ФОРМА І ЗМІСТ В ЛІТЕРАТУРІ —
коррелятивні категорії літ-знавства, які відбивають
“зовн.” та “внутр.” іпостасі тв. як системи, як
самодостатнього худож. цілого. Дефінітивний
смисл цих категорій є іст. відносним, але генетично
вони пов’язані з арістотелівською уявою про
спрямовану на пасивний “матеріал” перетворюючу
дію активної “ідеї-форми” (ейдос), внаслідок чого
і народжується витвір мист-ва. Започаткувавши
розрізнення двох складників худож. цілого і
надавши їм антиномічного характеру, Арістотель
тим самим спровокував подальшу естет, думку на
пошук оптимального їх взаємоузгодження. Під
впливом арістотелізму тривалий час 3.
ототожнювали з темою, шо було профанізованим
розумінням міметичної природи худож. тв., а Ф.
надавали функції її худож. обробки, а саме —
жанр, оздоби та етил, забарвленості. Особливої
ваги цей погляд набув у раціоналістичних за
характером класииистській та просвітницькій
поетиках, але проіснував в модернізованому чи,
навпаки, рудиментарному вигляді по суті аж до XX
ст., незважаючи на те, шо “за подолання цієї
паралізуючої схеми форми та змісту… бореться вся
суч. поетика” (М.Верлі), яка вважає цю діаду теор.
виснаженою та практично скомпрометованою.
Однак, при всіх діахронічних перипетіях
усвідомлення Ф. та 3., принципова ідея про їх
взаємозв’язок залишається домінуючою. І це
стосується не тільки європ., але й сх. науки про
л-ру, незважаючи на приблизність їх понятійних
систем. Так, напр., давн.-інд. теоретики постійно
підкреслюють взаємопроникнення у тв. захованого
смислу (дгвані). естет, емоції (раса) та словесних
прикрас (аланкари). Про гармонію “душі” пісні
(кокоро) та її “вигляду” (сугата) твердять японці
(Фудзівара Кінто “Сенсей дзуйно” — “Про нові
збірки пісень”, XIII ст.). У малазійській поетиці
“Корона царів” існує положення про відповідність
(раШ) смислу (та’па) і слова (каМ як єдності звуку
(Ьилуі) та 3., значенню (іїі) тощо.В європ. поетиці
в цьому плані неперевершеною є формула
Г.Гегеля: “3. є нішо інше, як перехід Ф. у 3., а Ф
є нішо інше, як перехід 3. у Ф .”. Значення
гегелівського розуміння Ф . та 3. полягає
насамперед у тому, що воно констатує неминучість
теор. виведення кожного з цих понять тільки через
свою дихотомічну протилежність і тим самим
підкреслює відносний характер їх абстрактного
(штучного) відокремлення одне від одного.
Стосовно літ. тв. Гегелівське визначення дає не
тільки змогу уникнути механістичного погляду, шо
спростовує взаємостосунки Ф. і 3. до рівняння, над
яким іронізував Ю.Тинянов: “Ф. + 3. = шклянка +
вино”. Воно дає підставу вважати, шо єдність Ф. і
3., специфічність якої виявляє себе у стилі,
пронизує весь тв, і є його визначальною
властивістю, яка забезпечує йому певну
самодостатню цілісність. Ця доцентрова стійкість
тв. дозволяє визнати за ним статус зсередини
завершеної події, відносно незалежної не тільки
від семантизуючих його контекстів, але й від
телеологічної автор, настанови, яка в ньому
міститься. І хоча абсолютна єдність Ф. та 3. (давн-
греи. — ентелехія) є ознакою геніальності, за
думкою В.Бєлінського, реальна єдність Ф. та 3.
підтверджується практикою аналізу тв., а саме —
спробою розподібнення худож. цілого на Ф. і 3.,
шо своєю безглуздістю нагадує розчленування на
тіло і душу живої істоти з наївним наміром зберегти
при цьому її життєздатність. Хоча в межах цілого
реципієнт, завдяки співвідносності Ф. і 3., здатний
акцентувати увагу на кожному з них,
переконуючись перш за все в умовному характері
першої та безумовному — другого. Він усвідомлює
Ф. як щось сконструйоване, штучне, а 3. як шось
“натуральне”, субстанційне, і ця внутр. напруга між
ними створює ефект балансування, який властивий
грі як одному з видів людської діяльності,
включаючи мист-во, шо доводилося багатьма
теоретиками від Ф.Шіллера до Й.Гейзінги. Тому
тільки з урахуванням онтологічної єдності Ф. та 3.
у тв. відносне відокремлення кожного з них як
предмета пізнання та інтерпретації буде
кваліфікуватися коректним у наук, відношенні.
