УТОПІЯ — від грец. u — немає і topos —
місце, тобто “місце., якого не існує”, або ж від фей.
eu — благо і topos — місце, “місце, де добре” —
одна з найдавн. тем у світ, фольклорі та л-рі, шо
втілюється в найрізноманітніших жанр, формах. У
більш заг. вигляді це мрія про ідеальний сусп.
устрій. У. називають соц. експеримент — спробу
втілити цей ідеал у життя. В наш час У. відносять
до одного з жанрів н аукової фантастики. В
звичайному розумінні — це проект, шо не
реалізується. Слово У. походить від назви тв.
Т.Мора “Золота книга, настільки ж корисна, як і
забавна про найкращий устрій держави та про
новий острів Утопія” (1516).
Більшість дослідників підкреслюють
нездійсненний, умоглядний характер У.
“Нездійсненна ідея”, “вічне царство незбутньої
мрії”, “ідеальні образи ін. світів, у вірогідність
існування яких можна лише вірити, бо наук, вона
не доведена” (А.Фойгт), “довільно сконструйо­
ваний образ ідеального соціуму” (Є.Баталов),
“викладення певної теорії буття за допомогою
конкретних об’єктів” (С.Лем). Ця думка не така й
безперечна. У. неодноразово намагалися втілити
в життя, деякі її риси наявні в суч. дійсності. Тому
не позбавлений смислу парадокс А. де Ламартіна-.
“У. — часто не шо ін., як передчасні істини” і
попередження М.Бердяева: “У. виявилися
набагато більш здійсненними, ніж здавалося
раніше. І тепер постає питання, як уникнути
остаточного їх здійснення”. При всій своїй
екзотичності У. пов’язана з найважливішими
моментами людського буття: міфологією, релігією,
соціологією, політикою, психологією. Можна
погодитися з поглядом А.Свєнтоховського:
“прагнучи змалювати історію У. в найдрібніших її
виявленнях, слід було б розповісти всю історію
людської культури”. При вивченні У., перш за все,
слід розмежувати У. як духов, субстанцію, мрію
про шастя і У. як cou. експеримент, спробу втілення
цієї мрії в життя, а також У. як літ, явише. Далі
варто розрізняти рел.-хіліастичні уявлення про
прийдешнє тисячоліття “царства Божого”, які
мають провідениійний позалюдський характер і У.
як раціоналістичну та посейбічну конструкцію.
Питання про зв’язок міфу та У. За твердженням
Ф.Полака, “У. може фактично розглядатися як
один із найстаріших та чистих прикладів
деміфолоґізаиії”. Дійсно, міф — продукт
колективної свідомості та творчості, як вислід
індивідуальної свідомості, міф ірраціональний. У.—
раціональний; міф — конформальний, У. — крит.
З ін. боку, і для міфу, і для У. характерні фольклор,
корені, колективістські прагнення, мотив
катастрофи і подальшої гармонізації хаосу через
насилля за допомогою героя-рятівника. І міф, і У.
антиіст. та позбавлені індивідуальної свідомості.
Історія У. в найзагальніших проявах збігається
з основними етапами розвитку людського сусп-тва
та культури. У. ант. світу відображали процес
розладу родового устрою та становлення
рабовласництва і відповідно ідеалізували і
‘раціоналізували” ці сусп. інституції. У. Греції. —
“Свяшенні хроніки” Евгемера (IV ст. до н.е.),
“Сонячний острів” Ямбула (III ст. до н.е.), утопійні
первні в діалогах Платона “Держава”, “Закони”,
“Крітій” (IV ст. до н.е.). На Сх, найбільш ранні
утопійні уявлення наявні в кит. філософів
Конфуція (VI ст. до н.е.), Мо-Цзи (V ст. до н.е.),
Лао-Дзи (IV ст. до н.е.).
Другий етап розвитку У. обіймає Сер-віччя
(V-XV ст.). Утопізм у цей період проявляється
відносно слабко і носить есхатологічний характер
( “Про град Божий” Августина Блаженного, Vct.).
Зароджується стихійний фольклор, утопізм европ.
народів (“Країна Кокейн” в Англії, “Країна
Кокань” у Франції, “Шлараффенланд” (казк.
країна) в нім. фольклорі, “Біловоддя” в рос.
фольклорі). Спостерігається деяке піднесення
утопізму на Бл. та Сер. Сх. (праці Аль-Фарабі, Ібн-
Баджжі, Ібн-Туфейля, Нізамі).
