ЧАС МІФІЧНИЙ — “перший”, ранній”,
”прачас’\ початковий час, який передує іст.
(емпіричному, профанному) часові. В цей час світ
твориться таким, яким він є в суч. стані. Його
творять першопредки (племенні, тотемні), культ,
герої. Небесні світила, рельєф, рослинний та
тваринний світ є результатом їх зусиль. В Ч.м,
встановлюються норми соц., господарської, рел,-
ритуальної, моральної поведінки,
Ч.м. є часом першопричин всього, шо
відбувається в емпіричному часі, бо в ньому
виникають першопредмети, першодії і
першотворення (космогонічні, антропологічні, та
етіологічні міфи). Завдяки тому, шо в міфічному
мисленні причинно-наслідкові зв’язки постають як
метаморфозне матеріальне перетворення під час
якоїсь однієї події, а виникненням речі пояснюють
її сутність, світ та його побудова — це історія Його
першотворення, а речі (об’єкти) в ньому за своїм
складом та сутністю зводяться до змісту розповіді
про те, як вони творились. Міфол. модель світу
складається з праподій, шо визначають, як
першопричина, не тільки стан всесвіту на момент
його утворення, але й зміст всіх подій, які
відбувалися після цього в іст. профанний час. В
Ч.м. формуються також духов. магічні сили,
завдяки яким утримується встановлений в міфічну
епоху порядок — як космічний так і сой. В ритуалах
ці сили утримуються та активізуються
багаторазовим інсценуванням подій епохи
першотворення.
Ч.м. — завжди минулий. Багаторазове
репродукування його подій (напр,, в
сакралізованому і по суті своїй позачасовому часі
календарних свят) не заперечує цієї
характеристики. Міфічне — минуле, але постійна
потреба його присутності в людському житті
пояснює специфіку його актуалізації в магічних діях
ритуалів та образів. Зв’язок цього минулого з
носіями міфів магічним чином реалізується в
ритуалах і снах. Ілюструючи це явище,
Є.Мелетинський наводить клас, приклад Ч.м. —
“часу снобачень” з міфології аборигенів Австралії.
Походження цього терміну пов’язане з
австралійським племенем аранда, у якого слова
“‘алтьіра”. “альчера” означають не просто
снобачення, а міфічних предків, “вічних людей”,
які мандрували по землі в Ч. м.
Ч. м. завжди орієнтований у минуле. І ця ознака
є основною серед характерних рис, шо притаманні
міфології. Такої т. з дотримувався амер. вчений
Ф.Боас відносно жанр, визначення міфу пн.-амер.
індіанців, а швед, етнолог Оке Хульткранц вважає,
шо ця ознака поширюється на всяку міфологію
взагалі. Орієнтованість Ч. м. в минуле архаїчних
міфологій в тому чи ін. вигляді переходить в різні
жанри та виші міфології, В давньогрец. міфології
та Ст. Завіті це стосується епохи упорядкування
хаосу силами космосу. Ч. м. може називатись
‘золотим віком”, бути репрезентованим в нац.
епосах саме як оповідь про героїчне минуле.
Прикладами утримання в собі Ч. м. можуть бути
нартські сказання в абхазькій та адигській версіях,
богатирські поеми якутів і бурятів, “Елла” та
“Калевала”. Час в більшості міфів орієнтований на
оповіді про події в минулому. Але є ряд міфів, в
яких пророкується, передбачається майбутнє. А
саме — кінець світу. Це стосується в першу чергу
есхатологічних міфів. В архаїчних міфологіях уява
про земну катастрофу грунтується на
спостереженнях людей над циклічною
закономірністю вмирання та відродження природи,
що знайшло своє втілення в календарних міфах.
Саме катастрофа в масштабах землі, відділяє
в архаїчних міфологіях Ч.м. від сучасності. Такою
катастрофою може бути пожежа або потоп. Напр.,
уява про земний потоп притаманна всім народам
світу, окрім народів Океанії. Міфічну епоху може
відділяти від сучасності вимирання велетнів,
богатирів (нартів, онарів і т.п.). Хоча ці міфи не є
есхатологічними, але в них закладена думка про
можливість загибелі земного життя, причиною якої
є катастрофа. Окрім календарних міфів,
есхатологічні мотиви спостерігаються в міфах про
злих духів, шо можуть порушити стабільність сил
космосу, в міфах про потойбічне життя та смерть
(Єгип. та Тібетська кн. мертвих). Власне
есхатологічними є міфи ацтеків та ін. індіанців
Центр. Америки про епохи чотирьох сонць, в яких
загибель сонця символізувала кінець світу. Порядок
та стабільність космосу (продовження життя)
підтримувались періодичним принесенням
кривавих жертв. В індуїстській міфології Брагма
засинає, настає ніч, і всесвіт гине. Закінчується ніч
Бога, настає день, і Брагма знову творить всесвіт.
В ант. концепції зміни чотирьох віків (Гесіод,
Овідій) спостерігаються певні аналогії з
індуїстським есхатологічним вченням. Діалоги
Платона “Тімей” та “Крітій”, в яких описана
загибель Атлантиди, можна вважати взірцем
есхатологічної концепції, яка базується на тому,
що причиною катастрофи є аморальність,
жорстокість людей. А кінець світу — це кара Божа,
Такі періоди називаються смутними часами,
віком”бурь і мечів” (в міфології германців та
скандінавів). Тягар земного життя спонукає людей
очікувати кін, світу, смерті, після яких наступить
полегшення (в єгип. міфології), прагнути досягти
надпочуттєвого стану (буддійська нірвана). В
іранській міфології мотив очікування кінця світу,
після якого люди визволяться від бід нужденного
земного життя, набув найбільш завершеного
вигляду. Юдаїстська та христ. міфології, шо мають
есхатологічні сюжети та мотиви, формувались під
значним впливом іранських есхатологічних міфів.
Концепція циклічності, кругооберту часу, що є
найбільш характерною для есхатологічних міфів,
знайшла своє втілення в філос. та культурологічних
поглядах (М.Бердяєв, О.Шпенглер) і навіть
системах (А. Тойнбі, П.Сорокін).
Ігор Зварнч