ЯЗИЧІЄ — тип писемно-літ. мови, якої
вживали представники зх-укр, інтелігенції
прибічників москвофільства, шо становила суміш
різносистемних одиниць, узятих з книжної ст-укр.
мови, церк-слов’ян., поль., нім., рос. та укр. нар.
мови з пд.-зх. діалектним нашаруванням. Я. мало
також низку ін., глузливих, назв — паламаршина,
тарабарщина, головаччина (від прізвища
І.Головаиького, шо впродовж 25 років редагував
‘Вісник законів державних для цісарства Австрія”
і культивував саме таку штучну мову). Правопис
Я. тримався на етимологічних засадах, у чому його
оборонці вбачали зв’язок із давн. книжною
традицією, що культ, й іст. споріднювала галицьких
і закарп. русинів з рос. історією та культурою.
Вироблення норм цієї писемної мови
утруднювалося тим, шо вона не була вкорінена в
жодну живу мову й на розмовно-побутовому рівні
не існувала. Від сер. 1851 і до кін. 1854 Я.
послуговувалися редактори “Зорі Галицької”
(І.Гушалевич, Б.Дідииький, С.Шехович). На думку
М.Жовтобрюха (“Мова української преси”), це
було нове Я., шо подібно до ст-книжного Я., в
основі якого лежала церк-слов’ян. мова, становила
штучний гібрид різносистемних первнів, невправно
поєднаних авторами цієї мови. У нов. Я.
посилилося вживання слів і форм, запозичуваних
з рос. мови. Зразок Я. різнився від видання до
видання. Так, у додатку до “Зорі Галицької”, шо
мав назву “Поученія церковния”, тогочасні
редактори газети Б.Дідииький і С.Шехович
трималися трад. Я. з вел. вмістом церк-слов’янізмів,
у закарп. “Ііерк. вістнику”, редагованому
І.Раковським, вживалося мертве Я. закарп.
рутенського типу, шо містило слов’янами, рос.
слова та вислови, заг-укр. слова і форми, місцеві
діалектизми. На Я. виходили й буковинські
видання москвофільської орієнтації у т.ч. шкільні
підручники і посібники. Розрізняли т.зв. тверде Я.
— з вел. вмістом церк.-книжних первнів та сер. Я.
— з більшим вмістом елементів нар. мови. Трад.
(тверде) Я. вживалося й у виданнях, підтримуваних
цісарським урядом, як, напр., у “Віснику законів
державних”, причому, в тих, шо призначалися для
Галичини й Буковини, воно було більш забарвлене
зх-укр. діалектними рисами, ніжу тих, що виходили
в Будапешті для Закарпаття (ці видання були
орієнтовані на рос. літ. мову).
Граматичного й лексикографічного
опрацювання й унормування Я. не мало, а з
появою 1893 “Руської граматики” С.Смаль-
Стоцького та Т.Гартнера штучність його стала
очевидною, як очевидною стала єдність мови
українців з-над обох боків Збруча, яким проходив
кордон між Австро-Угоршиною та Росією, і
подальший розвиток л-ри й мови на зх-укр. землях
зміцнився й усталився на нар.-розмов, основі та
писемних традиціях світських жанрів.
Людмила Ткач