Все це зобов’язує надати єдності Ф. та 3.
значення методологічного принципу літ-знавчого
дослідження худож. тексту, який опосередковано
співвідноситься з клас, ідеєю світ, єдності,
принципу, шо обгрунтовує гносеологічну ініціативу
реципієнта. Підкреслена ж Ґегелем взаємо-
перехідність 3. і Ф. робить навіть з методичних
міркувань теор. припущення шодо первинності
будь-якого з них помилковими. Але визначення
кожного із складників “формозмісту” (А.Бєлий)
через свою протилежність натякає на те, що перехід
Ф . у 3. можна умовно уподібнити процесові
сприйняття тв., в якому Ф . є провідною,
первинною, а 3. — вторинним, як закономірний
наслідок подолання реципієнтом Ф., а перехід 3.
у Ф. — процесові породження тв., його частковій
онтогенезі, в якій Ф. є вторинною, як остаточне
втілення змісту автор, свідомості. “Симетричність”
же гегелівської формули є знаком того, шо обидва
процеси слід вважати певною мірою ізоморфними,
шо викликає оптимізм шодо можливості діалогу між
автором і читачем.
У плані сприйняття тв. Ф. виконує обов’язки
правил гри, без дотримання яких 3. залишається
“річчю в собі”. Як пише Х.Редекер, “Ф. не тільки
відповідає 3., але й виконує функцію передачі 3.
ін. людям”, і в цьому сенсі, належачи до
“об’єктивованої системи очікувань” (Г.Р.Яусс)
худож. цілого, вона є неодмінною умовою
рецептивного здійснення останнього. Своє
функціональне призначення Ф. здатна виконати
завдяки притаманній їй комунікативній
змістовності, апріорно незалежній від 3.
конкретного тв. Так, напр., коли ми називаємо
такий різновид жанр, модифікації Ф., як “елегія ”,
ми розуміємо, про шо йде мова. Змістовність Ф.
дозволяє досліджувати її структурні ознаки як в
типол., так і в генетичному та еволюційному
аспектах її існування.
Крім комунікативної, Ф. виконує і структурну
функцію, сутність якої полягає в телеологічній
організації 3. худож. тв. Щодо цього продуктивним
є започатковане Г.В.Ф.Гегелем і модифіковане
подальшими теоретиками (О.Потебнею та ін.)
розрізнення зовн. та внутр. Ф. До першої належить
худож. мова, завдяки динамічній структурі якої у
процесі її рецептивного подолання відбувається
усвідомлення читачем внутр. форми, або
композиції як структури 3. Саме на цьому рівні тв.
єдність Ф. та 3. настільки набуває своєї оптимальної
реалізації, шо деякі вчені (напр., Ю.Мінералов)
наполягають на тому, щоб вважати внутр. Ф. змістом,
якому, на відміну від власне 3., притаманна, як Ф.
взагалі, повторюваність. Невипадково Г.Гачев
називає сю жет (в широкому, понадродовому
значенні цього поняття) “ритмом 3.”.
Нарешті, Ф. властива і акєіологічна функція,
бо вона “ціннісно направлена на об’єкт” (М.Бахтін).
Так, явище може набути зовсім протилежної жанр,
інтерпретації — від апологетичної до сатир.,
композиційна фігура просторово-часової
гіперболізації може надати побутовій подробиці
значення світ, події, метафора спроможна
перевернути всі характерні уявлення про відомий
об’єкт тощо.
Що ж стосується 3., то в плані сприйняття тв.
він є похідним від Ф . і являє собою систему
“потрясінь, якій бажають у визначеній послі
довності піддати авдиторію” (С.Ейзенштейн).
Звісно, шо цей пережитий реципієнтом
запрограмований ефект не може бути пере
казаним, тобто фабулізованим, і потребує
суб’єктного осмислення, яке остаточно
екстрактується в ідеї тв.
В гносеологічному плані 3. є “органічною
єдністю відображення, осмислення та оцінки
дійсності” (М.Гіршман) і тому не може
ототожнюватися з соц., політ., рел. та ін. змістом
дійсності, який існує поза формою взагалі, шо,
звичайно, не заперечує їх можливу, але
опосередковану, через худож. Ф., співвідносність.
Як автор, концептуалізація дійсності 3. містить в собі
настанову на діалог з ін. суб’єктами загальноліт. (як
синхронічної, так і діахронічної) аудиторії, шо і
зумовлює значення 3. для естет, ноосфери.
Борне Іванюк
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: ФОЛЬКЛОР І ЛІТЕРАТУРА
Наступна: ФОРМАЛЬНИЙ МЕТОД