “Утішання до
Марції” Сенеки). Нерідко мотив утішання, шо є
одним із трад. у світ, л-рі, стає жанроугворюючим
складником: так, поряд зі вступом, похвалою та
оплакуванням, він є частиною епіиєдіуму
(“Жалобна пісня”), тобто жалобної елегії, і має
назву консолаціо (сопїо/аііо). Отже, може бути
одним зі складників жанр, системи, пов’язаної з
темою смерті, разом із епітафією, кенотаф/єю,
реквіємом, треном та ін.
Виникнення жанру У. в європ. л-рі пов’язане
з Давньою Греиією, в подальшому його історія мала
спорадичний і до того ж поступово затихаючий
характер.
Жанр У. представлений в епістолярній формі
(листи лат. письменника IV ст. Сідонія, “Утішальне
послання” Дж.Боккаччо), у прозовій (давн-грец. —
“Утішання до жінки” Плутарха, “Утішання до
Аполлонія” Псевдо-Плутарха, “Утішання на смерть
Велентиніана II” Амвросія Македонського — лат.
письменника IV ст.), у вірш, формі (“Утішання”
П.Кальдерона де ля Барки та сонет Л.К.Со-
томайора “В’язові утішання” — іспан. поетів ХУП
ст., “Слова втіхи серед нешасть війни” М.Опіца,
“Пісня утішання” П.Герхардта — нім. поетів XVII
ст., “Утішання панові Дюмер’є” франц.
письменника XVII ст. Ф.Малерба, “Утішання” рос.
поета XIX ст. Д.Веневітінова та ін.).
Борис Іванюк