Третій етап пов’язує епохи Відродження та
Просвітництва (XV1-XVIII ст.) і характеризується
бурхливим піднесенням утопізму. У. цього періоду
поєднують вельми різні варіанти світоустрою (від
комунітарного до елітарного), але всі вони носять
раціоналістично-просвітницький характер та
ідеологічно готують європ. революції XVII-XVIII ст.
В числі найвідоміших “Утопія” (1516) Т.Мора,
“Місто Сонця” (1602) Т.Кампанелли, “Опис
Християнополітанської Республіки” (1619)
І.В.Андреа, ‘Нова Атлантида” (1627) Ф.Бекона,
Дорога світла” (1641-1642) Я.А.Коменського,
“Інший світ, або Держави та Імперії Місяця” (1650)
С. де Бержерака, “Підземний світ” (1662)
А.Кірхера, “Океанія” (1656) Дж. Гарінгтона,
“Історія севарамбів” (1675) Д.Вераса д’Алле,
Робінзон Крузо” (1719) Д.Дефо, “Мандри
Гуллівера” (1726) Дж.Свіфта, “Острів
Фельзенбург” (1731) І.Шнабеля, “Рік 2440-й”
(1771) Л.С.Мерс’є, “Рік 2000” (1790) Ретіфа де ля
Бретона, чес. трактат Б.Бернардо Больцано —
“Про найкращу державу, або Роздуми того, хто
любив людство, і про найдоцільнішу організацію
громадського суспільства” (1819), поль. повість
В.Ґутковського “Подорож до Калопеї, до
найшасливішого краю на світі…” (1817). Слід
відмітити також первні У. в тв. Ф .Рабле (“Телемське
абатство”), Вольтера (“Країна Ельдорадо”)
Ж.Ж.Руссо, Д.Дідро, Й.В.Гьоте, Т.Джеферсона,
О.Радішева.
Четвертий етап (XIX – поч. XX ст.) пронизаний
розчаруванням наслідками буржуазного розвитку
та намаганням пов’язати У. з боротьбою
пролетаріату (утопійний соціалізм). Характерні
спроби поєднання У. з наукою, філос.
обгрунтування У. та практичного втілення її в
життя (“Нова Гармонія” Оуена, фур’єристська
колонія Брук-Фарм в США).
Теоретики утопійного соціалізму А.Д.Сен-
Сімон, Г.Оуен, Ш.Фур’є прагнули поєднати
досягнення технічного прогресу з покрашенням
становиша нар. мас на основі класового миру.
К.Маркс і Ф.Енгельс спробували наук,
обгрунтувати закон класової боротьби та
насильницьке втілення У. в життя. Літ. У. цього
періоду вельми різноманітні, але зосереджуються
на ключових суперечностях доби: буржуазія та
пролетаріат, капіталізм та різні види соціалізму.
Найзначніші У. XIX — поч. XX ст.: “Остання
людина” (1826) М.Шеллі, “Подорож в Ікарію”
(1848) Кабе, “Кратер” (1848) Ф .Купера,
“Прийдешня раса” (1871) Е.Дж.Булвер-Літтона,
“Погляд назад” (1888) Белламі, “Вісті нізвідки”
(1890) В.Морріса, “Машина часу” і “Люди як боги”
Г.Дж.Веллза, серія романів Е.Золя: “Євангелія”:
“Плідність” (1889), “Праця” (1901),
“Справедливість” (1902), “На білому камені” (1904)
А.Франса, “Корабельна аварія “Джонатана” (1909)
Ж .Верна, “Машина зупиняється” (1909)
Е.М.Форстера. Особливе місце належить
сіоністичній У. Т.Герцля “Єврейська держава”
(1895): це чи не єдиний випадок, коли незабаром
після оприлюднення У. почала реалізуватися як
поч. рееіміграиії гебреїв у Палестину та створення
держави Ізраїль.
П’ятий етап розвитку утопізму (останні дві
третини XX ст.) відмічені очевидною кризою У. та
перевагою антиутопії. В небагатьох У. XX ст.
домінує прагнення до поєднання переваг вільного
підприємництва та елементів сон. регулювання. Як
реакція на заг. бюрократизацію сусп-тва чітко
простежується анархічна тенденція. Для суч. У.
характерна також менша регламентація сусп. та
приватного життя. Назагал У. 2-ої пол. XX ст.
