Він брезкло біг до зруйнованого хмаросягу, притрумуючи однією рукою живіт. Біг угору по балках, рурах, що звисали вниз над безоднями разом із рештками стель і залізних каркасів. Зби¬рався, як комаха, по штукатурці, що невпинно обсипалася, запо¬рошуючи йому обличчя, налазячи на язик і дряпаючи руки. Уперто ліз угору, хапаючися за залізні дроти, повигинані повітряними вихорами каркаси. Просуватися вперед ставало дедалі важче. Сухі старечі ноги не слухалися й заважали, а щілини в руїнах щораз вужчали. Однак старий клаптями протискував у них своє тіло, щоб здряпатися вгору до неба. Нарешті, десь на останньому поверсі він втелющився в зібганий уламок ліфту, що застряг у ліфтовому колодязі, з усіх боків затисненому руїнами, і далі вже не було куди дряпатися. Далі лишалося тільки небо. У ліфто¬вому колодязі, скільки сягало око, звисали, погойдуючись, обірва¬ні канати, бантини, 3 розтрощених і перевернених уламків стель та стін сипався шутер і пісок, який далеко внизу, де його пере¬тинало сонце, ставав веселкою. І кожний шерех повторювала і розмножувала луна аж по обрій. Старий прислухався і, крім шере¬хів, не почув нічого. На землі зже не існувало жодного живого СОТВО’РІНІІЯ. Він глибше протиснув своє тіло в ліфт, з якого од¬наково погляд охоплював небо й усю землю, і помацав живіт. Йому стількох зусиль коштувало перевести подих, так тиснули з усіх боків руїни на його старече тіло, ніби пробуючи, чи він ще витримає рештки світу на своїх плечах, аж він увесь терпнув. Далі ж бо нікуди було лізти, а біль у шлунку наростав. Старий напружився, щоб звільнитися від болю, тільки старечі м’язи не слухалися. Він водив рукою по уламках стін навколо себе, шукаю¬чи чим. пробурувати тіло, щоб вийшов біль і настав кінець, і нічого не знаходив. Нарешті, на окрайчику стіни, що затуляла собою не¬бо, він намацав заіржавілий ключ, яким заводили колись авта. Він витяг його, заваливши на себе півстіни, і, стоячи в непри¬родно викрученій позі, став заганяти знизу в тіло цей ключ, щоб настала смерть. Але тіло старе, висохле, як брезент, не під¬давалося залізу, а, може, й стільки сили вже не мала рука, і смерть не надходила. «Старе тіло», плакав старий, ледве рухаючи голо¬вою від штукатурки і балок, що все важче натискали на нього, «ну, пробийся ж і звільни мене!», проте тіло не пробивалося.
Втомившись від сліз і напруження, старий жбурнув ключ у ліфтовий колодязь і тієї ж миті відчув, як спороз-кшосться його шлунок. Бій тільки встиг указопим пальцем відтягти на бік баії-
214

%0ВІ, іпби жіночі штані, які зауважив па собі, щоб не закаляти їх, і віДчУ® жадане полегшення. Тепер зін був щасливий.
Зосереджено стежачи, яж його екскременти летіли вниз, не зачіпаючи стін, він дедалі слабше відтягав штани і розмовляв з екскрементами тоном, як розмовляють з малими дітьми: «Ви мені це брудніть штанів, ідіть собі вниз!» Він зауважив, як його тіло починало вмирати, і йому робилося легко. По ліфтовому колодязю згори з хмаросягу слідом за екскрементами летіли шутер, канати, ванни й чавунні кітли, що відривалися від горішніх стін. Старо¬му ще тільки хотілося повернути обличчя до сонця, що стояло не-порушно на обрії, випаливши все жизе і залишивши самі камінні долини, як першого дня створення свігу, та на нього тисли з усіх боків руїни, і йому забракло сили ворухнути старими м’я¬зами. Вже не відчуваючи, а лише знаючл, що десь його рука ще тримає штани, він умирав, затиснений у ліфтову щілину на остан¬ньому поверсі хмаросягу. Верхівками старого тіла вік всотував ще сонце, яке гуло по всьому зруйнованому хмаросягозі, і над світом віяв спокій. Старий знав, що, крім нього, не лишилося людей. Він належав до останніх. І він умирав».
—• Він умирав, він умирав, він умирав, — повторив госпо¬дар.
Дивно, спало мені на думку, він говорить так, ніби в ньо¬го не язик, а надтріснена платівка, у рівець якої потрапила раптом грамофонна голка, що ніяк не подолає тріщини, і тут же зауважив, як господар взагалі десь подівся, ніби його щой¬но задмухнули разом зі свічками в канделябрах.
Це напевно тому, що він на такій, як на чоловіка, зависо¬кій ноті обірвав свій голос, я перестав його бачити, вирішив я, і для певности мацнув навколо себе рукою. Проте господар не Намацувався. Де ж він запропався, занепокоївся я і зауважив: навколо мене темно, хоч в око стрель. Чого ж це вони погасили світло, бодай би лишили якийсь каганець, вже остаточно за-хвилювався я. Адже в такій теміні я і дверей не знайду, і в ме¬не загуло в вухах.
— Пане господаре, — майже вигукнув я, і одночасно з вигуком до мене повернувся зір. Я побачив, як за пюпітром уздовж завішеного простиралом паравану сховзнув про¬жектор: раз, другий. Тоді зупинився, і на паїравані замиготіли
215

