ЦИКЛ (грец. кікіоз — “к оло”) — худож. єдність
КІЛЬКОХ вірш. тв. Ц. ЯК один з родових типів
циклізації в л-рі (поряд з епіч. та драм.), шо типол.
споріднена з циклізацією в різних видах мист-ва, є
безпосереднім , структурно вираженим , проявом
діалогічності худож. свідомості.
Визначальною ознакою Ц. є структурна
рівновага між його відцентровою та доцентровою
тенденціями: кожен зі складників, зберігаючи
відносну самостійність, водночас бере участь у
створенні худож. єдності вишого рівня, яка не
піддається зворотному спрощенню, тобто не
розкладається на суму її початкових складників, і
в контексті якої кожний з них набуває свого
системного значення. Характер інтертекстуальних
зв’язків у Ц. дозволяє відрізняти його від, з одного
боку, окр. тв. з характерним для нього переважно
ансамблевим типом узгодження складників, а, зін.,
— від таких об’єднань, як, скажімо, добірка або
зб. віршів, неспроможних утворити якісно нову
худож. єдність, хоча наявність внутр. зумовлених
зв’язків в таких угрупуваннях не виключає
можливості їх циклізації (зб. ‘Квіти зла”
Ш.Бодлера, “Зів’яле листя” І.Франка).
Для уточнення понятійної змістовності ІЛ. як
системної єдності різноманітних складників варто
зіставити його з вірш, варіаціями, тобто низкою
паралельних, написаних на один тематичний мотив
тв., які не вступають у системні зв’язки.
У ролі системної, наскрізної для всіх
компонентів Ц., домінанти найчастіше виступають
тема, жанр і лір. герой (“Надгробні плачі на смерть
Яна Кохановського” С.Кльоновича, “Пісні
Мальдорора” Лотреамона, “Воєнні ідилії”
С.Чарнецького) як найвиразніші докази принципу
повторюваності, хоча до чинників циклотворення
належать також — ідейна спрямованість
(“Переможені” П.Верлена), автор, світообраз
( “Вертоград многоивєтний” С.Полоиького), поет,
настрій або ж просторово-часові параметри (“Пісні
західних слов’ян” О.Пушкіна, “Кримські сонети”
A.Міцкевича, “Наслідування древніх” А.Майкова,
“Дуїнські елегії” Р.М.Рільке, “Весняні елегії”
М .Вороного, “Сонети подільської осені”
Д.Павличка), “схожість композиційних вирішень”
(Я.Славіньський) та строфічної будови (Ц. сонетів
B.Шекспіра, Ц. мінівірщів П.Килини), графічний
принцип розташування слів у тв. (“Каліграми”
Ґ.Аполлінера) або літер у віршах (Ц. акровіршів-
загадок Л.Глібова), муа гама («Сім струн» Лесі
Українки) тошо. Різні принципи циклізації
використовує Ю.Андрухович: “Три балади”,
“Кримінальні сонети”, “Нові етюди будівель”,
“Середньовічний звіринець”, “Ярмаркові патрети”.
Наявність вел. кількості чинників розмиває
понятійні межі Ц., шо призводить до
невиправданого врахування, як пропонує
М.Дарвін, редакторських та читацьких міркувань
шодо циклотворення. Це підживлює скептичний
погляд на можливість віднаходження критеріїв
циклічності (Х.Мастерд). Тому є сенс, як це роблять
багато літ-знавців, у широкому та вузькому
тлумаченні поняття Ц.: перше з них базується на
існуванні в літ. лрактиці вільної, заснованої на
периферійній ознаці, спорідненості тв.
(Р.М.Вернер), друге — на концептуалізованій,
узгодженій з автор, задумом, єдності тв. (1.Мюллер),
яка дає підставу деяким вченим називати Ц.
метатвором.
У відповідності з цією диференціацією можна
розрізняти два типи композиції: концентричний,
шо характеризується підпорядкованістю
циклізованих тв. одному, ключовому, і такий, в
якому переважають «не радіальні, а лінеарні,
зумовлені заданою послідовністю текстів» (Є.Хаєв),
що нерідко утворюють лір. сюжет — одну з вагомих
ознак циклізації. Для кожного типу композиції
хронологія створення автором окр. текстів, шо
входять у Ц., є питанням вторинним. На думку
Дарвіна, універсальним принципом, шо об’єднує
обидва типи композиції, є принцип монтажу,
який, з одного боку, зберігає “властиву ліриці
дискретність, перервність”, а з ін., — дозволяє
«створювати певну цілісну уяву про світ та людське
«я» в їх єдності». Монтажна структура
використовується у багатьох тв. вел. жанр, форм,
напр., поемі (поеми А.Вознесенського); монтаж є
основним композиційним прийомом диптиха,
триптиха і т.д. з їх жорсткою стикованістю окр.
фрагментів на відміну від гнучкого характеру
інтертекстуальних зв’язків у Ц.; схрещення
монтажного та строфічного принципів стає
вирішальним у реалізації жанр, настанови стансів
тошо, і тому монтаж не може бути винятковою
композиційною ознакою Ц.
