Я антиквар. Моя невеличка крамниця, в якій найчасті¬ше туристи купують кольорові ґравюри різних міст, старі географічні мапи, книги і поштові марки (поштові марки мають успіх також серед школярів), міститься на розі двох вулиць, дослівно крок від центру. Той, хто проїздив цим міс¬том і бачив, який там інколи рух, завжди дивувався, потра¬пивши на вулицю, де моя крамниця. Бо хоч вулиця зразу ж за рогом і виходить на площу, яку одностайно проклинають пішоходи й шофери, туристи й місцеве населення (справа в тому, що в будні там чомусь зосереджується рух, який корком замикає вхід у першу-ліпшу вулицю, і, щоб перейти на дру¬гий бік, треба змарнувати принаймні півгодини), на ній та¬кого стиску і гуркоту, як на сусідніх навколо, що сходяться на площі, не трапляється, хоч її перетинає лінія трамваю, а вранці й вантажні авта, які довозять городину на базар, ско-рочуючи собі шлях до місця призначення, що веде повз вікна моєї крамниці.
Вулиця, де мій антикваріят, у порівнянні з іншими така тиха, аж я не здивувався б, довідавшись, як їй при пля¬муванні забули надати акустики і вже після того не направ¬ляли, і саме тому вона по святах і неділях взагалі мертва. Хтось ще скаже, ніби я відхиляюся від головної теми, при¬діляючи стільки уваги вулиці, де моя крамниця. Вулиця не відограс жодної ролі в тому, що я збираюся оповідати, але я боюся пропустити найменшу подробицю, що пролила б світло на історію, яка зо мною трапилася. Я, наприклад, зов¬сім не певний, чи якби мій антикваріят був на іншій вулиці, сталося б те, що змінило все моє життя. Інколи мені здається,
5

ніби вулиця тут рішуче ні до чого і пояснення всього, що приключилося, лежить виключно в мені. Та інколи я почи¬наю вагатися. Воно мені починає здаватися не таким уже іі певним. Я надто близько стою до подій, аби належно оціни¬ти їх, і тому мені цінний кожний деталь, який може стосу-ватися до моєї історії. Історії, що її п сам не годен збагнути.
Досі я ніколи нічого не писав, як не брати до уваги оповідань і переказів, які доводилося писати в гімназії і які, як пригадую, мені ніколи не вдавалися (хоч назагал я вчив¬ся добре), можливо, тому, що писати оповідання в мене асо¬ціювалося з поняттям НеСОЛІДНОСТІІ. Трудити папір, коли те самс зручніше виходило сказати усно, я вважав марну¬ванням часу. Мені, щиро кажучи, ще й зараз не міститься в голові, як могло статися те, що змусило мене взятися за пе¬ро. Я люблю свій фах і досі жив мирним життям, як кожна пересічна людина, поки в мою крамницю не з’явився чоло¬вік, якого я ніколи доти не бачив, і не зажадав, аби я писав його біографію.
Він зайшов і сказав, щоб я писап його біографію, так невимушено і просто, ніби попросив продати книжку, і зго¬дом, хоч як я коїреґував пам’ять, той день не мінявся, наче він десь ще перед тим уже існував до дрібниць відлитий у ме¬талі, і його лише за бічні кільця, як до палацу вносять брон¬зових асирійських левів, уже готовий внесли в мою пам’ять і поставили, і ніякі ні почуття, ні усвідомлення, що це неми- сленне, не розчинювали і не усували його, і він лишався для мене таким же відмежованим, як і тоді, хоч починався він, як майже кожний день, без жодних передчуттів і пере¬сторог.
Ще було рано, годин за дві перед офіційним часом, ко¬ли я для покупців відчиняю крамницю. Я сидів за столом, переглядаючи і сортуючи стоси новозакуплених книг, і час від часу прислухався, коли закипить чайник, щоб заварити чай і поснідати, бо в ті дні, коли у мене назбирувалося бага¬то праці в антикЕаріяті, я, аби не турбувати дружину, дуже рано виходив з дому і снідав при роботі. У мене в ніші за зеленою завісою на коліщатах між полицями з книгами і ши-
6

рочезним столом, який займав півкрамниці і служив лядою, стояла електрична плитка, чайник, кілька склянок і невелич¬кий запас харчів. Дружина завжди допильновувала, знаючи мою забудькуватість, щоб мені не бракувало їжі, оскільки я часто після того, як розходилися останні покупці, лишався в крамниці працювати. Я сам кольорував ґравюри, не з ощад- ности, а тому, що цехи, куди віддаваош кольорувати всі мої колеґи, не робили так сумлінно, як мені хотілося, та й зреш¬тою кольоруївати самому виходило значно дешевше; і хоч як дружина намагалася переконати мене, мовляв, ліпше най¬няти помічника, я не бачив у тому потреби. Я волів радше відпрацювати кілька зайвих годин, ніж терпіти біля себе людину, яка тільки заважала б, оскільки я ніколи не позбув¬ся б почуття, що вона однаково не зробить так докладно, як я. Отож, коли я мусів складати нові інвентарі, сортувати поштові марки на невеликі пакунки або наклеювати серіями на аркуші (на такі серії с завжди великий попит), подібну працю я залежно від настрою переносив на вечір або на ра¬нок. У більшості випадків переважав ранок, бо я людина, яка живе вранці; і те, що мені досить часто випадало заси¬джуватися до півночі в антикваріяті, мого нахилу вставати майже з півнями не порушувало. Вранці я чувся найбільше працездатним.
Я сидів за столом, крізь скляні двері крамниці і крізь вітрину валили всередину тумби лапатого світла й заважа¬ли працювати, обертаючи скляні предмети на столі в водо¬граї, від яких по стелі і по стінах розходилися водяні тіні. Передо мною аж до ліктів доходив хаос, в якому я вже про-тягом кількох годин намагався встановити порядок, наслід¬ком чого по одному боці вже височіло кілька стовпців віді¬браних книг, однак по другому — до стосів старих і нових видань, які я лише встиг розпакувати, не звільнивши їх від обгорток, я ще навіть не доторкався. Найгірше, що посере¬дині стола кілька днів тому згромадилися мною закольоро- вані відбитки гравюр, які я ще плянував оправити в товсті паперові рамки, бо так охочіше купували.
Я саме прикидав, чи не кинути мені сортувати книги і довести спочатку до належного вигляду закольоровані ґра-
7

вюри, які відразу ж звільнили б половину стола, чи подиви¬тися, чому так довго не кипить чайник, коли він увійшов. Він був одягнений у щось невиразно сіре, і обличчя його зда¬валося невиразним, через що пізніше я уявляв його з різни¬ми обличчями, так і не дійшовши переконання, чи то справ¬ді його обличчя, чи він їх міняв, залежно від погоди і настрою, чи просто він на всіх скидався. Зрештою, чого я тільки не казав собі пізніше. Скільки я собі згодом не дорікав, що якби я не слабував на звичку тримати вранці перед офіцій¬ним відкриттям антикваріяту відчинені двері, не покладаю- чися на ранню пору й людську лінь, мовляв, покупці вдосвіта не приходили, хібащо якийсь бездомний турист, а це трап¬лялося дуже рідко, то мій відвідувач не зайшов би і нічого не сталося б. Проте дорікання ні трохи не полегшували того, що сталося пізніше, бо хіба ж я міг передбачити, що від його відвідин аж так зміниться моє життя?
Мій відвідувач навіть для годиться не глянув на книги й ґравюри, а тим часом я посідав видання, яких ніхто з моїх колеґ не мав. Мені завжди якось щастило діставати рідкісні речі, які згодом навіть великі антикваріяти охоче в мене перекуповували. Він рішучим кроком підійшов до мене і, злегка нахилившися вперед, ніби бажаючи простягти руку, хоч, здасться, це він одразу ж передумав, сказав, щоб я пи¬сав його біографію.
Я висунувся разом з стільцем з-за столу, аби легше встати, і, вирішивши, що мені причулося, не зовсім певним голосом перепитав:
— Вибачте мою неуважність. Вас цікавлять гравюри, книги чи географічні мапи? У мене є особливо цінні…
— Ні, ні! — це стосувалося моєї руки, яка пішла по книжку, — я хочу, щоб ви писали мою біографію, — повто¬рив мій відвідувач.
?
— Пане, — після деякої мовчанки вимовив я, — я антиквар. Ви напевно помилилися адресою. У місті є десят¬ки письменників, які за відповідну ціну, чи навіть задурно, залежно від домовлення, напишуть вам усе, що побажаєте. Кількох я навіть знаю. Це мої клієнти. Якщо хочете, я вам дам