вуха, фрагменти порозтинаних очей, колосально побільшені бацилі й музичні інструменти. Спочатку мандоліни, а потім скрипки, які за кілька секунд виявилися мандолінами. З цих мандолін-скрипок вилізла миша, яку негайно ж схрумали ба¬цилі. Після чого бацилі, як сім худих корів, трохи походили на екрані і тоді, наспівуючи арію тореадора, зникли за обрій. «Душа і кастаньєти» — вилилися з-за обрію титанічні літери.
Ага, догадався я, це напевно кінооператор, чи то пак кі¬норежисер демонструє уривок з свого фільму, випакувавши з валізи вузькоплівковий апарат. Що ж, при такому світлі бо¬дай видно, де двері, і то вже добре. Господар не з’являвся. На екрані, замість бациль) і літер, комаха (здається, попелиця) жер¬ла слона, а потім серпанком довго маячила на вітрі. Так, те¬пер нарешті мені нічого не заважало йти. Цього разу я вже не зволікатиму, вирішив я, рвучко підводячися просто в госпо¬даря, який наставив на мене профіль, і поверх його профіля я з розпачем зауважив, що від гостей полишалися самі обводки і на екрані йде дощ, кожна краплина завбільшки з яблуко, на товстих немовлят, які сидять на коренищі невідомого дерева і вирячкувато дивляться на публіку.
— Вибачте, — знітився я, ламаючи голову, звідкіля на мене оприлюднився господар, коли я щойно мацав навколо і його не було … — Вибачте, я таки мушу . . .
— Ну, що ви скажете про мою творчість! — вимовив господар, пробуючи вхопити мене за ребро.
— Я … Я лише антиквар … Я шукаю свого клієнта. В усьому, що не пов’язане з антикварними справами, я, на жаль, на превеликий жаль, тобто я гадаю, мені здається, що ваш …
— Ґрандіозно, — сказав господар, не слухаючи мене, однак повернувшися так, щоб я не проскочив до дверей.
— Я… Повірте мені, я мушу . . .
— Ви тут, а я вже думала, що ви пішли! — налетіла на мене господиня, матеріялізувавшися звідкілясь із теміні, й уне- дійонила господаря.
Я здивувався, яким чином вона мене взагалі пригадує,
216

потім ще більше здивувався, нащо я їй потрібний, проте змовчав.
— Якщо хочете побачити, як постає фантазія, першо¬джерело уяви, ходімте зо мною. Не пошкодуєте. Зараз щойно минула дванадцята, і я кластиму дітей спати. Я їх відсилаю до ліжка як правило о дванадцятій, бож вони перед сном ще завжди імпровізують. Це конечне для їхнього духового роз¬витку. Ходімте. Я вас забираю. Це дорівнювало б просто зло- чинові, якби ви, маючи нагоду, не побачили цього феномену!
— Моя найдорожча, — озвався нарешті господар, і я знову не впізнав його голосу, ніби він говорив через дрібненькі дудочки, бо йому потрощили щелепи, і його слова радше на¬гадували свист, ніж говорения. — Куди ти тягнеш людину? Ми ще не скінчили розмови. Він колись іншим разом послухає дітей.
— Ви вже досить порозмовляли. Я забираю гостя тепер із собою.
— Я ж тобі кажу, ми ще не скінчили!
— Друже, не сварімося перед сторонніми.
— Та я не збираюся сваритися! Я тільки кажу тобі ли¬шити гостя, бо ми ще не скінчили дуже цікавої розмови.
— Дрібниці. Скінчите іншим разом. Не будь таким егоїстом. Ходімте зо мною.
— Вельмишановна пані. . . Вибачте, тільки, власне ка¬завши … Справа в тому, що мені треба негайно йти … У мене дуже обмежений час … Я прийшов сюди виключно, щоб .. . Ах ти ж, Господи, я хотів би лише довідатися про мого клієнта .. .
— Хіба ви не знаєте, що жінці ніколи не вільно відмо¬вляти, — мовила господиня, кокетливо похитуючи голівкою з верхів’я свого могутнього торсу.
— Я вас чекатиму, — промимрив чоловік-поет, сумно беручися за шматок вишневого торту, і остання думка, пов’я¬зана з господарем, яка несподівано вразила мене, була: і як це я досі не помітив, що він, властиво, дрібної будови?
217

— Ну, от, — сказала господиня, вигортаючи мене зі стьобаної золотом ряднини над дверима, у яку я заплутався, переступаючи поріг дитячої кімнати. — Ви самі побачите! На власні очі!
І через її голову я побачив на стінах дитячої кімнати спочатку кольорові репродукції Нофретети, коня Кіріко й розп’яття Далі, а тоді й цілий шерег інших, які злилися в одну суцільну смугу. Розп’яття Далі в бронзовій акантовій рамі на¬гадало мені антикваріят, і я ще раз винувато усвідомив, що мені належало б уже давно піти звідсіля, адже мене чекала дружина, і доведеться їй щось говорити, де я пропадав стіль¬ки часу, та господиня від самого порога дитячої кімнати три¬мала мене під руку.
Вона шлюзувала мене через кімнату, ніби боячися, що я розчинюся в повітрі, як тільки вона відпустить мене, і від того, як вона тримала мене під руку, мені закладало горлянку і на весь зір поширювалася стіна, обвішана паперовими й олій¬ними репродукціями. Серед цих репродукцій, крім Далі, ви¬ділялися об’ємом у роззолочених рамах дві олійні копії з Ван Дайка. Перед ними на приступцях у стіні, десь на лікоть від підлоги, горіли такі ж канделябри, як і в кімнаті, з якої ми щойно увійшли. Ці канделябри чимось дуже нагадували гол- ляндські кахльовані печі сімнадцятого століття, ствердив я і відчув себе одразу якось певніше. Найперше — не забігати думкою наперед. Дружина чекатиме, отже щось вигадувати неминуче, однак пощо зараз сушити собі цим голову? На це ще прийде час. Ну а потім. Зрештою, я все таки натрапив на людину, яка знала мого відвідувача. Яка пообіцяла розповісти про нього все, якщо, звичайно, я . .. Збирач автографів . . .
—• Як ви гадаєте? Ви погодитесь зі мною, ви мусите зі мною погодитися! — воскресла біля мене господиня, і я ще раз по-інакшому побачив дитячу кімнату. Я відзначив, що стіни обклеєні брунатно-золотими шпалерами, і такої ж фарби килими, і стоячі лямпи біля дитячих ліжок, і цей колір по¬вторюється і на абажурах лямп на нічних столиках і на тих, що стоять біля тапчаноподібних дитячих ліжок. Якої дивної форми нічні столики, вернувся я поглядом до шестикутних, як
218

