ШАХРАЙСЬКИЙ (ПІКАРЕСКНИЙ)
РОМАН — один з найбільш ранніх різновидів
європ. роману, іст. зумовлений етап його розвитку.
В основі Ш.р. лежить оповідь про мандри пікаро
— шахрая, пройдисвіта, бродяги, авантурника,
вихідця з соц. низів або декласованої шляхти, який
протягом свого життєвого шляху веде
безперестанну боротьбу з ворожим навколишнім
світом і не завжди виходить переможцем в ній.
Існують різні т. з. шодо проблем належності до
жанру Ш.р. та його хронологічних меж. Деякі
дослідники схильні до широкого погляду на Ш.р.,
знаходячи його риси в ант. романі і зараховуючи
до нього ряд творів XX ст. Ін. дотримуються більш
строгої регламентації, так М.Томашевський
обмежує Ш.р. однією ісп-мов. культурою, чіткішими
хронологічними межами — з сер. XVI ст. до сер.
XVII ст. та цілком певними соц.-іст. умовами
розвитку Іспанії в цю добу. Очевидно, оптимальним
підходом до дослідження Ш.р. буде сполучення цих
двох поглядів, тобто типол. та іст. аспектів.
Прямими літ. джерелами Ш.р. називають
“Книгу благого кохання” Хуана Руїса (сер. XIV ст.)
та трагікомедію Ф .Рохаса “Селестіка” (1502).
Слід зазначити, що подібний жанр — макама
(шахрайська новела) — існував в сер.-віч. л-рах
араб., перс., та давн-євр. мовами. Відомі клас,
цикли араб, мовою — “Збірка макам” (X ст.) Баді
аз-Замана аль Хамадані, “Збірка макам” (XI ст.) Аль
Харірі, блискучим зразком жанру є в перс.-тадж.
л-рі т.зв. “Хамідове зібрання макам” (XII ст.)
Хамідаддіна Балхі, відомий також цикл макам на
івриті “Ти робиш мене мудрим” (XIII ст.) Єгуди
Алхарізі, який жив в араб. Іспанії і, можливо,
сприяв виникненню Ш.р. в цій країні. В усякому
разі, образ спритного пройдисвіта-шахрая вельми
притаманний араб., фарсі-тадж. та тюрк,
фольклору і л-рі (Ходжа Насреддін).
У власне ісп. л-рі першим зразком Ш.р.
вважається анонімний роман “Життя Ласарільо із
Тормеса” (1554), за ним йде “Гусман із Альфараче”
(1604) Матео Алемана, “Маркос до Обрегон”
(1618) В.Еспінеля, “Історія життя пройдисвіта на
ім’я дон Паблос” (1626) Франсіско де Каведо-і-
Вельегаса, “Кульгавий біс” (1641) Луїса Велеса де
Гевари, “Севільська куниця” (1642) Алонео де
Кастільо-і-Солорсано та ряд менш значних романів.
Ш.р. є жанром іст. завершеним. В ньому
присутня певна спадкоємність змістовних і
структурних моментів, пов’язаних зі специфічною
поетикою, моральною проблематикою, з цілком
певним поглядом на людину та її взаємовідносини
з світом. Ці моменти були зумовлені складною та
суперечливою дійсністю Іспанії 2-ї пол. XVI – сер.
XVII ст. Якшо на поч. XVI ст. вона була
наймогутнішою європ. державою, то наприкін. ст.
втратила свої позиції та переживала глибоку політ.,
економічну і соц. кризу. Амер. золото не
допомогло, а скоріше завадило розвиткові
економіки (за висловом одного із свідків епохи:
“Злиденність Іспанії — наслідок відкриття
Америки”), ремесла та сільське господарство
занепадали, простолюдин та селянин надавав
перевагу заморській авантюрі перед тяжкою
працею на рідній землі. Золото, що привозилося
з-за океану, спливало з країни на закупівлю зерна,
йшло на утримання найпишнішого в Європі двору,
податки зростали, прибутки залишалися ті ж самі,
значна частина населення Іспанії убожіла, в т.ч. і
прошарок ідальго — дрібномаєтної шляхти.
Вигнання із країни морісків-мусульман та євреїв
довершило картину кризи. За цих умов в Іспанії
з’явилася величезна верства (близько 150 тис. чол.)
декласованого населення, яка поповнила лави
жебраків, бродяг, авантурників. Саме тоді і
з’явилося в ісп. мові поняття “пікаро” — шахрай,
бродяга, пройдисвіт. Етимологія цього слова, на
думку більшості дослідників, походить від назви
франи. провінції Пікардія, яка поставляла до
Іспанії найманців, шо нерідко ставали бродягами
та грабіжниками. За словами визначного
дослідника ісп. Ш.р. Ф .Чандлера, “в нац. житті
пікаро став продуктом занепаду Іспанії, але в її л-
рі він став наймогутнішою формою протесту”.