адресу одного з них, хоч давати адреси своїх клієнтів — не моя звичка.
Так, чи приблизно так, я почув, як відповідаю, а в думці в мено ворушилось шось зовсім інше. Мені хотілося не тільки облаяти його останніми словами, хоч я ніколи не лаю¬ся, аби раз назавжди припинити цю дивну і неприємну роз¬мову, що відірвала мене від праці, а й заподіяти йому щось дошкульне, дати йому носака і погрозити, що я не витрачаю часу на подібні жарти. Однак його вимога настільки вразила мене своєю несподіваністю й безглуздям, що я, попри всю лють і обурення, розгубився.
— Ні, я саме до вас. Саме на вас упав мій вибір. Ви, а не хто інший, мусите писати мою біографію. Я на це маю свої причини, які вам тут довго вияснювати. Зрештою, я і не люблю пояснювати. Це завжди лише ускладнює. Я не зна¬менитість. Навіть не видатний і не відзначаюся жодними прихованими талантами. Я такий, як усі, що проходять повз вашу вітрину або заходять всередину. Запам’ятайте: я такий, як усі. Але я хочу, щоб ви писали мою біографію.
— Вельмишановний пане, — сказав я якомога повільні¬ше, відчуваючи, що коли я занадто швидко вимовлю слово, то або розірвуся на дрібні шматки, або, як самовар під тиском пари, загуду і почну скакати по антикваріату від гніву і зди¬вування.
Щоб я, солідна людина, дожився до того, аби не поди¬бав нічого кращого, як писати чиюсь біографію? Ні, це нале¬жало просто до нечуваного.
— Вельмишановний пане, — досить стримано сказав п, — навіть якби я погодився писати вашу біографію, що, До речі, зовсім виключене, навіть тоді з моїх починань ні¬чого не вийшло б. Я антиквар, а не письменник. Я ніколи ні¬чого не писав, а головне, я не почуваю найменшого бажання будь-що будь-коли писати.
Я дивувався своїй стриманості. Яке зухвальство! Яка Зарозумілість! З’явитися до незнайомої людини і вимагати ВШ неї щось, що перечило здоровому глуздові! Мені, солід¬ному власникові антикваріату, одруженому чоловікові, бать-
9

вюри, які відразу ж звільнили б половину стола, чи подиви¬тися, чому так довго не кипить чайник, коли він увійшов. Він буїв одягнений у щось невиразно сіре, і обличчя його зда¬валося невиразним, через що пізніше я уявляв його з різни¬ми обличчями, так і не дійшовши переконання, чи то справ¬ді його обличчя, чи він їх міняв, залежно від погоди і настрою, чи просто він на всіх скидався. Зрештою, чого я тільки не казав собі пізніше. Скільки я собі згодом не дорікав, що якби я не слабував на звичку тримати вранці перед офіцій¬ним відкриттям антикваріяту відчинені двері, не покладаю- чися на ранню пору й людську лінь, мовляв, покупці вдосвіта не приходили, хібащо якийсь бездомний турист, а це трап¬лялося дуже рідко, то мій відвідувач не зайшов би і нічого не сталося б. Проте дорікання ні трохи не полегшували того, що сталося пізніше, бо хіба ж я міг передбачити, що від його відвідин аж так зміниться моє життя?
Мій відвідувач навіть для годиться не глянув на книги й ґравюри, а тим часом я посідав видання, яких ніхто з моїх колеґ не мав. Мені завжди якось щастило діставати рідкісні речі, які згодом навіть великі антикваріяти охоче в мене перекуповували. Він рішучим кроком підійшов до мене і, злегка нахилившися вперед, ніби бажаючи простягти руку, хоч, здається, це він одразу ж передумав, сказав, щоб я пи¬сав його біографію.
Я висунувся разом з стільцем з-за столу, аби легше встати, і, вирішивши, що мені причулося, не зовсім певним голосом перепитав:
— Вибачте мою неуважність. Вас цікавлять гравюри, книги чи географічні мапи? У мене є особливо цінні…
— Ні, ні! — це стосувалося моєї руки, яка пішла по книжку, — я хочу, щоб ви писали мою біографію, — повто¬рив мій відвідувач.
?
— Пане, — після деякої мовчанки вимовив я, — я антиквар. Ви напевно помилилися адресою. У місті є десят¬ки письменників, які за відповідну ціну, чи навіть задурно, залежно від домовлення, напишуть вам усе, що побажаєте. Кількох я навіть знаю. Це мої клієнти. Якщо хочете, я вам дам
8

адресу одного з них, хоч давати адреси своїх клієнтів — не моя звичка.
Так, чи приблизно так, я почув, як відповідаю, а в думці в мене ворушилось щось зовсім інше. Мені хотілося не тільки облаяти його останніми словами, хоч я ніколи не лаю¬ся, аби раз назавжди припинити цю дивну і неприємну роз¬мову, що відірвала мене від праці, а й заподіяти йому щось дошкульне, дати йому носака і погрозити, що я не витрачаю часу на подібні жарти. Однак його вимога настільки вразила мене своєю несподіваністю й безглуздям, що я, попри всю лють і обурення, розгубився.
— Ні, я саме до вас. Саме на вас упав мій вибір. Ви, а не хто інший, мусите писати мою біографію. Я на це маю свої причини, які вам тут довго вияснювати. Зрештою, я і не люблю пояснювати. Це завжди лише ускладнює. Я не зна¬менитість. Навіть не видатний і не відзначаюся жодними прихованими талантами. Я такий, як усі, що проходять повз вашу вітрину або заходять всередину. Запам’ятайте: я такий, як усі. Але я хочу, щоб ви иисали мою біографію.
— Вельмишановний пане, — сказав я якомога повільні¬ше, відчуваючи, що коли я занадто швидко вимовлю слово, то або розірвуся на дрібні шматки, або, як самовар під тиском пари, загуду і почну скакати по антикваріату від гніву і зди¬вування.
Щоб я, солідна людина, дожився до того, аби не поди¬бав нічого кращого, як писати чиюсь біографію? Ні, це нале¬жало просто до нечуваного.
— Вельмишановний пане, — досить стримано сказав я, — навіть якби я погодився писати вашу біографію, що, До речі, зовсім виключене, навіть тоді з моїх починань ні¬чого не вийшло б. Я антиквар, а не письменник. Я ніколи ні¬чого не писав, а головне, я не почуваю найменшого бажання будь-що будь-коли писати.
Я дивувався своїй стриманості. Яке зухвальство! Яка зарозумілість! З’явитися до незнайомої людини і вимагати
ВІД
неї щось, що перечило здоровому глуздові! Мені, солід¬ному власникові антикваріяту, одруженому чоловікові, бать¬
9

кові двох дітей, запропонувати писати чиюсь біографію. Біо¬графію людини, яку я вперше бачив!
Мого відвідувача аж ніскільки не схвилювали мої за¬перечення. Він їх спокійно вислухав до кінця і повторив, що він мене цілком розуміє, це зовсім нормальна реакція, він і не сподівався іншого, проте він хоче, щоб я писав його біо¬графію, і я саме та людина, яка на це найкраще надається.
Тоді я сказав, що не бажаю і чути про подібні речі, і велів йому негайно залишити крамницю, інакше я за себе не відповідаю. Однак мій відвідувач пішов, щойно коли завітав перший покупець. Я так пашів від обурення, що за безцінь продав унікальну книгу, яку я пообіцяв дати на ви-ставку, і пізніше, скільки я не подавав оголошень, що ба¬жаю відкупити її назад, навіть за потрійну ціну, її і слід пропав. У мене так тряслися руки, що покупцеві довелося самому діставати з полиці бажану книгу, бо в мене все леті¬ло додолу. Лише згодом я поволі заспокоївся і згадав про чай. З чайника вся вода википіла. Він так розжарився, що відлютувалася ручка. Добре, що хоч електрична плитка стоя¬ла на товстій асбестовій підставці, інакше сталася б пожежа.
Цим днем закінчилося моє попереднє життя, і я вже пізніше не мав до нього ніякого доступу, бо з цієї миті почав існувати мій відвідувач. Він тепер приходив кожного дня, а іноді і кілька разів на день, допильновуючи хвилини, коли в антикваріяті нікого не було, і вимагав, щоб я писав його біографію.
Спочатку я його виганяв, щодня мріючи піти в полі¬цію і поскаржитись, аби заарештували типа, який розхитує мені нерви. Мусіла ж поліція охороняти громадян! Але які ваговиті докази я міг навести, щоб позбутися мого відвіду¬вача? Аджеж він не пробував мене ні вбити, ні обікрасти, ні покалічити. Він приходив і вимагав, аби я писав його біо¬графію. Чи цього вже вистачало, щоб його заарештувати? Чи не було б забагато ризикувати — прийти в поліцію і ска¬зати, нехай вони заарештують людину, яка мені нічого злого не заподіяла, яка лише домагається, щоб я писав її біогра¬фію? Над цим треба було спочатку добре подумати. Адже я солідна людина. Користуюся заслуженою повагою своїх
10