мені здалося, інкрустованих перлямутром покришок, кожну з яких оздоблювали бльокноти, олівці і плетена тарілка з яблу¬ками й кексами.
— Ви просто таки мусите! — закінчила біля мене госпо¬диня сентенцію, якої мені не довелося почути і на яку я вже автоматично готувався щось відповісти, симулюючи увагу, та своєчасно зауважив, як на мене в чотири ока дивляться з лі¬жок діти в світлих піжамах, і, хоч у дівчинки явно злипають¬ся очі від сну, який вона перемагає, а у хлопчика синяві кола під очима, які він то швидко заплющує, то примружує, вони розбирають мене по частинках, і мені ліпше промовчати. Отже я промовчав.
— Мамо, — протягла дівчинка, все ще нижучи мене по¬глядом, — нехай цього разу починає Поліклет. Мій розум сьо¬годні дуже втомлений. Я обмежуся покищо слуханням. Можли¬во, згодом я включуся в імпровізацію. А тепер я зосереджу¬ватимуся.
— Радість моя, — проспівала господиня, нахиляючися до дівчинки, аби прошепотіти їй щось на вухо, і, зауваживши, що рвонула і мене за собою, випустила нарешті мою руку і пучка¬ми поторкала свою зачіску:
— Ви дозволите, коли я ляжу? Я відчуваю, як після сьогоднішнього вечора я в стані сприймати імпровізації тільки лежачи. Ви, сподіваюся, не заперечуватимете?
Я не заперечував.
Господиня присунула мені наче з повітря крісло, якого я досі не зауважив у кімнаті, майже впритул до ліжка, щоб я сів, а сама поклалася впоперек у ногах дівчинки.
— Починати? — спитав хлопчик, зручніше вмощуючи під голову подушку. Його погляд ховзнув по мені, на цей раз уже не зупиняючися, і зачепився на одному з канделябрів. — Так, — зовсім по старечому зідхнув хлопчик, ніби він не впер¬ше імпровізував перед чужими, — в кімнаті, до якої рідко заходили, жив у канделябрі малесенький верблюд. Завбільшки з сочевицю. Його бачили, лише коли запалювали свічки, а це траплялося тільки на свята. Прибиральниця весь час забува¬ла його вичистити з канделябра, а, може, вона й просто шко¬
219

дувала непоказне сотворіння, і верблюд продовжував там жити. Удень верблюд спостерігав, що відбувається в кімнаті, а під вечір він втомлювався і писав щоденник про домашніх. Прийшла осінь, і у вікна почали залітати пташки у гості до верблюда, і він читав їм свої дуже цікаві спогади, заки пташ¬ки вирушали у вирій. Саме в цей час у канделябрі з’явилося щось дуже маленьке, пухнате і біляве, що стало вистискати верблюда з його помешкання, і верблюдові ніяк не щастило встановити, що ж то таке. Справді, що ж то було?
Хлопчик зробив довгу павзу. Таку довгу, аж я вирішив: він напевно скінчив, я виконав свій обов’язок, а тепер під- Еоджуся і йду. Подякую, попрощаюся, і, хтозна, якщо мені по¬таланить … Однак хлопчик продовжував:
— Ніхто не знав, що то було. Ні прибиральниця, яка забувала чистити канделябр, ні діти господарів, що заходили до кімнати, ні пташки, що залітали рірікати.
— Рірікати? Ах, як це добре! — вигукнула дівчинка, подолавши нарешті сон, який одразу ж перейшов на госпо¬диню. — Поліклете, це просто знахідка! Як це тобі вдалося!
— Верблюд … — відновив свою розповідь хлопчик, і я раптом здивувався, зловивши себе на тому, як я в думках ра¬хую верблюдів і якимось загадковим способом я устиг їх на¬рахувати щось дуже багато. Ділі каравани, хоча в моему ра¬хунку верблюди часто падали і щезали з обліку кожного разу, коли я пригадував «один верблюд упав, другий верблюд упав», поки знову не натрапляв на «один верблюд іде, другий вер¬блюд іде» …
■— Що ж то було? — вернувся до мене в саму гущу вер¬блюдів запит хлопчика, який миттю усіх верблюдів без сліду розпорошив у повітрі, і ВІД ТОГО, ЩО я нічого не зробив, аби їх втримати, мене огорнув сум, наче я втратив дах над голо¬вою, який становив мою внутрішню рівновагу, і я якимось зовнішнім розумом, наче він містився у бляшанці, а я через рурочку послуговувався ним, зрозумів, що між цим запитом і тим, який передував моїм втраченим верблюдам, минула при¬наймні година, хоч ніхто так і не довідався, що саме занепо¬коїло мешканця канделябра. Врешті, хлопчик пояснив, мовляв.
220

де конче знати, що то таке було, бо він розповів фрагмент, і саме в цьому міститься пікантність.
— Поліклете, — озвалася дівчинка, тільки в цю мить господиня так голосно втягла повітря, аж у неї в горлянці стався вибух, який поглинув слова дівчинки.
— Вибачте, — прокинулася господиня від власного хро¬піння, — у мене така простуда. Така простуда. Заклало шля¬хи дихання. Та я дуже уважно слухаю, прошу продовжувати
і не звертати на мене уваги.
—- Ви не потребуєте вибачатися, — обізвався я, споді- ваючися, що це добра нагода пояснити їй, що тепер мені саме час відходити, проте господиня на моє величезне здивування вже знову спала, рівномірно посвистуючи.
—• Поліклете! — почув я наново голос дівчинки, і той відтинок мого життя, в якому містилися відвідини в дитячій кімнаті, назавжди відплив у туман, бо хоч я нібито й чітко за¬пам’ятав перебіг цього вечора, все ж мені ніяк не щастило пов’язати в ціле окремі враження і дії. Я, наприклад, виразно пригадував, що коли дівчинка вдруге вимовила «Поліклет», я зауважив величезну майже під стелю розквітлу магнолію, і во¬на вмить заповнила кімнату солодкавим запахом, від якого я почав чманіти, а це ж майже виключене, бож коли я входив до дитячої кімнати, магнолії там не існувало, і якби хтось пізні¬ше вніс до кімнати кадовб із маґнолією, я напевно зауважив би. І разом з тим я ніяк не здолаю подіти з пам’яті враження розквітлої магнолії в кадовбі. Ба більше, я точно пам’ятаю, Що саме, як я зауважив цю магнолію, діти почали активніше пильнувати, аби я не пішов. Можливо, я відрухово потягнувся до магнолії, що навело їх на думку, ніби я вже йду, або, мо¬же, і дійсно, я пробував підводитися, бо вони раптом заходи¬лися пришивати мене очима до сидіння. Я не виключаю, зви-чайно, що вони просто розважалися, як це часто діти роблять, втямивши, як на мене діють їх погляди. Проте рушитися я вже Не спромігся.
Потім щось дивне стало коїтися з господинею. Вона то спала, то прокидалася стрибками, щоразу голосніше вибачаю- Чися, мовляв, таке гучне пробудження у неї не від того, ніби
221

