ШУМЕРСЬКА ЛІТЕРАТУРА (л-ра давн.
Шумеру. IV тис. до н.е,- XI-XVIII ст. до н.е.) —
найдавніша , поруч з давн-єгип., л-ра світу,
написана шумер, мовою клинописним письмом на
глиняних табличках. Специфіка її функціонування
полягає в тому, що більшість шумерських текстів
було записано вже в часи вмирання мови,
поглинення Шумеру Аккадом (Вавилонсько-
ассирійська л-ра), коли шумерська мова зберігала
значення тільки як культова; це утруднює
датування. Ш.л. розвивалася поруч з фольклором,
адсорбуючи далеко не всі жанри й поет, теми.
Напевно можна датувати перші записи текстів
XXVII-XXVI ст. до н.е. На поч. це були написи
царів, гімни богам та шкільні вправи. Це
переважно ритмізована проза, в котрій відбилося,
напр., архаїчне нерозрізнення сну та реальності
(сон царя Гудеа, XXII ст. до н.е., в якому автор
отримує повеління від величного божества
створити йому храм). Разом з тим, тут
спостерігається становлення іст. думки (“Царські
списки”). Але самі шумери не розглядали такі тв.
як л-ру, зокрема не включали їх до “літ. каталогів”
(термін С. Крамера), обов’язкового кола чигання
писиів. Відомо бл. 150 пам’яток Ш.л. (почасти
фрагментів). За жанр, складом це багата картина:
м іф и й епос, гім нографія й молитвослів’я,
обрядова поезія, дидактика, діалоги, байки,
прислів’я, приповідки та анекдоти. Цікаво, що
автори звичайно самі визначали наприкін. жанр
свого тв., хоча, оскільки виконання його базу­
валося на співі або речитативі, виникало, скажімо,
змішування епосу з гімнографією.
В записах міфів вимальовуєтья ряд сюжетів,
котрі матимуть розвиток в л-рах Аккаду й далі в
світ. л-рі. Це сюжети про Гільгамеша, котрі буде
розвинено у величній вавилонській поемі, цьому
“маніфесті світ, песимізму ”, що стверджує ницість
людини перед лихими й вередливими богами. Це
сюжет про Лумузі, коханця небесної та підземної
богинь, шо пояснює оновлення рослинності
щороку. Вже в рамках месопотамської л-ри
розвивається сюжет про потоп: якщо в списках
царів він просто фіксується як стихійне лихо, то в
шумерському міфі й особливо в вавилонській поемі
про Гільгамеша потоп є величним узагальненням
безсилля людей перед світом. Уперше виникає тема
єдиної людини, шо врятувалася від потопу
(Атрахасис; пор. вавілон. Утнапіштім, гебр. Ной,
грец. Девкаліон). Створені богами з глини люди
(пор. Біблію) знищені ними ж з примхи.
Спостерігаються в записах міфів й мотиви
чарівних к а зо к (мандри героя, чарівні помічники,
вдячна тварина тошо), й це дозволяє припустити,
що записано було міфи на момент їхньої
деградації,переродження в казку. Цікаво, що
найдавн. записи деяких цих сюжетів у Біблії,
навпаки, зберігають екзистенціальну патетику міфу
повною мірою. Спостерігаєтья також формування
героїчного епосу на цій саме основі (“билини”- про
Гільгамеша), відокремлення від хорової храмової
лірики (плачі), лірики інтимно-суб’єктивної,
зокрема філос. (“Людина та її особистий бог” —
медитація про причини страждання й
недосконалості в світі), Лірика кохання продовжу­
вала триматися в обрядово-весільних рамках,
сполучаючись, очевидячки, з драм, дійством.
Поширення подібних форм у всьому давн. світі (в
Давн. Греції — аж до часів Сапфо й пізніших; в
Біблії – “Пісня над піснями” тошо) є ознакою типол.
спорідненності цих ранніх напівфольклор. форм.
Дидактика реалізувалася в формах напучування
та д іал огу, а також в афоризмах. Безперечно,
це формує тип л-ри Давн. Сх. взагалі, зокрема
структуру бібл. тексту, шо мало велике й ґрунтовне
продовження в світ. л-рі.
Семен А брамович