колеґ (не легко ж далося мені поставити на ноги антиква¬ріат. Я щойно недавно скінчив виплачувати позику в банку, яку браїв на устаткування крамниці), у призначений час плачу всі податки і досі ніколи ні в яких справах не звер¬тався до поліції. Коли я, солідний антиквар, з’явлюся з та-кими нісенітницями (я собі добре уявляю, як би я сам поста¬вився до людини, що почала б розповідати, як до неї при¬ходить невідомий чолов’яга і примушує її писати свою біо¬графію), там просто подумають, що в мене не всі дома, а це означатиме кінець моєї репутації солідного власника анти- кваріяту. Після цього мені звичайно лишалося б тільки за¬крити крамницю. Такі чутки дуже швидко, хоч і не знати, яким чином, розходяться між людьми, а в мене не мало кон¬курентів, які охоче перебрали б крамницю до своїх рук. Звичайно, я не такий уже й боязкий, однак завжди варто враховувати, що я можу собі дозволити, а що ні. Бо припу¬стімо навіть, що в поліції так не подумали б. їм видалися б мої докази досить переконливими, щоб заарештувати мого відвідувача, і вони прийшли б до моєї крамниці. Усе нібито гаразд, тільки чи певен я, що саме тоді мій відвідувач з’я¬виться? Від характеру, який домагається, аби хтось, не знаю¬чи його, писав його біографію, можна чекати всякої пакости. Що тоді? Тоді поліція наочно переконалася б, що мені вви¬жаються марива, і відіслала б мене до божевільні.
Навіть у найкращому випадку, коли поліцаям вся ця історія здалася б логічною і вони вирішили б чекати, поки мій відвідувач з’явиться, хоч би це протривало і цілий день. Тоді ще гірше. Присутність поліції в крамниці, поперше, відстрашила б моїх покупців, бо хто захоче купувати в анти¬квара, до якого вчащає поліція? Це тільки людське, проте до мене вже наступного разу ніхто не зайшов би, і це призвело б мене до руїни. Подруге, в кінцевому висновку поліція таки не повірила б, що незнайома людина вимагає, аби я писав її біографію. Напевно почали б копатися в моєму мину¬лому і, звичайно, як часто буває в таких випадках, щось уже Викопали б, а тоді і доводь, що то не так. Моє сумління було чисте стосовно цього; я не хибував на жодні особливі про- гріхи у минулому, варті закиду, однак ті, що вже раз почали
11

шукати, вимізкутвали б, що знайти, і це, знову ж таки, заки роз’яснилося б, пошкодило б моїй репутації, а. цим самим і моєму підприємству.
Тепер кожного дня відбувалося те саме: приходив мій відвідувач, казав, аби я писав його біографію, а я відповідав, що не хочу й чути про такі нісенітниці, і виганяв його, що мого відвідувача аж ні трохи не хвилювало. Інколи мені на¬віть здавалося, ніби йому подобається, як я його виганяю, від чого мені ні трохи не легшало. Я бачив кілька разів, як він сміявся за дверима й у відповідь на мої дорікання гово¬рив щось лагідне, що мене тільки більше дратувало. Тоді я почав влаштовувати так, аби по змозі не лишатися самому в крамниці. Під різними претекстами я просив дружину за-тримуватися в антикваріяті, щоб допомагати розбирати кни¬ги або поштові марки. Інколи, коли я надто нервувався, до¬ходило навіть до того, що я дозволяв їй кольорувати відбит¬ки Гравюр, чого я ніколи раніше не робив, дбайливо прихо¬вуючи від неї причину, яка змусіла мене шукати товариства. Коли ж траплялося, що дружина раптом була зайнята, я навіть приводив з собою дітей, аби не лишатися самому, і цим уне¬можливити ненависні відвідини.
Та моє припущення, що мій відвідувач не з’явиться в присутності сторонніх, не ствердилося. Щоправда, спочатку він справді кілька днів не приходив, з чого я на радощах фальшиво виснував, ніби він не любить товариства. Можли¬во, на нього дещо вплинула моя винахідливість, або він за¬думував новий плян, щоб дошкулити мені сильніше, і по¬первах йому бракувало часу, але незабаром він став вчаща¬ти разом з іншими покупцями й спочатку тихо і ввічливо, а потім щоразу голосніше, хоч все ще ввічливо, вимагати, аби я писав його біографію. І це при покупцях, у моїй крам¬ниці, і я не міг нічого вдіяти!
Я не потребую й казати, як я млів від жаху, що покупці почують його слова і з хвилини на хвилину всі довідають¬ся, як мене відвідує підозріла людина, якій я пишу або зби¬раюся писати біографію, ну і звичайно до такого власника антикваріяту годі ставитися цілком поважно, а вже говорити про довір’я і поготів.
12

Вічний страх, що кожної миті він з’явиться й покупці почують його вимоги, так розхитував нерви, що мої ділові справи почали йти на спад, хоч я досі взагалі не знав, що таке нерви. Моя нервова система функціонувала звичайно, як у кожної пересічної людини. Та безглузді вимоги мого відвідувача саме своєю цілковитою безглуздістю виводили мене з рівноваги, і я весь аж шарпався, угледівши його, наче мені кожного разу виливали в обличчя сірчаний квас. І кож¬ного разу його поява кидала мене в розпач. Сама згадка про нього позбавляла мене працєздатности. Я стримувався, про-бував соромити себе, звертатися до розважности й нагаду¬вань, що так поводитися просто недоцільно, та перемогти себе виявилося понад силу.
Наскільки його щоденні відвідини хвилювали мене, я став помічати, коли доводилося писати рахунки чи листи, оскільки я сам вів усю кореспонденцію. Щораз частіше трап¬лялося, як, пишучи ділові листи, замовляючи або дякуючи за прислані товари тощо, я раптом серед звичних висловів подяки чи прохань надіслати замовлене, ціпеніючи, подибу¬вав фрази: «Ідіть ви під три чорти!», «Я не хочу писати вашої біографії!», «Я вас уб’ю або збожеволію, якщо ви не відче¬питесь від мене!» Під кінець я вже так боявся, що в моїй ді¬ловій кореспонденції можуть затесатися подібні вислови, хоч я заради певности по кілька разів перечитував написане, що я не наважувався відсилати листів і губив клієнтів.
Я дуже добре здавав собі справу, як мій стан з дня на день погіршується, і то в такий спосіб, що треба негайно протидіяти, аби остаточно не заломитися. Я слідкував за со¬бою, намагався не дратуватися, більше відпочивати, з неспо¬коєм стверджуючи в собі наростання рис, яких я раніше не зауважував. ,Часто я почував себе, як риба, яку обсіли дрібно- та-паразити, і вона йде на дно. Я ловив себе на тому, що надаю ваги дрібницям, яких колись просто не помічав. Я зробився недовірливим. На безневинніше питання я міг раптом грубо відповісти, підозріваючи, що вже всі знають історію з моїм відвідувачем і натякають на це, і лише зустрівши здивовані погляди, зі страхом встановлював: мені надходить кінець, так довго не потриває, доведеться щось вирішувати, і то не¬
13