вона неуважно слухає, а від простуди. Не знаю, перед ким вона вибачалася, перед дітьми чи мною. Оскільки вона не встигала вислухувати моїх запевнень, бо я казав, що я розу¬мію, наскільки вона втомлена, і їй не треба передо мною виба¬чатися за неуважність, і з посвистом засинала, дальші її ви¬бачення я вже вислухував мовчки, спостерігши, як її гучне спання і прокидання ані трохи не перешкоджає дітям імпро¬візувати. З цього я зробив висновок, що вибачення господині стосувалися таки мене. Це відкриття трохи занепокоїло мене, оскільки я ніяк не знаходив причини, чому це вона робить, та заки я це думав, господиня, як від маку, наглухо заснула, і я залишився сам з дітьми.
Немов зрадівши, що тепер їх влада наді мною необме¬жена, вони пожвавішали й кивнули, щоб я підсунувся ближче. Я зробив вигляд, ніби не зрозумів, але вони нагадали ще раз, показуючи, щоб я присувався разом із кріслом. Тільки крісло за той час, як я на нього сів, зачавуніло, і мені ніяк не щастило просунути його в простір між двома тапчанами, як того бажа¬ли хлопчик і дівчинка, хоч вони, допомагаючи, і шарпали мене за рукави. Вони встигли знайти на мойому одязі якісь стьож¬ки, десь якимось чином, мені здається, лезами порізали вбран¬ня на смужки і заходилися їх посмикувати, стежачи, як я це сприймаю.
Імовірно, мій вираз обличчя задовольнив їх на деякий час, бо хлопчик ляснув двома пальцями і, вимовивши «гевре- ка», знову заговорив, якимось способом настроївши весь голос на одну ноту. Він говорив без перерви доти, доки в мене поча¬ло двоїтися в очах. Мене похитувало в кріслі, хоч я намагався триматися. Згодом щось розповідала і дівчинка, виспівуючи склади, роблячи довжелезні павзи і ставлячи реторичні питан¬ня. Я стількох докладав зусиль, аби сидіти в кріслі прямо, що не зумів затримати в мозку жодного слова з її розповіді. Я усвідомлював тільки, як хитання дедалі набирає розгону, і тіло не слухається мене. Потім я побачив себе на підлозі і на¬до мною обличчя господаря, за вухом якого горів канделябр. Господар неймовірно швидко розкривав і закривав рот, оче-
222

ВйДНО, він щось говорив, проте я нічого не чув, хоч і як на¬пружував слух.
Потім я йшов по вулиці. Я не знаю, як і за яких обста¬вин я видобувся надвір. Перед очима в мене снували вогненні ■ Кружальця, у скронях калатало, ніби там у відповідь на кож- .ний крок проносився скажений собака з бляшанкою на хвості. Я досі не збагну, як я розпізнавав будинки і навіть квартали і як мені пощастило трапити додому. Коли я, нарешті, дохи- литався до хати, дружина, що вже лагодилася іти до поліції довідуватися, чи не скоїлося зі мною нового нещастя, жахну- . лася, як мені позападали очі, і, схлипнувши, ніби я маю вигляд мерця, почала голосно вигукувати, забувши про дітей, які спа¬ли, що зі мною і де я так довго пропадав.
Я їй показав знаками, що розповім потім, бо мені зараз важко говорити. І дійсно мене пройняла раптом така слабість, аж забракло сили без її допомоги скинути піджак, що остаточ¬но розхвилювало дружину. Вона якось дивно глянула на мене, допомогла вивільнитися від одежини, яка чомусь виявилася пошматованою, хоч я й досі не збагну, як це сталося, і я по¬бачив, як вона мовчки заплакала пласкими і великими, як гар¬бузове насіння, сльозами. Це виглядало так нестерпно, аж я розгубився і нечленоподільно промимрив якесь пояснення, яко¬го не пам’ятаю, а потім, — тут уже пам’ять знову поверну¬лася, — додав, щоб вона не хвилювалася, адже нічого не ста¬лося, просто я залагоджував деякі додаткові комерційні спра¬ви в одного мого старого колеґи, іншого колеґи, вона його не знає, до нього я навіть і гадки не мав заходити, так скла¬лося; ну, і в нього трохи затримався. Однак дружина плакала далі. Старий колеґа, як видно, не діяв. Зрештою, справді, чому на мені виявився пошматований піджак? Він явно вимагав сильнішого доказу, і то саме тепер, коли я чув себе нездатним ворухнути найдрібнішою частиною мозку.
Брак переконливого пояснення потягне за собою прикрі наслідки, в ході яких дружина напевно довідається про існу¬вання мого відвідувача і тоді вже настане кінець, майнуло мені в думках, і несподівано я почув, як мій язик сам говорить, ні¬бито після відвідин колеґи, якого вона не знає, мене легенько
223

зачепило авто, ідо ним керував якийсь п’яниця, і, на щастя, я лишився неушкоджений, лише трохи перехвилювався. Не¬величкий шок, який швидко мине.
Дружина одразу ж перестала плакати. Правдоподібно, мій погляд відповідав саме тому, що вона почула і що в її уяві відповідало правді, і тому вона з обуренням заговоірила про міський рух, про правила керування, мовляв, мусів би існува¬ти закон, що забороняв би взагалі їздити автам вночі, бож уно¬чі, відомо, яка публіка їздить.
Мені видалося чомусь дуже дивним, чому вона каже «відомо, яка публіка», коли їй самій навіть невідомо про мого відвідувача, однак я поспішив запевнити її, що я теж тієї думки. Потім, заки дружина гріла чай, якого я, здається так і не скуштував, бо він цілковито зник з моєї пам’яті, хоч я ви¬разно бачу, як його гріла дружина, я напустив ванну холодної води, полежав, притримуючись за краї, щоб не втопитися від слабости, поки трохи очуняв, і завалився в ліжко.
Наступної днини я вже з самого ранку вибрався до анти¬кваріату. Хоча цього разу я спав не стільки, як завжди, проте я відпочив, навіть м’язи не боліли. Вчорашня слабість минула, я чувся добре, лише коли я різко підводився або нахилявся, у мене йшла обертом голова, та це одразу ж зникало, щойно я уповільнював рухи.
Дружину я попередив, що не прийду на обід, бо маю приготувати до продажу кілька колекцій поштових марок, які ще треба пересортувати (насправді ж вони лежали вже посор¬товані й замкнені під лядою у мене в антикваріяті, тільки ж про це дружина не знала), отож нехай вона нічого мені не при¬носить, оскільки я волію якнайшвидше закінчити ту працю, нехай краще я візьму одразу щось із собою попоїсти, якщо во¬на вважає це конче потрібним, зрештою я ладен узяти їжу в термосі, аби ій менше клопоту, хоч я й не бачу потреби їсти улітку гарячий обід, особливо якщо випаде спека, це тільки зайво переобтяжувати шлунок, зрештою ми однак спільно ве-черятимемо.
На словах «менше клопоту» дружина якось по-вчораш¬ньому дуже дивно кинула на мене оком, аж мені жаром обси-
224