майже повністю стала частиною наук, фантастики
і втратила чіткі змістовні та формальні ознаки, шо
були властиві їй раніше. Грань між У. та
антиутопією вельми розмита, все більшого
значення набуває елемент гумору, пародії,
сатири. Найвідоміші У. періоду: “Уолден-2”
(1948) Б.Скіннера, “Кінець дитинства” (1953)
А.Кларка, “Піднесення мерітократії” (1958)
М.Янга”, “Іноземець в чужій країні” (1961)
Р.Хайлайна, “Ходіння Джоеніса” (1962) Р.Шеклі,
“Мальвіль” і “Чоловіки піл охороною” (1976)
Р.Мерля. У т.зв. соціалістичних країнах утопійні
романи перетворювалися на засоби пропаганди
комуністичних ідей: “Магелланова хмара” (1955)
С.Лема, “Туманність Андромеди” (1957)
І.Єфремова.
Представлена періодизація умовна і не
претендує на завершенність. До того ж У.
розглядається в ній лише в діахронічному аспекті,
який далеко не вичерпує її різноманітності.
Способи класифікації У. здійснювалися
неодноразово і за найрізноманітнішими
критеріями. Існує класифікація за сой. ознакою;
первісно-обшинні, рабовласницькі, феодальні,
буржуазні, соціалістичні, комуністичні; за політ,
ознакою: ліберальні, комунітарні, анархістські,
тоталітарні; за іст. критерієм: регресистські,
консерваційні, прогресистські; за культ, ознакою;
романт., технократичні., теократичні.; за рівнем
продуціювання в сусп-тві: фольклор., рел., літ,-
теор.; за принципом локалізації ідеалу: У., ухронії
(від гр. сИгопов — тв., у якому дія відбувається
невідомо де, поза конкретним місцем), “міські”
утопії (на Зх.), “сільські” утопії (на Сх.), Л.Мемфорд
поділяє У. за напрямком крит. дії на “У. втечі” та
“У. реконструкції”. Услід за ним Е.Шацький виділяє
два вел. класи У. (есескапістські та героїчні) і
підрозділяє їх у свою чергу на У. місця, часу,
позачасового порядку, У. ордену та У. політики.
В.Волґін поділяє утопії на рел., раціоналістичні та
іст. Ф.Е.Менюель розмежовує У. “спокійного
щастя”, динамічні У. та евпсихії, в яких йдеться
про переустрій не сусп-тва, а людської психіки.
О.Тоффлер проголошує ідею “практопїі”, яка
становить реальну альтернативу існуючому
порядкові речей. Існують також егалітарні, елітарні,
мерітокрагічні, педагогічні, феміністичні, “білі” та
“чорні” (негр.) У.
При всій різноманітності У. існує низка заг.
засад, які поділяє більшість авторів. Ч.Волш налічує
дев’ять таких засад. По-перше, людина за своєю
природою добра, а її недоліки — наслідки
несприятливих умов життя. По-друге, людина
надзвичайно пластична і за мінливих умов легко
змінюється сама. По-третє, немає будь-якої
суперечності, яку не можна усунути, між благом
індивіда та благом сусп-тва. По-четверте, людина
— істота розумна і здатна ставати все розумнішою,
тому можливо усунути абсурди сусп. життя і
встановити раціональний порядок. По-п’яте, в
майбутньому є обмежена кількість можливостей,
які піддаються передбаченню. По-щосте, слід
прагнути забезпечити людині щастя на землі. По-
сьоме, люди не можуть пересититися щастям. По-
восьме, можливо знайти справедливих правителів
або навчити справедливості обраних для правління
людей. По-дев’яте, У. не загрожує людській
природі, позаяк “справжня свобода” реалізується
саме в її межах.
Низка дослідників намагався виділити суттєві
риси У.Р.Дарендорф відмічає п’ять таких
особливостей: по-перше, сусп-тво, яке зобра­
жували утопісти, застигло у нерухомості; жоден
утопіст не змальовує винайдений ним світ як
перехідний або тимчасовий: “В У. є лише туманне
• минуле і немає ніякого майбутнього”. По-друге,
всі У. припускають цілковите однодумство. По-
третє, в них немає внутр. конфліктів; якшо навіть і
зберігаються суттєві відмінності між людьми, ніхто
не бунтує з цього приводу. По-четверте, всі
процеси відбуваються в спроектованих утопістами
сусп-твах, за заздалегідь встановленим зразком. По-
п’яте, автаркія: ці досконалі сусп-тва цілком
відокремлені від зовн. світу, це замкнені сусп-ва.