гайно. Байдуже яким способом, аби якнайшвидше розв’язати історію з моїм відвідувачем, не чекаючи ні хвилини, бо ще трохи — і я або накладу на себе руки, або збожеволію. Іншої розв’язки я не бачив, я мусів поспішати, поки ще хоч зов¬нішньо тримався.
Так найближчого дня, коли знову з’явився мій відві¬дувач, я сказав, що погоджуюся писати його біографію, не¬хай він тільки залишить мене в спокої, і попросив принести основні матеріяли до його життєпису.
Мені здавалося, ніби тепер усе налагодиться, що я, хоч і робитиму щось, що суперечило моїм поглядам і людсь¬кому глуздові взагалі (де ж це мисленне — писати біогра¬фію незнайомого чолов’яги!), все таки позбудуся його від¬відин, а там уже воно якось налагодиться: я ладен був що завгодно зробити, аіби його назавжди позбутися.
І саме тут трапилося те основне, чого я ніколи не пе¬редбачав, після чого моє життя перейшло в інше річище, ніби в картотеці світових доль несподівано похопилися і те¬пер покликали мене розплачуватися за попереднє спокійне життя.
Мій відвідувач зачудовано подивився на мене, наче я бовкнув таку дурницю, аж йому соромно за мене, і відповів, що всі матеріяли до його біографії я мушу вишукувати сам. На те, мовляв, існують біографи, щоб турбуватися за біогра¬фію людини, про яку вони збираються писати. Матеріялів про себе у нього нема, десь загубилися, а утруднювати себе спогадами йому ліньки, і це нижче його гідности. Зрештою, його спогади однаково не матимуть для мене того значення, що для нього. При невдалому насвітленні вони навіть ризи¬кують викривити його біографію, а цього він найменше хоче. Для біографії потрібна насамперед об’єктивність, факти, хоч він і визнає, що на самій об’єктивності й фактах не напишеш біографії. Щождо суб’єктивних фактів, чи радше уточнень, то він не спроможний переказати мені про себе найменшої подробиці, бо він і я — різні характери, і я однаково інакше зрозумію те, що він скаже.
Можливо, він мстився тепер за те, що я раніше не по¬годжувався писати його біографії, за те, що виганяв. Мож¬
14

ливо, він просто не відзначався дуже привабливою вдачею, а я занадто брав його слова до серця. Не знаю, кому припису¬вати вину, йому чи мені, однак з мене вийшло терпіння, як з бальона повітря. Навіть пізніше мене дивувало, яким чи¬ном я дався спровокувати на подібний вибух гніву, бож я не пригадую, аби колись раніше до такої міри втрачав рівновагу.
Я схопив у оберемок стос книг і з прокльонами жбур¬нув на мого відвідувача. Потім полетіли важкі предмети зі столу: попільниці, рами для ґравюр, бронзова китайська ва¬за, в якій я тримав загострені олівці, — все, що потрапляло під руки: ґравюри, мапи і навіть бляшанка з колекцією ме-теликів, яку мені лишили на продаж.
Я потрощив би усе в крамниці, якби випадково не зай¬шла дружина, яку останнього часу почав непокоїти мій стан здоров’я. Зауважуючи, що зі мною щось діється, і не знаючи що, вона думала, чи я не перевтомлююсь або нєдоживлююся, як це траплялося, коли я працював без спочинку, і часто те¬пер навідувалася до антикваріяту, щоб допомогти або витягти мене скоріше додому на обід.
Її присутність змусіла мене отямитися і вигадати щось зовсім безпомічне й недоладне про причину мого шаленства, бо коли я глянув навколо, я сам здивувався, чого я накоїв. У крамниці панував повний розгром. Я почував себе мізерно, наче мене побили.
Не знаю, чи повірила вона тому, що я сказав, але роз¬питувати докладніше не стала, за що я сповнився супроти неї невимовною вдячністю, хоч і вдавав, ніби все це, мовляв, Дурниці, і чим скоріше випровадив її додому. Що, зрештою, Мені лишалося? Історію з відвідувачем я не зважився б їй розповісти за жодних обставин. Я навіть і не пробую оборо-няти себе. Не виключене, що це упередження виглядало сміш¬ним дивацтвом з мого боку. Ймовірно, дружина не сприйня¬ла б цього так трагічно, яким воно мені здавалося, а, навпа¬ки, порадила б щось таке розумне, після чого взагалі пере¬стала б існувати проблема з моїм відвідувачем. Однак як міг я їй розповісти, коли мене самого пік сором, що зо мною тра¬пилося щось подібне? Я не відзначався амбітністю. Я ніко¬ли не страждав на самолюбство чи якісь інші умовності, всю
15

за допомогою яких я бодай з деякою певністю, а не наосліп, заходився б визбирувати матеріяли до біографії мого відві¬дувача, бо дещо здавалося, попри брак зачіпок, таки оче¬видним, а саме: обставина, що мій відвідувач жиїв у місті, тобто що він не належав до випадкових приїжджих, інакше які би він встигав по кілька разів на день відвідувати мою крамницю? А коли так, то десь існували й люди, які його знали, яких він відвідував, з якими він говорив, і моє зав¬дання зводилося тільки до того, як цих людей розшукати. Так принаймні виглядали вихідні дані, а решта залежала виключно від моєї винахідливости.
До кожної роботи, до якої я брався, я ставився винят¬ково сумлінно. Я не прагну цим сказати, ніби це якась за¬слуга з мого боку і тому мені належить особлива пошана за ці якості. Ні, я просто стверджую, так само, якби я складав інвентар, задля більшої точности, щоб факти, які я оповіда-тиму, не набрали іншого насвітлення, ніж це сталося в дій¬сності. Я боюся щось перекрутити або пропустити, оскільки все це має для мене вирішальне значення, а що це значення стосується виключно моєї особи і вже для когось іншого не тільки втрачає наочність, а й навіть віддалену подібність, як при переповіданні сну, коли слова охоплюють і передають не пережитий настрій сну, а тільки його зовнішню дію чи приблизний образ і неможливість відтворити плинний жмут почуттів, які не цілком відповідають виговореному, бо уві сні слова заряджені іншим, інколи навіть протилежним під¬текстом, вже творять не той сон, що оповідаєш, а цілком ін¬ший, який не зраджує нічого спільного з першоджерелом, і тоді раптом виявляється, що для когось стороннього сон не лише не цікавий, а й просто незрозумілий, — то це справді не моя вина.
Завдання, яке я собі поставив або вірніше — яке мені накинули, вимагало виняткового терпіння й док ладности. Пе¬ребравши подумки всі теорії, які я лише потрапив вигадати, я повписував найбільш підхожі на аркуш паперу, задля біль¬шої наочности і, щоб не заплутатися, вирішив комбінувати, на чому зупинитися.
18

Однак у моїй ситуації виявилося досить важко щось путнє вимізкувати. Хоч як я мудрував, ніякого факту, за який я сподівався вхопитися й почати розшуки, не знаходи¬лося. Всі теорії зводилися до одного: єдиний спосіб виявити якісь дані до біографії мого відвідувача — це заходити в кожний будинок, у кожне помешкання й розпитувати про нього.
Не треба багато уяви, аби зрозуміти, як я себе почу¬вав, усвідомлюючи, що передо мною повне місто мешканців, яке доведеться обходити й випитувати про мого відвідувача, але іншої ради я не бачив і тому вважав за найдоцільніше діяти, відклавши всі роздуми набік, і то діяти як найскорішє, а там воно вже якось утрясеться. Я поклав собі взяти це за свою методу й поволі привчатися до цього.
Перш за все я купив найновішу мапу міста. Дивно, піз¬ніше моя обережність не здавалася мені такою конечною, аби їздити за звичайною мапою аж на околицю міста в книгар¬ню, де я не сумнівався, що мене не знають в обличчя, хоч згодом я не менш дбайливо замітав сліди. Я припускаю, що пов’язані з цією купівлею неприємні асоціяції (мені всю доро¬гу ввижалося, ніби всі дивляться, як я везу з околиці мапу) з часом трохи вивітрилися супроти інших, гостріших, які стоять до мене ближче, і тому деякі мої тодішні дії (очевидно, обставини їх ніби й виправдували) вражають мене зараз своєю невідповідністю до дійсности.
Придбавши найновішу мапу міста, я на ній за допо¬могою циркуля й лінійки (акуратність одна з моїх найбіль¬ших пристрастей) розтяв місто червоним олівцем на чотири частини: північну, південну, східню і західню, потім кожну частину на дільниці синім олівцем, аби краще відрізняти, і кожний кусник перенумерував: ці дільниці я постановив по черзі докладно обслідити, щоб згодом ту, яку я пройшов, викреслювати. Тепер лишалося тільки устійнити, як розпи¬тувати про мого відвідувача.
Прийти до незнайомих і питати про людину, не знаючи Навіть її прізвища, якось не випадало. Не те що в мене не вистачило б сміливости. Наявність чи відсутність її вже не
19