дало хребет, та, на щастя, її погляд одразу ж зробився зви¬чайним. Вона тільки стурбовано глянула на мене, ніби оста¬точно пересвідчуючися, і заявила, що все де нісенітниці, для неї зовсім не клопіт принести гарячий обід, бо я виглядаю вкрай змучений; навіть якщо гарячий день, то варто з’їсти са¬ме гарячий обід, і взагалі, вона вже припильнує мене, щоб я не занедбував себе. Мовляв, я й так занадто перевантажую себе антикварними справами, а це до добра не доводить.
Я був змушений ще раз, уже категоричніше, хоч і в та¬кий спосіб, аби не образити її в добрих намірах, пояснити, на¬скільки я почуваю себе чудово, і тому нехай вона, Бога ради, не приносить обіду, бо я сортуватиму марки і не бажаю, щоб мене турбували, я хочу зосередитися, а вона добре знає, що саме через ці марки я відкладаю квартальний інвентар, який висить наді мною, як Дамоклів меч.
Це автограф висить наді мною, як Дамоклів меч, поду¬мав я, усвідомивши раптом: адже те, що я їй кажу, свідчить, як я нишком від самого себе вирішив іти в обідню пору на вокзал по автограф і вже наперед замітаю сліди.
Дружина довго відмовлялася зрозуміти, чому мене по- турбує обід, який вона принесе, мовляв, коли я належно не відживлятимусь, я зовсім ослабну, а я й так схуд останнього часу, і ми вперше за час подружнього життя мало не посвари¬лися, бо я перелякався, що вона прийде й перешкодить вирва¬тися на вокзал по автограф, і тому занадто підвищив голос, який мені ледве пощастило опанувати. Врешті я її таки пере¬конав.
Не знаю, що я їй говорив, а говорив я багато, так само, як і вона, однак вона дала мені їжу, і я майже побіг до анти- кваріяту, хоч вибиратися вдосвіта до крамниці не мало жодно¬го сенсу. Покупці так рано не заходили, а кольорувати гравю¬ри чи сортувати марки, що я звичайно робив, за мого тепе¬рішнього неспокою годі було й думати. Бо хоч я нібито й від¬почив, пензлі валилися мені з рук, і я не потрапив провести прямої лінії, щоб не заїхати на іншу фарбу. Зрештою, сама згадка — сортувати поштові марки чи бодай книги, що напевно дещо злагіднило б хвилювання, — робота завжди заспокоює, —
225

підхоплювала мене зі стільця, і я починав ганяти по антиква¬ріату з кутка в куток, розгортаючи думку про автограф.
Ціле передобіддя я щоразу по-новому вимальовував собі, як це відбудеться. Я намагався усталити вихідні точки дій, обміркувати, як саме я братиму автограф, бо я знав, а, може, не так знав, як боявся: я повинен чітко орієнтуватися в своїх діях, інакше я розгублюся, і тоді все пропало. Та хоч як я се¬бе силував, мені бракувало наполегливости зосередитися, і всі мої системи й Вавилонські башти розвалювалися, перш ніж вті¬литися. За все життя я не пам’ятаю такого довгого передобіддя. Мені й зараз здається, ніби воно цротривало довше, ніж усе моє попереднє існування, і я щиро здивувався, що не посивів і не здряхлів до подудня. Ще хоч би багато покупців, а то за весь час забрів тільки цибатий хлопчина, який купив два гото¬ві коверти поштових марок, два біляві молодики-туристи, що взяли по кольоровій Гравюрі міста, та ще грошовитий пан, якийсь, видно, проїжджий скоробагатько. Він зажадав велику мапу битви під Австерліцом, виставлену в мене на вітрині, і довго розповідав, що він давно мріяв, як саме така мапа висіти¬ме у нього в кабінеті.
Нарешті, з найближчой дзвіниці нової церкви, схожої на пошту, бо замість хреста шпиль вежі завершувався пати¬ком, упоперек якого непорушно летів бляшаний схематичний ангел із жовтою трубою, яка мені кожного разу нагадувала поштарський ріг, пробило дванадцять.
Я замкнув крамницю, причепив на двері папірець «Чека¬ти, зараз прийду» — хитрість на випадок, якби з’явилася дру~ жина, — і околишніми вулицями, щоб, боронь Боже, не напо¬ротися на когось знайомого, подався до вокзалу.
Я вибирав найвідлюдніші провулки, навіть не сподіваю- чися, що пам’ять відкриє мені раптом цілу систему закапелків, сутінків, проходів між будинками, що вели безпосередньо до вокзалу, закапелків, якими я ледве чи будь-коли ходив, а вже ніколи не ‘припускав, що вони взагалі існують, так ніби якась невідома частина в мені, користуючися чужим досвідом, напе¬ред готувалася, знаючи, як настане день, коли мене пектиме сором, — справді, вистачало глянути на мене, щоб довідатися.
226

