ФАБЛЬО (франи. fabliau, від лат. fabula —
байка) — жанр cep-віч. розповідної л-ри, невеликі
вірш, гумор, або сатир, оповідання переважно на
побутові теми з життя духівництва, лицарів, селян
тошо.
Ф. виник у Франції в XII ст. і досяг розквіту у
XIII ст. Збереглося понад 150 Ф., значна частина
їх анонімна. Серед відомих авторів Ф. — Ф. де
Бомануар, А. д’Анделі, Рютбеф. До жанру Ф.
можуть бути віднесені і деякі ле (напр., “Де про
Арістотеля” А. д’Анделі), тому шо основна ознака
Ф. — комізм ситуації, грайливість викладу подій.
Як і у ле, у Ф. фольклор, основа, створювалися
вони жонглерами і адресувалися найширшим
верствам. Але якшо ле відтворюють любовно-фант.
події, шо викликало у читачів співчуття та
зворушливу ніжність, то Ф. розповідає про події
буденні, іноді грубі або недоладні, зображуючи
широко та детально життя та ідеологію городян. У
Ф. майже завжди наявна моральна настанова,
навіть висміювання. Автори Ф. вважають її гол.
ознакою можливість “смішити людей”, тому шо за
словами одного з них “сміх притаманний людині”.
Але характер цього сміху дуже різний: від легкого,
грайливого до викривального, нишівного.
Основними коміч. персонажами Ф. були розбещені
й жадібні попи та ченці, чванливі лицарі,
пронозуваті купиі, безсердечні чиновники,
дурнуваті селяни, невірні чоловіки та жінки тошо.
За сюжетом та ідейною спрямованістю Ф.
близька до фарсу. Пізніше з Ф. розвинулась
ренесансна новела. Сюжети Ф. використовували
Дж.Бокаччо, Ф .Рабле, Ж. де Лафонтен та ін.
Жанр Ф. був поширений і в ін. країнах під ін.
назвами (в Італії — фаиеції, в Німеччині —
шванки, в Польші — жарти тошо).
1Іюамила Сердюк