відогравала в такому збігові обставин значущої ролі. А про¬сто це могло б викликати несприятливі наслідки. І дійсно, з’явитися і сказати: «Добридень, добрі люди. Чи ви не зна¬єте, бува, мого відвідувача? Він виглядає так і так, хоч не виключене, що він також виглядає отак і отак, і чи ви щось про нього знаєте?» — «А як він зветься, і пощо він вам? Ми не зобов’язані давати будь-кому звіт про наших знайомих!»
— «Я не знаю, як він зветься, проте мені конче треба про нього довідатися, де він живе, що він робить і хто він, бо я збираюся писати його біографію».
Таке, звичайно, не підходило. Найкраще вигадати якусь нескладну напівбрехню, напівправду, яка не привертала б на себе уваги незвичайністю чи двозначністю і якій би віри¬ли. Факт, наприклад, що я аитиквар, лишити, це досить со¬лідний факт, тільки додати, що відвідувач —■ це, ну скажімо, мій клієнт, аджеж таке зовсім не виключене! Зразу вигля¬дає краще. Далі, що мій відвідувач, тобто клієнт, винен мені гроші за книги і гравюри і що він, якщо я не помиляюся (ви ж самі розумієте, всього не запам’ятаєш, а я до того ще й вічно забуваю прізвища!}, зветься так то, чи приблизно так, прізвище його крутиться мені на язиці, я зараз пригадаю, зараз, ну, зараз. Точну адресу його я, на нещастя, загубив, але мені здасться, ніби він живе чи жив (у залежності від виразу очей опитуваних) саме в цьому помешканні чи нав¬проти. Тому нехай господарі не гніваються, коли я їх потур¬бував, вони самі розуміють: я волів би отримати назад гроші від клієнта, і нехай вибачать мої розпити.
При цьому кожного разу описувати мого відвідувача, наскільки моя пам’ять зберегла його риси.
Такий варіянт виглядав би зовсім правдоподібним. Піс¬ля цього лише влаштувати, як викраяти час на розшуки, а тоді, як доля схоче.
День відпадав. Вдень я працював у крамниці, отже за¬лишався тільки вечір, і то не завжди, бо звичайно я прово¬див вечори дома в родині, і якби я раптом тепер почав зни¬кати, це впало б в око, а я не допустив би за жодних обста¬вин, аби дружина довідалася про мою історію з відвідувачем, хоч досі я від неї нічого не приховував.
20

Найнеприємніший, щоб не сказати найстрашніший, був, звичайно, початок, а там уже чітко розроблений плян діяв би сам собою, головне — не тягнути, не відкладати, як це ча¬сто кортить перед прикрим і дошкульним, бо чим швидше я візьмуся за розшуки, тим швидше їх скінчу.
Так одного вечора, коли мені здалося, ніби я досить теоретично підготований, щоб братися за практику, замкнув¬ши двері крамниці і попередивши дружину, мовляв, я йду до одного добродія, який продає колекцію малюнків фльорен- тійської школи (цей добродій дійсно існував і його колекція теж, тільки він зовсім не збирався продавати малюнки, і ма-люнки ті носився з думкою купити не я, а мій колеґа, про що, звичайно, моя дружина не мала найменшого поняття), і щоб вона не хвилювалася, якщо я трохи затримаюся, я ви¬рушив у першу зазначену мною заздалегідь частину міста.
Місто назагал не становило для мене нового терену. Я жив у ньому багато років, і мені доводилося заходити, за¬лагоджуючи різні справи, в найвіддаленіші райони, хоч, зви¬чайно, околиці я відвідував далеко менше, ніж центр. У цен¬трі я до подробиць пам’ятав майже кожну вулицю. Тільки тепер я почував себе так, наче мене щойно привезли в це місто і поставили, аби я орієнтувався, натягнувши мені на голову по самі плечі товсту водяну панчоху, яку я ніяк не міг скинути і вона викривлювала усі предмети, і разом з тим ці викривлені предмети ніби й уосіблювали справжню дій¬сність, на яку я втратив право.
Я почував себе дуже дивно. Я антиквар, солідна пере¬січна людина, батько двох дітей (хлопчик і дівчинка), і рап¬том на цих вулицях уночі, та ще й з такою метою: потайки від усіх іду розшукувати матеріяли до біографії мого від¬відувача!
Цю ділянку міста я вибрав першою з мого пляну тому, Що тут мені найчастіше траплялося проходити, і я навіть відчував до неї якусь симпатію, хоч рідко хто знаходив її привабливою, а міська управа взагалі плянувала її перебу¬дувати, правда, покищо безуспішно за браком грошей. Влас¬не кажучи, моя симпатія стосувалася спочатку двох кам’я-
21

них меланхолійних ніби левів, ніби гіпопотамів, що тримали в лапах щити перед новою ратушею, а згодом з левів-гіпопо- тамів вона поширилася і на весь цей район, де скупчився гамір цілого міста, яке саме тут перетинала центральна міська вулиця, щоб в будні дні радше скидалася на поклад, на який з циклопічних сітей вивернули нерівномірно озвучену рибу, що виприскувала з-під ніг, і по ній примушували ходити.
Це особливо помічалося біля середньовічної брами, що заважала рухові міста, яке невпинно розросталося. Навколо цієї брами коштом тротуарів вічно поширювали вулицю з обох боків, турбуючися, де їхати автам і трамваям (про пі¬шоходів не встигали подумати), і що більше розширювали, то неможливіший ставав рух, ніби наростання руху збіль-шувалося в геометричній пропорції до поширення вулиці.
Я не певен, чи існувала в місті людина, яка похвали¬лася б, що вона вдень перейшла цю вулицю на другий бік. Навіть якщо і так, то я просто не годен повірити, бо мені, за весь час, скільки я тут мешкав, це ні разу не вдалося, хоч я далеко не безпомічний. Воно й зрозуміле, бо заки людина настроювалася переходити, від сновигання і шуму вона гу¬била віру в спроможність перенести своє тіло неушкодженим на другий бік, і тоді вже й обценьками її не перетягли б че¬рез вулицю.
Про себе я окажу тільки одне: такого вінегрету звуків мені не доводилося чувати в жодному місті. Крім автомобіль¬них гудків та скреготу і дзенькоту трамваїв, які існували ви¬ключно, щоб заважати рухові, бо в них рідко хто їздив, оскільки на практиці виявлялося: найшвидше дійти до місця призначення — пішки, — клацання язиком (не уявляю собі, звідкіля, — може, місто побудували на багнищі, де жила нечиста сила?), булькотіння з саксофонним оханням, сопіння з легким металевим шерехом, який оскомою зводив щелепи, грубих обрубаних звуків, таких, які виникають, коли відри-ваєш порожню пляшку від уст, випивши з неї одним подихом всю рідину, шипіння, хлюпання, потім мішечків з окремих голосівок, які висіли над натовпом (слів ніколи не чулося; навіть коли через радіо передавали промови уряду, вони зра¬зу ж від довколишньої угнутости повітря розпадалися на
22

складові літери), тут панувала ще безліч уже цілком нео¬креслених амебних звуків.
Це все діялося вдень. Але вночі вулиця затихала й по¬рожніла, і з’являлися тротуари, при існування яких вдень ніхто й не догадувався. На тротуарах стояли повії, ніби з них знесло пісок, яким вони на цьому самому місці були засипа¬ні вдень, а тепер пісок відхлинув разом з рухом і світлом, і, нарешті, відкрилося справжнє місто.
Я пройшов до кінця усю вулицю, так і не відважуючи- ся зайти в будь-який будинок. В уяві все виглядало цілком інакше. Ніби й те саме, а разом з тим таке інакше, що я раптом відчув: ніколи, за жодних обставин я не здолаю пе¬ренести свій плян з теорії в дійсність. Не тому, ніби я неспо-дівано відкрив, що мій бездоганно придуманий плян поганий, а просто при згадці, що я маю зараз зайти в перший-ліпший будинок і питати про мого відвідувача, — мої ноги самі по¬верталися назад, і заки я їх наздоганяв, переконуючи себе, моївляв, бажання тікати світ за очі і зануритись у подушку, забути, що існує мій відвідувач, який домагається, аби саме я, а не хто інший, писав його біографію, і що я погодився писати її всупереч своїм переконанням, не змінить мого стану на краще, я вже чувся настільки безсилий, що мені випадало з пам’яті, чого я взагалі так біжу. Ба більше, я нагло з неспо¬коєм зауважив, що думки про мого відвідувача вислизають у мене з голови, а на їх місце находять різні дурниці, асоція- ції, які сягають, ніби навмисне, якнайдалі від того, що мене непокоїть, бо в мене перед очима стоїть пляж, куди ми з дру¬жиною їздили кілька років тому ще перед народженням дру¬гої дитини, і я силкуюся пригадати, чи в кошик з їжею,
– який ми загорнули в коц і поставили в лози в холодок, дру¬жина поклала яблука чи груші, наче від цього вияснення за¬лежить тепер усе моє життя.
Внизу в кінці вулиці, на розі завулку, вимощеному круглим диким каменем, стояв гурт молодих людей, голосно розмовляючи з кількома повіями. Всі вони, видно, когось чекали.
Напевно я занадто різко повернув біля них і пішов на¬зад, хоч я дуже слідкував, щоб це виглядало якомога неви-
23