за чим я йду, — і заздалегідь шкодуючи мене, запам’ятовува¬ла найвідлюдніші проходи, закутки, чого я сам не пам’ятав чи радше не хотів пам’ятати.
Бож я добре розумів: коли я, солідний власник антиква¬ріату, врівноважений чоловік, батько родини, іду отак ховаю¬чись, як останнії! злочинець, від знайомих, від дружини, від усього світу, це не тільки смішне, а й принизливе, бо воно позбавляє мене гідности — мандрувати отак нишком, щоб взяти автограф! Яка ганьба! Я в душі завжди зневажав тих, що полювали за автографами, не знайшовши нічого кращого, і тепер — не суди ближнього? Так, все це добре, проте мені це кожного разу здавалося виявом меншевартости, чогось не¬справжнього і трохи непристойного (так я думав, можливо, надто консервативно і навіть помилково, проте оскільки я дійшов саме цього переконання, а людина завжди рухається лише в певних межах, визначених звичкою, тому тільки ця думка уосіблювала для мене дійсне), і тепер я сам ішов по автограф. Правда, я ще мав змогу повернутися назад, хоч чу¬дово знав, ще не повернуся і навіть саме припущення, нібито я ще можзг повернутися, нереальне, як нереальне і кволе ви¬правдання, яким розум намагається притоптати сумління, мовляв, це не так уже й ганебне, бо я йду брати автограф не для себе, а для когось, отже все таки ще не так зле зі мною.
Найгірше, що, попри дошкульний сором за свою слабо¬духість, мене гнітив ще й страх, невідомо перед чим. Страх, подібний до того, що трапляється в нічних кошмарах, інтен¬сивний і необгрунтований, наче посічений на живі драбинки, який, здавалося, просякав не тільки до кожної клітини мого тіла, айв одяг, і проти якого я боровся тільки тим, іцо про- ” казував про себе, як «отче-наш», мовляв, це справді перший і останній раз я погодився брати автограф.
Від швидкої ходи у мене на лопатках прилипла сорочка. Я уповільнив крок, аби сорочкою надмухати за пазуху вітру, й зауважив, що я вже біля вокзалу, а надворі тягуча непоруш¬на спека, яка інколи несподівано наливається до міста на са¬мому початку літа, не лишаючи ніде холодку ні тіні. Дахи блищали, наче политі водою, і з них цівочками струмувала
227

спека. Рідкі перехожі, прим’яті сонцем, уповільнено пересува¬лися, ледь ворушачи риб’ячими ротами. На невеличкій терасі літнього ресторанчика перед вокзалом самотньо сидів літній добродій і їв пареного пструга.
Я спізнився. На пероні вже товклося повно публіки і стояв такий галас, аж мені відразу заболіла голова.
Потяг, у якому приїхала кінозірка, певно, щойно при- був, і вона ще не встигла вийти, бо коло одного з ваганів ревів натовп, так густо вимахуючи руками й бльокнотами, аж на тому місці потяг зникав, наче прихильники кінозірки встигли рознести весь вагон на друзки, як реліквію, і, не заспокоївшися (з їхніх тулубів щораз стрімкіше випорскували додаткові ру¬ки), серед загального шалу ніби натиналися зривати собі з плечей голови, аби ними вимахувати замість хусточок і бльок- нотів.
Ще мить, і я побачу весь натовп без голів, приготувався я, і мені з першого погляду стало ясно: щоб дістатися до кіно¬зірки, довелося б хібащо бульдозером прокладати собі шлях крізь оскаженілий натовп, який вирував від захоплення, а я не мав ні бульдозера, ні часу довго роздумувати. Я пам’ятав одне: я мусів за всяку ціну дістати автограф, інакше мені ніколи не довідатися конкретних даних про мого відвідувача. Натяки товстуна не містили жодних двозначностей: не отримавши автографа, він і слова не проронить про мого відвідувача. Я знав цей ґатунок людей. Без автографа з’явитися до нього — це навіки поховати надію, бо він тоді вже з люті не розповість про мого відвідувача, а він же знав про нього все. Крім того, діяти доводилося негайно, бож кінозірка кожної миті могла від’їхати. Очевидно, я не плекав надмірних ілюзій, ніби мені пощастить якимось чудом проштовхатися крізь натовп. Я про¬сто не уявляв, як тут протиснутися вперед, однак спробувати я мусів, щоб згодом не докоряти собі, що я не використав на¬годи.
Глянувши вгору (бо мені раптом здалося, як з вокзаль¬ного склепіння, вигойдуючися, почали відламуватися рулони блискучої голубої бляхи, та коли я зиркнув ще раз, то побачив лише, як перелітали голуби! і на їхніх крилах віддзеркалювався
228

перонний годинник), я розсте&нув верхні ґудзики сорочки й зняв краватку, щоб на випадок, коли в тисканині здеруть, бу- ва, одежу, не задушитися власним одягом. Тоді хапнув, скіль¬ки містили легені, повітря й з розгону втиснувся в натовп, покладаючися на щастя й сприятливий випадок.
На цьому моя активність і скінчилася. Ніби я потрапив на валок м’ясорубки, мене підхопило, стисло і всевладно по¬несло в протилежний бік, геть за межі досяжности кінозірки.
Я міг рухатися лише в тому напрямку, куди мене несли. Тобто не рухатися, а виключно нотувати в пам’яті, що мене рухали. Я кілька разів втрачав від спеки свідомість, а що не знаходилося місця, де б упасти або осунутися, то натовп ніс мене непритомного далі, поки я знову приходив до себе, знову непритомнів і знову розплющував очі. Нарешті, мене прити¬снули до вагона, в який я уперся чолом, придушений ззаду пареними тілами. Сонце висіло якраз над головою, і мені не¬стерпно боліло в скронях і над очима, наче хто рашпилем пиляв надбрів’я. Я зробив дурницю, не прихопивши бодай солом’яного бриля чи тюбетейки. Навіть газета порятувала б мене. Кораблик з газети на тім’я, і одразу легше, а так сорочка на мені текла по тілу, заходячи пекучими зашпорами аж до самого серця, і до неї приліплювалися цілими пачками тіла інших, які так тисли, аж мені розплющувало чоло об вагон. Я сіпав головою, як голуби під час ходіння, щоб відірвати чоло від вагона, бо від теплого металу мені ще гіршало, та без-ликий натовп позаду скував найдрібніші рухи мого тіла,
І тоді, стоячи все в тій же сплющеній позі й не мавши змоги ні повернути голови, ні рухнутися, я побачив (я вже зараз не пригадую, чи очима, чи просто все мос тіло зробилося зрячим), але я виразно побачив, що упираюся чолом у вели¬чезне, вифарбоване в сине, кубістичне розп’яття Христа. Воно висіло на вагонних дверях, заповнюючи їх собою до самих обніжок. На ногах розп’яття від дощу і сонця фарба облазила лушпинами форми молодиків-місяців, які виглядали також, як пирга або леп.
Тіло Христа було гаряче і разом з тим відмінне від гарячого навколо, бо нагло я зауважив, як воно струмками до¬
229