В.Шкловський зазначав: “Герой з низів допомагав
показувати зворотний бік життя”. Природньо тут
виникає питання щодо худож. специфіки Ш.р.: ие
скоріше бароковий, “низовий” реалізм, де злилися
вигадка і реальність, траг. та коміч. з домінаиією
низького, негативного аспекту життя, яке зазнає
сатир, висміювання. Ш.р. водночас протистояв
життєрадісному світовідчуттю Ренесансу і розмивав
традицію лицарського роману, а сам пікаро
протистояв фігурі ідеального лицарського героя:
в “Дон Кіхоті” М. де Сервантеса немовби
з’єдналися обидві ці тенденції: Санчо Панса вже
мав у собі певні риси пікаро. Загалом постать
спритного простолюдина, хитрого слуги — одна з
найхарактерніших у світ, фольклорі та л-рі,
починаючи з казк. “дурнів”-спритників, а далі —
Тіль Ойленшпігель, Ходжа Насреддін, Панург,
Сімпліциссімус, Кандід, Фігаро, Шельменко, Сем
Веллер, Планше, аж до Швейка, Фелікса Круля та
Остапа Бендера. Як зауважує Л.Пінський, пікаро
— не професійний злодій і не жебрак, і той і другий
ше з сер. віків мали свої корпорації та статут, тоді
як пікаро — лицар вдачі, супротивник усіляких
конвенцій, шо йде світом, де всі проти нього, а він
один проти всіх. Він заповзятливий, дотепний,
нерідко освічений і по-своєму втілює ідеал свого
часу — “інхеніозо” (людина “з ідеями”). З соц.
погляду пікаро уособлював вел. бродіння,
викликане зламом сер-віч. підвалин та
виникненням нов. буржуазних відносин, з нац.-іст.
— притаманну іспанцям гордість, незалежність, але
також ледарство, зневагу до фізичної праці та будь-
якого накопичення — на відміну від англо­
саксонського Робінзона. Пікаро — немовби Іспанія
в мініатюрі, приватна історія шахраїв стає
алегорією про країну, її портретом. З естет,
погляду пікаро — фігура цілком барокова, він
втілення заг. розради, шо панує в світі ( не
випадково саме в Іспанії бароко набуло
найзавершеніших форм). Прагнучи бути хазяїном
своєї долі, пікаро — по суті раб своїх пристрастей,
сой. та станової несправедливості і заг.
невпорядкованості світу. Лоля, сліпа фортуна, а
зовсім не перст божественного промислу править
ним. Людина в Ш.р. — нагромадження вад та
безглуздості, звідси однобоко негативний погляд
на людину і суспільство в ньому. Саме в ісп. Ш.р. в
образі пікаро було вперше відбито процес
відчуження людини в сусп-ві, такий притаманний
євроП. л-рі більш пізньої епохи.
З погляду поетики Ш.р. не такий близький до
пригодницького роману захоплюючої інтриги,
як іноді вважають. Йому притаманні проста
композиція, побудована за принципом нани­
зування епізодів у хронологічному порядку, вставні
історії, які уповільнюють оповідь, топос шляху, шо
уособлює важкий життєвий шлях героя (Ш.р.
нерідко ототожнюється з “романом вел. дороги”).
Ш.р. часто втілюється у формі нотаток, спогадів,
щоденника. Пінський відзначає такі риси Ш.р.:
1)мемуарна, немовби документальна форма для
більшої переконливості оповід.; 2) проста
хронологічна послідовність подій, починаючи від
народження оповідача,- 3) герой, який змінює
заняття, частіше всього слуга; 4) іронічний та сатир,
тон, викриття сусп-ва через сприйняття слуги; 5)
комізм хибного, низинного, часто “фізіологічного”;
6) мінлива доля героя, підвладна випадкові.
Визнаючи нац.-іст. самобутність Ш.р., не можна
не відзначити його впливу на європ. та амер. л-ру
XVII-XX ст. Риси Ш.р. принаявні у тв.
Г.Гріммельсгаузена, Й.Мошероша, А.Лесажа,
Ш.Сореля, П.Скаррона, Д.Дефо, Г.Філдінга,
Т.Смоллєта, Фернандеса де Лісарді, в поемі
М,Гоголя “Мертві душі”.
Ш.р. XX ст. представлений іменами Т.Манна
(“Пригоди авантурника Фелікса Круля”), Я.Г ашека
(“Пригоди бравого вояка Швейка”), Дж.Стейнбека
(“Квартал Тортилья-Флет”), І.Ільфа і Є.Петрова
(“Дванадцять стільців”, “Золоте теля”), І.Шоу
(“Нічний портьє”), О.Чорногуза (“Аристократ з
Вапнярки’ ) та ін.
Юрій Попов