мушено, бо на цей раз повії звернули на мене увагу, припус¬каючи, що я вагаюся, яку з них вибрати, і вирішили допо¬могти.
— Гей, ти, маєш вогонь? — посміхнулася, наближаючись, бльондинка в червоному, принаймні на два числа, завузько¬му светрі, що ледве стримував її могутні груди, схожі на сід- ниці.
Замість відповіді я прискорив кроки.
— Імпотентний сарако! — гукнула вона мені навздо¬гін з легким пересердям.
Та я не обернувся, навіть не перейшов на другий бік. Я поспішив вулицею угору, вернувся і вже знову з жахом наближався до гурту в кінці вулиці, твердячи собі, як отче- наш, що треба зважитися кудись зайти. Не бігати ж до ранку отак назад і вперед! Як це виглядало! Мене могли запідо-зрити в казна-чому, якщо вже не запідозрили. Адже це пов¬не безглуздя, так не вільно поводитися, це ж ясно, більш ніж ясно: єдиний рятунок примусити себе •— або я заходжу в перший-ліпшші будинок, або негайно зникаю звідсіля в іншу дільницю і пробую там.
Однак попри це логічне й рішуче твердження, я все таки ще раз пройшов чи радше пробіг вулицю і знову повер¬тався назад, трясучися від усвідомлення, що остаточно звер¬нув на себе увагу. З гурту хтось кинув на мою адресу дотеп, якого я не розчув, але який іншим сподобався, бо всі заре¬готали, а павія ІВ червоному светрі, закривши жовтою тор¬бинкою нижню частину живота і стиснувши іксом ноги, ста¬ла присідати, вигукуючи, що вона от-от не втримається, щоб не замочитися.
Я розумію гумор, і я не з тих, хто не годен без надсади чи хворобливої ретельности пожартувати з своїх недоліків. Я успадкував стільки ж почуття гумору, скільки успадковує кожна пересічна нормальна людина, не замало і не забагато, і це я кажу не на те, аби поставити себе у вигідніше світло з егоїстичних мотивів, а виключно з страху допуститися не-точностей, які, навіть якщо вони спочатку й не здаватимуть¬ся дуже помітні, згодом ладні скерувати подальші події в
24

інший напрям, з якого стане незрозумілий перебіг того, що відбулося в дійсності, а це я волів би оминути.
Я розумію гумор, але не тоді, коли об’єктом сміху стаю проти своєї волі, тобто не тоді, коли мені приводять перед ■очі саме те, чого мені в дану хвилину якраз не хочеться ба¬чити, байдуже -— з важливих чи дрібничкових причин.
Це кепкування, хоч я його доладу так і не розчув, а, може, саме тому, подіяло на мене, як заряд електричного струму. Мені вдарила кров у голову, я рішуче ступив уперед і не повіриїв овоїм очам: у будинок, перед яким стояв гурт молодиків, зайшов мій відвідувач. Сірий і невиразний, такий, як він мене відвідував в антикваріяті, але що це — він, у мене не лишилося жодного сумніву. Напевно він стояв серед гурту так, аби я його не помітив, і не виключене, що саме йому належала ініціятива зауваги, киненої в мій бік, хоч я не доберу, пощо йому забаглося тепер цькувати мене, ко¬ли я погодився на розшуки його даних і вважався, так би мовити, його біографом? ,Чи, може, він слідкував, куди я йду, бо йому нарешті стало незручно стільки часу знущатися надо мною, і він вирішив хоч на початку розшуків допомог¬ти мені? Такий вчинок, звичайно, ледве чи скидався на ньо¬го, проте чого не трапляється? Я його не настільки знав, аби закріпити за ним ту чи іншу рису, я навіть схильний лиши¬ти в силі припущення, ніби він мені привидівся від збуд¬ження, хоч, як я пригадую, саме в ту мить я не настільки зайнятий був ним, щоб думкою надати йому тіло й поставити серед гурту, який став свідком моєї біганини. Щоправда, в будинку, як я потім установив, його не бачили, хоч це ще не переконливий арґумент, оскільки мій відвідувач відзна¬чався подивугідною здібністю зникати дослівно з-під рук.
Хоч би там що, чи то від сміху на мою адресу, чи від того, що я вмовив у себе появу відвідувача, чи тому, що він Дійсно з’явився, або найправдоподібніше від усього цього ра¬зом з мене злетіла несміливість, наче мене вилущили з ве¬ликого бляшаного стручка. Імовірно, навіть моя постать змі¬нилася, бо переді мною розступилися, і потім, скільки я при-гадував, я незмінно бачив себе, як я йшов по чиїхось узутих ногах, яких не встигли прибрати з дороги, і ніхто не кричав і
25

не висмикував ніг, хоч це мені здається неможливим кожного разу, як я відновлюю цей деталь у пам’яті.
Я зайшов у будинок, перед яким стояв гурт молодиків, і, не зупиняючися, на одному віддиху, наче ззаду на мене тис завтовшки з метр струм води, погнав широкими сходами з просторими, як тенісний корд, майданчиками на другий чи на третій поверх, аж доки з легень вийшло все повітря, і щойно тоді постукав у найближчі до мене двері.
За дверима загуркотіло, потім почулося кудахкання і зразу ж за ним сухий тріск, як при спаленні кінострічки, після чого запала глибока павза. Потім двері відчинилися, ніби їх рвонуло протягом, і літній чоловік у небесному, май¬же кам’яному халаті, у фетровій фесці чи тюбетейці (пізніше я розгледів, що то верх капелюха з обрізаними крисами), притримуючи однією рукою щось багатокриле, що тріпалося у нього під ногами, роблячи йому один бік і ногу з суцільних крил, і що намагалося вискочити в коридор, витягнув другу руку і, перш ніж я встиг вимовити початковий склад угото-ваного запитання, переставив мене з коридору до кімнати.
Я не доберу, як він це зробив. Це відбулося так швид¬ко, що якби мені сказали, ніби він тільки доторкнувся мене, а я вже сам, як на коліщатках, переїхав з коридору до його кімнати, не поворушивши ногами, я не дуже запротестував би.
— Вибачте, будь ласка, за таке прийняття. Я вас не налякав? — спитав він, з видимою полегшею зачинивши двері.
—• Я … не знаю.
Господар почекав, чи я далі говоритиму і, побачивши, що ні, сказав:
— Двері для мене вічна проблема. Я ніколи не годен довго тримати їх відчиненими. Мої каліки, — він показав углиб рукою, і подібного руху я вже ніколи пізніше не поди¬бував. В мене склалося враження, наче від долоні до плеча в нього тріснуло м’ясо до кости й звідтіля розкрився на все помешкання пругкий товстий вахляр чи легені, що дихали,
— мої каліки дуже неспокійний народ, і я мушу пильнувати,
26

аби вони не розбіглися й не влізли в нову халепу, перш ніж видужають.
У хаті дійсно я зауважив покалічених тварин. Можли¬во, господар їх колекціонував. Можливо… Тільки іншої думки я не виснував до кінця. Вона обірвалася, і я не про¬бував її відновити.
— їх у вас справді чимало, — вирішив нарешті сказа¬ти я, так і не зважившись, чи відразу питати про мого від¬відувача, чи трохи задля ввічливости почекати.
— Та чимало.
Вигляд помешкання й прийняття, яке аж ніяк не пе¬редбачалося моїм пляном, хоч тепер мені самому важко виз¬начити, чого саме я очікував, дезорієнтували мене. Чому тут назбиралося стільки тварин? Вони явно заважали. Я не спо¬дівався, ніби початок моїх розпитів почнеться дуже приємно, однак чому він починався зразу якось не так? Чи не ліпше вибачитися, поки ще не пізно, мовляв, я помилився дверима, й спробувати десь в іншому помешканні, у якому покалічені тварини не сиділи б на виду? Я нічого не мав проти тварин, тільки чому їх тут зібралася аж така кількість? Вони розпо¬рошували мою увагу. Ну як я міг в їх присутності зосереди¬тися й питати про відвідувача?
— Ви не любите тварин? — спитав господар.
— Я? Ні, чому? Я люблю. Тобто, я не знаю … Вони мені заважають … Я …
— Прошу, не звертайте на них уваги, проходьте. Не бійтеся, це ж свійські тварини (під ослінчиком явно сидів шакал). Поки знайдеться їх господар, їм доводиться слуха¬тися мене, хоч вони й так лагідні.
Дивно, навіть те, що він зауважив, мені не сподобалося. Я припускаю, це незадоволення становило частку мого неза¬доволення самим собою, ладне обернутися при першій нагоді проти кожного іншого, хто пробував його обійти або знехту¬вати, поки я краще запаную над собою, хоч не виключене (бож при свідках демонструвати свою безпорадність сердило), що воно й не залежало від мого настрою, а існувало саме со¬бою, тільки я довідався про нього лише тому, що слово «го¬сподар» раптом винесло мені перед очі пригадку, як на на-
27