Особливого значення для усвідомлення
понятійної специфіки Ц. має зіставлення його з
жанром як таким. Щодо цього немає усталених
поглядів, найтиповішим є надання йому особливого
статусу наджанр. утворення, шо не суперечить
імовірній заг. жанр, орієнтації Ц., дозволяє
враховувати припустиму наявність жанр, мозаїки
у Іі., а також визнавати за ним інструментальну
спроможність структурна! форми шодо
перетворення окр. складників у худож. єдність.
Ц. як літ-знавче поняття ше не набув
остаточного усвідомлення, навіть визначення його
характеризується досить відчутними
розбіжностями, шо, зокрема, спричинено іст.
відносністю змістовності цього поняття.
Ґенеза Ц. зумовлена ідеєю міфологізованого
часу, уявою про колоподібну повторюваність явиш,
яка відтворюється у різних сферах людського
існування. (Перші зразки циклізації мають
фольклор, походження, до них належать
насамперед билини (напр., билини Київ. Ц.), а
також календарно-обрядова поезія, що тісно
пов’язана з природнім кругообігом, землеробством
та побутовим життєустроєм). Щодо історії євроа
Ц., започаткованої античністю (Катулл, Проперцій,
Тібулл, Овілій), то вона є по суті безперервною,
так чи інакше співвідносною з заг. історією Ц. як
такого, як структурної форми худож. мислення,
але варто підкреслити, що найпродуктивніші
періоди розвитку Ц. збігаються з актуалізацією
жанру поеми або ж з її еволюційними перипєтіями.
принаймні, в літ. процесі двох останніх ст. (Г.Гайне,
Т.Шевченко, М.Некрасов, О.Блок, Д.Павличко),
хоча першим свідченням їх зв’язку була поема
циклічного зразка — “Фасти” Овідія. Можна
позначити умовну межу двох періодів розвитку ІЛ.
Якшо до XVIII ст. включно циклізація здійснювалась
на підставі жанр.-тематичної ознаки
(«Рифмологіон» С.Полоцького), шо надавало
інтертекстуальним зв’язкам переважно
формальний характер і не сприяло усвідомленню
його суттєвої змістовності (тому він легко
ототожнювався з ін. вірш, об’єднаннями, напр.,
“Книга пісень’ Ф .Петрарки), то, починаючи з
романтизму, основним чинником лір. циклізації
стає суб’єкт худож. рефлексії — автор чи лір. герой
(«внутр. людина»). За твердженням В.Сапогова, Ц.
виникає внаслідок розподібнення романт. поеми
в процесі її подальшої ліризації. Безумовно, ця
закономірність дає лише спрощене пояснення
історії ІЛ. як типу худож. єдності, її заг.
спрямованості. Поступова суб’єктивізація
інтертекстуальних зв’язків, їх асоціативність, яка
посилює відцентрову тенденцію в Ц. як системі,
потребує стабілізуючих чинників, в ролі яких
виступають тема і жанр.
Назагал, Ц. як худож. феномен, що набуває
великого значення у новітній л-рі, очікує
комплексної уваги з боку генетичної, структурної,
історичн ої поетики та порівняльного
літературознавства.
Б ори с Іваиюк
У мул мист-ві часом об’єднується у Ц. романси.
Створюються відносно вел. і тематично багаті
“сюїтного’’ типу тв., в яких може бути використано
таке гостре протиставлення контрастних муз-лоет.
образів, яке неможливо в рамках одного Р. Це дає
змогу дати різнобічну характеристику героям і
сюжетам.
Перший вокальний Ц. належить Л. ван
Бетховену ( “До далекої коханої”), клас, взірці цього
жанру були створені Ф .Шубертом (“Прекрасна
мельничиха”. “Зимовий шлях”). Надалі вокальні Ц.
писали Р.Шуман, Й.Брамс, Г.Малер, М.Глінка,
М .Мусоргський, М.Римський-Корсаков,
М.Лисенко, Я.Степовий, Б.Лятошинський,
В.Косенко.
Широко відомі Ц. “Далека юність” Ю.Шапоріна
на сл. Ф .Тютчева. О.Пушкіна, О.Блока;
Д.Шостаковича на сл. С.Маршака, Г.Свиридова на
сл. С.Єсеніна та Р.Бьорнса, Ю.Мейтуса на сл.
А.Малишка ‘Кобзарю”, Ю.Ішенка на сл.
М.Цвєтаєвої, “О мій народ” на сл. М.Рильського і
два Ц. на сл. П.Тичини “Пастелі” та
“Енгармонійне” Л.Дичко.
Суч. укр. композитори все частіше звертаються
до творчості укр. поетів — П.Тичини, В.Сосюри,
А.Малишка, Д.Павличка, Л.Костенко, І.Драча та
ін. Широкої популярності набули романсові Ц.
А.Кос-Анатольського, Г.Майбороди, І.Шамо,
А.Білаша.
Т аїсія Кириловська