ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА — жанр
тематичний різновид лір. поезії, зміст якого
становлять більш чи менш кардинальні буттєві
проблеми, лір. виражене самоусвідомлення
людини як суб’єкту дії універсальних законів буття.
Ф.л. має ряд структурних особливостей:
своєрідність суб’єктної організації (об’єктивація
суб’єктивного), специфічне укрупнення думки,
тяжіння худож. часу і худож. простору до
максимального розширення.
У процесі іст. розвитку Ф.л. втратила зв’язок
із дидактичною поезією, яким вона позначена в
ант. часи (Гесіод, Ксенофан, Парменід, Емпедокл,
Лукреиій), перевагу здобули параболічність і
притчевість висловлювання. Генеза й ранній
розвиток філос. поезії у світ, л-рі ше недостатньо
досліджені (“Веди”, давня япон. і кит. поезія, сер-
віч. лат. л-ра Італії, нім. поезія часів Тридцятилітньої
війни тошо), проте очевидно, що в різних л-рах і в
різні епохи поезія в певній частині неодмінно
виявляє це тяжіння до філософ ії як стихії
генетично близької й, водночас, іншоприродньої.
Стосунки ці не є підрядними, ані навіть сурядними:
на відміну від системності й кониептуальності наук,
філософії, Ф.л. втілює у різноманітних стійких
жанр, формах (гнома, елегія, еклога, епітафія,
сонет) або ж поза ними поетично переживане
світопізнання, лір. наснажену думку про людину в
її родовій суті. Слід також мати на увазі, шо
зазначені жанр, дефініції, шо були сформовані в
річищі ант.-класицистичної думки, часто здатні й
обмежувати вільний плин лір. почуття; в наш час
спостерігаються спроби звести все багатство лір.
самовиразу, напр., до “оди” й “елегії” та ін., на
шо варто вважати при аналізі Ф.л., яка за основним
пафосом переважно є “одичною”, лірикою
схвалення світу (шо не виключає проте й
можливості “елегійної” рефлексії).
Характерний для Ф.л. онтологічний конфлікт
— дуалізм думки й чуття — є водночас постійним
стимулом її розвитку й оновлення. Культ.-філос.
атмосфера доби має вплив на Ф.л., проте відмінність
поет, розумування — у вічній неостаточності,
неаксіоматичному характері здобутих або лише
пошукуваних істин, суто особистісному їхньому
наповненні, ситуативних можливостях
індивідуально-поет. гіпотези буття. Невід’ємні риси
Ф.л. — неповторно-особистий шлях думки про
універсум, сенс і цілі буття, неперехідні цінності в
ньому, сама динаміка духов, життя поета.
У XIX та XX ст. спостерігається нова активізація
Ф.л., здебільшого у межах двох стильових течій:
одна тяжіє до неприхованої складності змісту й
вираження, підкреслено непобутової лексики,
складних композиції та хронотопу (Новаліс,
Ф .Тютчев, В.Вітмен, В.Соловйов, Р.-М.Рільке,
Т.С.Еліот, ранній П.Тичина, Б.І.Антонич, Л.Целан),
друга орієнтована на підкреслену простоту як
редуковану складність, на прозору манеру
висловлення (И.В.Ґьоте, Є.Баратинський,
М.Заболоцький, В.Свідзинський. Л.Перво-
майський. М.Зеров. В.Мисик.пізн. М.Бажан).
За всієї універсальності Ф.л. відбиває також і
фундаментальні риси нац. світобачення. Напр., для
укр. Ф.л. характерний дешо підвищений
“емоціоналізм”, “колоцентричність”, (шо є й
особливістю нац. філософії), — хоча водночас є й
лінія раиіонально-логістичної (Зеров, І.Муратов,
Первомайський).
Елеонора Соловей-Гончарнк