Є.Замятін відмічав “дві родові та незмінні ознаки
У. Одна в змісті: автори У. дають в них уявну їм
ідеальну побудову сусп-ва… Друга ознака, яка
органічно випливає із змісту — в формі-. У. —
завжди статична, У. — завжди опис, і вона не
містить або майже не містить у собі сюжетної
динаміки”. Дж.Веллз прагне подолати статичність
і зазначає, шо суч. У. не повинна бути мертвою
державою, яка не змінюється. Вона повинна
відкинути все рутинне і вилитися не в сталі,
непохитні форми, а в певну надію на подальший
розвиток… Наш ідеал не в побудові фортеці, а в
побудові держави-корабля”. Суттєвими рисами
трад. У. є також жорстка регламентація поведінки
особи, розподіл матеріальних благ, кастове
• розшарування сусп-тва і, можливо, найголовніше
— відсутність свободи як гарантії наперед
визначеного шастя. Як зазначає А.Петруччані,
“загадка заг. шастя — рушійна сила зацікавлення
до У .’’. Звідси випливає основна мета У. —
продемонструвати читачеві ідеал. Інакше кажучи,
гол. функція — нормативна, орієнтація на ідеал.
Крім того, У. притаманна крит. функція, адже
У. будується як заперечення, відштовхування від
певної реальності. Далі можна говорити про
прогностичну функцію У.: її автори передбачають
деякі риси майбутньої реальності. У. як позанаук.
засіб передбачення зближується тут з футурологією
— наук, прогнозуванням. Слід відмітити, також
конструктивну функцію У.-, існуючи в свідомості
людини, образи майбутнього активно впливають
на реальний перебіг подій. Нарешті п’ята функція
— психотерапевтична (компенсаторна) — тішити
та викликати надію, наповнювати існування
людини нов. змістом.
Складне питання про форми літ. втілення У.
Трад. визначення утопійний роман не досить
коректне. Неодноразово зазначався подвійний
характер У.: для роману вона занадто
‘ концептуальна, для наук, прогнозу — надто
суб’єктивна. В ранніх У. відсутні основні прикмети
романного жанру — індивідуалізація людських
характерів та розробка сюжетної дії. У. минулого
та суч. часто втілюються в діалогічну форму питань
та відповідей, або ж носять характер екскурсії чи
наук, трактату. Лише в XVIII ст. У. поступово
набуває форми роману завдяки градішійній
сюжетній моделі — робінзонаді. Ціла низка
робінзонад ХУШ-ХІХ ст. була по сугі нішо ін. як У.
Безлюдний острів ніби самою природою був
призначений для постановки на ньому сой.
експерименту та ідеально відповідав одній з
найважливіших характеристик У. ізольованості
від навколишнього світу. На островах будуються
У. Мора, Камланелли, Дефо (“Робінзон Крузо”),
Свіфта (‘Мандри Гу/тівера), І.Шнабеля (“Острів
Фельзенбург”). Купера (“Кратер”), Верна
(Таємничий острів”) та ін. В У. втілюється в
найрізноманітніших літ. формах: роман (в
Німеччині існує спеціальний термін для У.:
Siaatsroman — державний роман), поема,
легенда (в фольклорі), видіння, дорожні нотатки,
щоденники, вставні історії в неутолічиих тв.
(” Четвертий сон Віри Павлівни” в “Що робити?”
М.Чернишевського). Слід відмітити утопійні
елементи в соп-політ. документах (декларація,
маніфест, статут, програма).
В Росії утопічна ідея мала місце в творчості
О.Радішева, П.Чаадаева, В.Бєлінського,
М.Огарьова. О.Герцена. М.Успенського, С.Степня-
ка-Кравчинського, Л.Толстого, Ф.Достосвського.
М.Лескова. М.Некрасова, М.Чернишевського,
М.Добролюбова. Серед “чистих” утопій в рос. л-рі
“Подорож в землю Офірську” (1786) кн.
М.Щербатова. “33344S рік. Рукопис Мартина
Задеки” (1833) О.Вельтмана, “4338 рік.
Петербурзькі листи (надрук. 1926) В.Одоєвського.
Аеліта” (1923) О.Толстого.
Юрій Попов