ходить мені до костей. На ногах у Христа від спеки крізь де¬рево проступали вени, і коли я їх торкнув пучками, щоб вони не надималися, то від їхнього биття мені забракло віддиху Голова Христа, кубістично вигнута, під прямим кутом схиля¬лася майже до колін, і весь тягар його тіла тримався на ру¬ках. З Нього капаз повільно піт, і в кожній краплині кри¬шилося сонце на веселки, ніби на хресті висіло прибите цвяха¬ми джерело.
Я заплющив очі і згодом знову розтулив, хоч мені ста¬вало важко дивитися на Нього. Він сліпив мене. Його непо¬рушні пудові очі, загуслі від доброти, висіли надо мною, ладні обвалитися і поховати мене під собою. Я Його відчував так близько, що Його вата, не торкаючися мого тіла, плющила ме¬не. У Його вінку на місці колючок терну стриміли великі товсті тюбіки зубної пасти з наклейками фірми «Хлородонт». Головки на тюбіках відкрутили, і з середини, замість пасти, один за одним вискакували кубики світла, і ці кубики світла творили космічну музику, таку могутню, що все навколо втра¬тило подобу і не лишилося нічого, крім Божого існування.
І тоді я почав розмовляти з Христом.
— Боже, —• говорив я, намагаючися скинути з себе спе¬ку, — який я щасливий, що побачив Тебе. Адже це — Ти! На¬решті Ти мені усе роз’ясниш, бо я сам не здолаю. Скажи, чи це правда, що Ти приходиш на землю не спасати нас від грі¬хів, а вмирати, Ти, поза яким ніщо? Що існувати важче, ніж не існувати? Ти не ображайся на мене, тільки чи Ти справді бо-жевільний від доброти, Боже? Тобто, чи правда, що про Тебе розповідав Дом? Я знаю, Ти мені відповіси. Мені тепер, наче я раніше вже знав, що саме Ти даси мені відповідь. Тільки спочатку дозволь висловити все, що назбиралося в мені, бо я ще забуду або переплутаю. Сонце й так заважає думати, і Ти не вимагай від мене великої точности. Ти знаєш, про що йдеть-ся, а я ж ледве притомний. Скажи, правда, що наше існування
— лише Твоя туга за небуттям? Що ми не існуємо, бо. існуєш тільки Ти? Що саме Твоє буття виключає наше? Все те, що казав Дом. Що навіть міт про велику людину лише Твоя туга за небуттям, або за кимось, хто був би подібний до Тебе, хто
230

Прагнув би небуття? І взагалі міт про велику людину, яка за- вЄрцхила б усе людство, бо після неї вже дійсно тільки Ти. . . Звичайно, це моя вина, що я нічого не прихопив на голову, хоча на початку літа сонце не завжди палюче. Я зовсім забув, що воно буває таким скаженим. Я так поспішав. Я так поспі-шав до Тебе. Адже Ти мій єдиний порятунок. Лише Ти мені можеш роз’яснити. Ти мусиш мені роз’яснити, що говорив Дом, і я знаю, ти це зробиш, бо Ти добрий. Тільки чому Ти схожий на Дома? Ти не мав би на нього скидатися, навіть якщо Дом справді добрий і, можливо, дійсно той, хто покликаний втілити міт про велику людину. Пірате Ти чомусь разюче схо¬жий! Ага, я розумію, це тому, що Ти і є Дом, а не Христос. Чому ж тоді Дом потрапив на хрест? Чи, може, Дом це Ти, як пробував запевняти сіренький меценат студента медицини того вечора, коли я вперше вирушив шукати дані до біографії мого відвідувача? . .
Однак схожість із Домом уже зникла. Все пережите, з того дня, як зайшов у мою крамницю відвідувач і сказав, щоб я писав його біографію, все те, що трапилося зо мною і нурту¬вало їв мені, вимагаючи роз’яснення, відхлинуло, і переді мною знову висіло розп’яття.
— Вибач, Боже, — попросив я, — мене туманить спека і заважає бачити Тебе.
— Заспокойся, — промовив Христос. — Притулися до моїх колін, і тобі покращає.
Я притулився, тільки тепер Його стало забагато. І від Нього попливло у мене перед очима.
— Заспокойся.
— Твої коліна теплі. Твої коліна теплі. Але тією тепло¬тою, що освіжу«, як джерельне купання.
— Ти питав мене?
— Боже, я збрехав Тобі, кажучи, що я хочу від тебе відповіді. Зараз мені випала нагода дістати на все відповідь, і я знаю, Ти відповіси на все, що я Тебе лише попрошу. Я знаю. Та мені не треба відповіді. Я побачив Тебе, і мені не стало потрібно ні відповіді, ні пізнання, ні спасіння, ні вічности. Бо вічности, пізнання, спасіння жадає наша гординя, наш егоїзм,
231