певному освітленні, особливо такому, яке з будь-яких причин здається незвичним, я втрачаю здібність швидко реагувати.
Біля лямпочки, замість абажура, звисала, прибита за один край до стелі цвяхами й англійськими шпильками, роз¬горнена газета, яку похитувала пара з носика чайника, і від цієї газети простягалася густа тінь на півкімнати, де, якщо не помиляюся, теж розмістилися забинтовані звірята. Я на¬віть мав враження, хоч це вже ледве чи ймовірне, наче в господаря під ліжком простягся забинтований або муміфі¬кований крокодил, однак, не виключене, що то просто лежала тінь або дрова з решток зимового запасу.
Господар (тепер він мені здавався молодшим, ніж коли я його побачив у дверях), давши мені зрозуміти, щоб я почу¬вав себе як дома, витяг з-під столу два ослінчики, тоді, трохи повагавшися, один засунув назад, пішов у найтемнішу части¬ну помешкання до шафи, дістав звідтіля стілець і приніс, аби я сів. Потім наблизився до горобця, помацав пальцем кінчик дзьоба і заходився заварювати чай.
— Вибачте, коли я вас потурбував, — почав я, стежа¬чи, як він з прозорого мішечка насипає в продовгастий гли¬няний чайничок чай і як від наливаного окропу поверхня чай¬ника потіє, відколюється сочевицею й падає шиплячи на плиту.
— Ви мене ні трохи не потурбували. Я дуже радий відвідинам.
Він знову попрямував до шафи, зникнувши в ній на деякий час, і повернувся, тримаючи в руках повно кексів, сиру і булочок, — нарізувати тартинки. І тоді я вирішив:
■— Якщо це для мене, це справді зайве! Я ‘прийшов лише спитати, чи ви, випадково, не знаєте мого … клієнта. Мій клієнт виглядає … (так і так). Я йому продав у кредит кіль¬ка книг, і мені конче треба його бачити. Тобто не бачити, а довідатися. Він, здається, живе в цьому будинку (як це жа¬люгідно виходило — неправдоподібно, непереконливо; тепер, коли я почав говорити, мене осяяла думка, що випадало б зовсім інакше почати, але про це належало б подумати рані¬ше, тепер уже не вистачало часу, тепер я вже мусів догово-рити до кінця, а тоді хоч світ нехай завалиться, аби тільки
ЗО

швидше скінчити). — Я бачив, як мій клієнт заходив сюди, і лише тому зважився вас потурбувати (не слова, а дрючки, нехай, байдуже, аби встигнути, заки він обізветься, бо як¬що він мене не дослухає або вижене, я вже не назбираю сили зайти в будь-яку іншу квартиру, тоді мене просто не стане, я розчинюся, як сіль у воді, ■—■ і я чув, як я говорив далі). — Я антиквар, — говорив я, — і мені конче потрібно довідатися про мого клієнта бодай найголовніші дані його біографії, навіть якщо це коштувало б мені життя. Я згоден на все, аби тільки …
Я не певен, чи я справді це вимовив, чи тільки поду¬мав, та від переляку, що господар міг це дійсно почути, я завмер і тут же вирішив, що він не почув.
Я занадто захопився, говорячи так. Проте виключене, аби я бовкнув про біографію мого відвідувача.
Господар зняв з себе тюбетейку, накрив нею заварку, щоб настоювалася, і вперше уважно зупинив на мені погляд.
— Так ви антиквар, — сказав він, і у мене кригою взя¬лося в середині. Я приготувався почути запит, чи я справді пишу біографію мого відвідувача, та господар заговорив про інше, і мені відлягло від серця; напевно він таки не почув фрази про дані до біографії мого відвідувача.
— Можете звати мене Домом або Рамзесом, — говорив він, — так мене тут усі кличуть: місцеві жартуни прозвали, вважаючи це дотепним, а я пошкодував їх розчаровувати, пощо? •— тож воно так і лишилося. Зрештою, якщо вам воно не подобається, звіть мене, як вам захочеться. Я не надаю значення прізвищам. Якщо вам зручніше, то мене цілком за-
, Довольнятиме, коли ви мене і взагалі ніяк не називатимете або зватимете кожного разу іншим ім’ям, як вам до вподоби. Ваш клієнт у цьому будинку не живе, це напевно, бо я знаю всіх тутешніх мешканців. Він до мене дійсно кілька разів на¬відувався, однак його ім’я чи прізвище мені не відомі, тобто оскільки я не надаю їм значення, вони не тримаються в моїй пам’яті, я навіть своє забув. Я також не знаю, де він мешкає, бо людина мешкає там, де вона є, а мені зараз важко визна¬чити, де він. Єдине, чим я в стані порадити, це дати адресу,
31

шому розі авто, що везло корів на різню, напоролося на ван¬тажник із коксом, коли я, ще бувши гімназистом, нудився біля вікна, компонуючи шкільне завдання про Франціска з Ассізі, і це знову неприємно шарпонуло глибоко всередині, навіть якщо зараз мене й не хвилювали пожмакані коров’я¬чі голови і черева всуміш з коксом, і той рев, який, здава¬лося, ішов просто із шматків м’яса.
Імовірно, мій вигляд до певної міри відбивав моє неза¬доволення, і господар пов’язав його з присутністю тварин, бо його пояснення прозвучало, як довгий і лагідний компрес із слів, надміру лагідний, а це враження лагідности походило напевно від того, що він, перш ніж почати говорити, муги¬кав, мов заколисуючи дитину, хоч я того відразу не усвідо-мив, і щойно згодом, коли я зареаґував і насторожився, це мугикання перейшло в слова, і — правда, мугикання більше не повторювалося, — кожний вислів ніс його підкладку.
— На вулиці великий рух, і часто потрапляють під ко¬леса не тільки люди, а й тварини. Коли не знаходиться ні¬кого, хто піклувався б жертвами, або коли бідак, відкида¬ють набік, гадаючи, ніби допомога вже зайва, а вона ніколи не зайва, я забираю їх до себе, і вони живуть у мене дома, до¬ки не знаходиться їх гоподар.
■— Ви любите тварини? — На щось інше я ще не спро¬мігся. Я силкувався призвичаїтися до оточення попри нехіть, яка гальмувала всі мої рухи, а головне, думання, аби хоч не стовбичити біля дверей.
Господар тихо засміявся і, не дивлячися на мене, ніби вибачився:
— Усіх моїх мешканців приносить вулиця, вона їх і забирає, але я радий кожному.
Те, що тріпалося у нього під ногами, затихло і, змен¬шившися, набрало подобу рудої, на обидва боки кульгавої курки (родайленд), наче з неї колись пробували зробити так¬су. Остаточно переконавшися, що вислизнути в коридор не пощастить, вона покульгала під стіл, дзьобнувши по дорозі вівчура з забинтованими передніми лапами. Собака з доко¬ром подивився на господаря, недвозначно благаючи дозволу перекусити дебелу нахабу.
28

— Нічого, нічого, ти більший, — розвів руками госпо- _ .— Уникай ставати їй на заваді. Ти ж знаєш, який у неї
незрівноважений характер!
Собака спробував заскавучати та, отримавши через руку господаря, який мимохідь погладив його, собаче речення,
заспокоївся і ліг.
Під столом, куди пішла курка, ще щось вовтузилося, я лише так і не роздивився що, бо його прикривала безформ¬на хламида. Біля пічки, на якій, судячи з покришки — вона рівномірно підплигувала — вже довгий час кипів чайник, лежало два забинтовані коти. Коли я подивився на них, мені здалося, ніби вони блиснули на мене скалками неонових очей і помінялися трубними хвостами, аж я поспішив забрати з них свій погляд. Над ними на полиці, над піччю, поруч з надрізаним буханцем хліба і вершком циліндричного коржа з солодкого печива, можливо, то зберігався навіть шматок паски, який, раз закам’янівши, тримається, як ритуальний реквізит від Великодня до Великодня, примостили коробку, товсто вимощену всередині ватою. Там здригався майже без пір’я горобець, без перерви розтуляючи дзьоб і тицькаючи ним у вату з такою рівномірністю, що я спочатку вирішив: напевно господар тримає його замість годинника. Чому ні? Адже існували диваки, які послуговувалися лише клепси¬драми, квітами чи жабами, аби відчитувати час. Чому госпо¬дареві не тримати собі живого годинника, якщо йому вдалося відрегулювати горобця на точність удару годинникового ме¬ханізму?
Трохи вище від полиці і звідтіля через усю кімнату висіла вірьовка з частково ще сирою білизною: дві хусточ- , ки до носа, три шкарпетки, пелюшка, картата сорочка неви¬разного кольору, якась фантина і кільканадцять свіжовипра¬них бинтів. Двері в другу кімнату чи на балькон закривала Руда завіса в стилізованих лотосах, які з однаковою ймовір-ністю скидалися і на асирійські бороди чи невеличкі каструлі або й реклямні побільшені вафляні рурочки на морозиво, залежно від кімнатного освітлення. Припускаю, від кімнат¬ного освітлення походила не тільки їх неозначена приналеж¬ність, а й моя безпорадність, бо згодом я помітив, що при
29

куди він час від часу заходить, якщо це вам хоч трохи при¬дасться. Не виключене, звичайно, що там ви дістанете відо¬мості, які вам потрібні.
Він поставив тарілку з тартинками на стіл, витерши його рушником з мого боку, і налив мені й собі чаю.
■— Вам дуже міцний, чи так добре?
— Дякую, так добре.
— Цукру?
— Дякую, вистачить.
Він бачив мого відвідувача. Він майже його знав. Він перша людина, яка стверджувала існування мого мучителя
— відвідувач існував і за межами мого антикваріяту! Чи мені придасться адреса, де він буває? Таж, Господи Боже, швидше адресу. Негайно. Щоб не пропало ні хвилини. Зараз же, не¬гайно, бо інакше виявиться пізно, але як усе це висловити?
— Якщо ви голодні, я зварю макарони.
— Ні, дякую.
Господи, адресу, адресу! Я не хочу макаронів. Я нічого не хочу. Я хочу адреси. Якнайшвидше.
—• Якщо ви не любите макаронів, я зараз подумаю, що в мене лишилося з їстівного. Здається, нічого таки нема іншо¬го, а крамниці вже зачинені. Хібащо сходити тут поблизу в шинок, взяти ковбасок і підсмажити?
— Бога ради, не турбуйтеся. Я не голоден. Я вже ве¬черяв.
— Би маєте ще час подумати.
— Ні, запевняю вас, ні. Я вже вирішив.
Мені ще не вистачало макаронів! Чай з ввічливости я ще годен проковтнути, а макарони, — ні, макарони рішуче ні! Адресу, і більш нічого. Тільки ж як йому сказати, що мій час обмежений, що мене дома чекає дружина і що я вла¬стиво мушу бігти? Нічого, крім адреси, і бігти, обтрусивши з себе ці в’язкі очі, ці надміру велетенські і непорушні очі, як вирізані ножицями з гелленістичного саркофага, непорушні, і разом з тим внутрішньо рухомі, що пускають мені в чоловіч¬ки коріння, перетворюючи мене на сіямського близнюка, який зростається з ним очима, і я втрачаю здатність рухнутися, бо його погляд, навіть коли він не зупиняється на мені, витра¬
32

влює з мене згадку про антикваріат, ніби він належить ко¬мусь іншому, і я мовчки продовжую пити чай, замість схопи¬тися на ноги і мчати геть.
Як це пригноблювало! Так, з часу, як у мою крамницю зайшов мій відвідувач, я дуже змінився, це щораз було ясні¬ше; хоч усвідомлення цього не належало до приємних, однак
— куди поділися деякі мої здібності, наприклад, легко почи¬нати розмову на першу-ліпшу тему? — я до цього виявляв природний нахил, посилений практикою, адже це становило частину мого фаху, здібність опанувати ситуацію я вважав даною мені від народження, і погодитися на те, що вона зни¬кла тільки тому, що до моєї крамниці зайшов відвідувач і що я дався намовити себе писати його біографію, перевищувало мої сили, навіть, якщо я й бачив, як все, що досі в мені існу¬вало, стійке й окреслене, зробилося раптом плинним і незро¬зумілим, і навіть ті поняття, які я досі приймав за непоруш¬ні, набрали властивости коляпсуючих вен.
— Вас не разитиме, коли я, поки ви пригощатиметеся чаєм, перев’язуватиму собаку? —- спитав Дом, і я побачив: він уже тримає повні руки бинтів, миску і щось подібне на медяник. Його склянка стояла майже повна, він її ледве при¬губив, тим часом як я, хоч мене зовсім не приваблювало на¬ливатися чаєм, допивав третю або четверту, все глибше впа¬даючи в меланхолію. Якби не незручність образити гостин¬ного господаря, я пішов би, не дочекавшись адреси, настіль¬ки мене діймав страх чи вірніше — передчуття, що коли я ще трохи посиджу, чаюючи, мої нерви раптом не витримають і я почну розповідати йому історію з моїм відвідувачем, по¬при сором, пов’язаний з самим фактом його існування, а те, що я розповім, лише ускладнить розшуки, бо мені насампе¬ред заважатиме свідок, і навіть якщо в мене все зміниться на краще і я забуду цю історію, свідок уже самою своєю наявністю нагадуватиме мені протягом усього життя про істо¬рію з відвідувачем, хібащо я позбудуся його ґвалтовно. Ґвал-товно? Боже, що за думки! Таж я не мав жодного наміру утаємничувати Дома в свої справи.
— Мій відвідувач вимагає, аби я писав його біографію, а я поважна людина, антиквар.
33

— Так, дійсно, ви поважна людина — і такий скандал! Щоправда, який поступ, ви навіть ладні усунути свідка з дороги!
— О ні, це перебільшення, у мене на це ніколи не ви¬стачило б відваги, я смирний. Це все провина мого відвідувача.
— Ваш відвідувач.
— Так, мій відвідувач. Тільки, про всякий випадок, тримайте цю розмову в таємниці, бо уявіть собі наслідки!
— Про мене не турбуйтеся. Я триматиму в таємниці. Навіть як свідок, якого ви ладні усунути. Хоч на вашому місці я не погодився б, адже ви як-не-як антиквар, це ж зо¬бов’язує.
— Я й сам знаю, що антиквар. Я знаю, що зобов’язує. Легко сказати: не погодитися, одначе спробували б ви не по¬годитися.
— Гаразд. Чому ж тоді вашого відвідувача ви боїте¬ся розглядати як свідка? Чому ви його виключили з кате¬горії свідків?
— Запевняю вас, я на таке не здатний. Я навіть мухи не годен!
— Ніхто з нас на таке не здатний, і сумління ніколії не треба зайво перевантажувати. Тут не йдеться про засад- ничі речі. Лише — а якби випадково трапилося б, що його хтось з-за рогу — в бік чи в яку іншу частину тіла, залеж¬но від уподобання, скажімо, горло, щоб найпростіше, і він перестає існувати? Рана не більша, ніж у мого собаки на лапах, і ви вже без свідків. Зважте. Чому ви уникаєте надати своєму відвідувачеві ролі свідка?
— Що ви! Запевняю вас, я так далеко за жодних обста¬вин!
— Ви певні?
Тьху, ти Боже, таж господар говорив зовсім не те.
— Чи вас не разитиме, якщо я, поки ви пригощаєтеся чаєм, перев’язуватиму собаці лапи? — говорив він.
Я підняв на нього очі і зрозумів, що він чекає від мене відповіді.
— Звичайно не разить, прошу дуже, — поспішив я з’явитися, і мене наче громом вразило, як я йому заздрю,
34

вперше в житті стихійно, безглуздо заздрю, що йому ніхто не нав’язав клопотів з писанням чиєїсь біографії, заздрю йо¬го спокоєві, манері пересуватися, навіть способові говорити, які так тріюмфально сеідчили про його внутрішню зрівно¬важеність, яка за мого теперішнього стану здавалася мені мало не особистою образою, коли вже нестерпно доткала сама думка: йому, далебі, і не в кунах, як я ціпенію від не¬терпіння дістати адресу, яку він мені пообіцяв і про яку я не наважуюся нагадати, а він сам ніяк не втямить, що мені давно треба бііти, а не сидіти в нього й пити чай.