наш вияв смертности. А я побачив Тебе, і все інше перестало існувати. Я сам не збагну, як це сталося, хоч тепер це вже таке несуттеве. Я не знав, що Ти такий і що я Тебе так люблю. Я люблю Тебе, Боже. Я люблю Тебе, і я досі не уявляв, щ0 Тебе можна так любити і що, крім Тебе, я ніколи нічого не любив. Завжди лише Тебе. І тепер я це знаю. Бож хіба може поза Тобою щось існувати і хіба можна любити когось, крім Тебе! Кажуть, Ти щастя, а Ти більше від щастя. Ти, Боже. Люди прагнуть вічности, тільки вічність трава перед Тобою. Тебе побачивши, я ладен умерти навіки без воскресіння. Тебе побачивши. Мені нічого не треба. Боже. Я побачив Тебе. І я люблю Тебе.
І тоді заговорив Христос, і я слухав Його кожною клі¬тиною тіла, кожною перетинкою душі, наче мене відрубали від самого себе і занурили в колодязь тугого сяйва. Це були водоспади світла, і я бачив, як космос висів у Нього на віях, ділячися на зернини. І я бачив, як Його слова переходили в барви, а барви видовжувалися в звуки, продовження яких творили краєвиди. І я не міг увібрати в себе всього видива.
— Боже, я люблю Тебе, — повторював я, слабнучи з кожним віддихом.
Потім між світловими провалами в свідомості, коли мені трохи відшумувало в голові, я згадав, що прийшов на вокзал узяти для товстуна автограф у кінозірки і випадало б бодай розглядітися, де я. Та в мене не вистачало сил відірвати голо¬ву від вагона. Не виключене, що за цей час кінозірка встигла від’їхати, хоч так само ймовірно, що мені тільки здалося, ніби я так довго перебував біля вагона. Я втратив здібність зорієн¬туватися, що діється за мною. Я навіть не відчував, чи за мною все ще стоїть людський мур. Обернутися, щоб побачити, я не міг, а чути теж не чув, бо сонце закладо мені вуха, як во¬да. Зрештою, навіть якби кінозірка і не від’їхала, то як же ж до неї пробиратися, коли в моїй зоровій пам’яті виплило, як мене віднесло в інший бік. Та й потім, як я здолаю відліпи¬тися від вагона, коли я втратив найменшу спроможність рухну- тися? Проте автограф я мусів мати. І тоді я вирішив.
— Христе, — сказав я, — Ти вибач, що я Тебе тур¬
232

бую- Ти знаєш, мені трапилася прикра історія. Тобі я при¬знаюся, бо Ти мене не зрадиш. До мене прийшов чолов’яга, якого я перед тим ніколи не бачив, і зажадав, щоб я писав його біографію. Звичайно, я не хотів братися за цю справу. Ти Собі тільки уяви! Та й хто б таке помислив! Справді обста¬вини змусили. Може, трохи завинив і мій характер. Я не ви¬правдуюся. Не треба було погоджуватися, а я погодився, і те¬пер приречений вишукувати матеріали про мого відвідувача, не знаючи навіть його імени. Становище безнадійно дурне. Ме¬ні так соромно, що це сталося, тільки що я вдію. От сталося. Як грім з ясного неба, взяло і сталося, а збирач автографів пообіцяв мені нарешті все про нього розповісти. Він його знає. Тільки я повинен за це принести йому автограф. До кінозірки я вже не доберуся. Я навіть не знаю, чи вона ще тут. Але авто¬граф я мушу мати. Боже, дай мені Свій автограф!
І, вивертаючи поза спиною руку, щоб дістати з бокової кишені на штанях записну книжку і кулькопис (навколо навіть для руки бракувало місця), я поволі, весь зосередивши¬ся на зусіллі (тіло задерев’яніло й не рухалося), простягнув її вздовж ребер угору до Христа.
Христос зняв з цвяха на розп’ятті руку, написав свій автограф, закрив книжку і подав мені її назад.
— Вибач, — прошепотів я, відчуваючи на книжці, як живе, місце від руки Христа, — я не подумав, що Тобі боляче здіймати з цвяха руку, та ще й у таку спеку. Це ж мусить нестерпно пекти . . .
— Не хвилюйся, — лагідно відповів Христос, — ти тільки . . .
Проте решти я вже не почув. Коли до мене повернулася свідомість, остання публіка розходилася, і потяг з кінозіркою від’їхав. Спека трохи спала. Хо-ч, може, це тільки здавалося від того, що плятформи полили водою. Мені боліла голова й обважніли повіки, як трапляється, коли заснеш на сонці. Я відновив у пам’яті, що зо мною сталося, і вже хотів розкрити Книжку, яку я все ще тримав перед собою в угору простягне¬ній руці, так, як мені її повернув Христос, щоб пересвідчити¬ся, чи дійсно там автограф, чи мені лише привиділося. Та
233

раптом, вже пальці на сторінках, передумав, засоромившися самого себе, і, не розкриваючи, поклав її до кишені.
Так, не розкриваючи книжки, і віддав увечорі збира¬чеві автографів.
Цього разу виявилося особливо важко переконувати дру¬жину (як охоче я відмовився б і від переконувань, і від роз¬шуків!), що мені знову доведеться йти залагоджувати справи, їй дуже не подобався мій вигляд, мовляв, я аж сірий, і вона й слухати не хотіла, щоб я жертвував вечором заради антиква¬ріату саме тоді, коли я нібито виглядаю зовсім хворим. Її сло¬ва вразили мене, оскільки я не зауважив, ніби я хворо вигля¬даю, зрештою, я справді не почував себе хворим, однак те, іцо вона сприйняла, як хворий вигляд, ймовірно, було відсвітом мого душевного стану, а це означало: я не досить панував над собою. Тому, знехтувавши красномовністю, я досить упевнено (страх надав моєму голосові переконливости) сказав, що вона собі впоїла, ніби я нездужаю, у мене вигляд як вигляд, зо мною рішуче нічого не скоїлося, просто я клопочуся антиква- ріятом, — що ж я вдію, коли назбиралися невідкладні справи? Зрештою, вона так само зацікавлена, як і я, щоб крамниця добре функціонувала!
Проте дружина затялася, мовляв, одна справа, коли крамниця функціонує, а друга — коли підприємство позбавляє власника життя, і тоді я почав обіцяти, що це справді остан¬ній вечір, який мені ще треба присвятити антикварним спра¬вам, решту я вже намагатимуся залагоджувати вдень. Лише цей раз я ще піду, цього вечора я справді мушу, а потім я ма-тиму більше часу, навіть обіцяю влаштувати так, щоб поїхати кудись на південь у відпустку разом з дітьми. Лише цього вечора, а тоді. ..
Збирач автографів, навіть не глянувши, що я йому при¬ніс, сховав автограф Христа, ніби мені так і належало бігати й брати для нього автографи, і його обличчя поповзло униз від здивування, коли я, почекавши трохи і — бачачи, що він не реаґує, дуже делікатно натякнув, чи не погодився б він дати кілька інформацій про мого відвідувача. Взагалі його поведінка, ніби навмисне, нічим не нагадувала тієї, якої я сло-
234

дівався, хоч я й не настроювався, що він кинеться мені в обій- лШ, угледівши автограф. Товстун не тільки, бодай із ввічли¬вості, не виявив радости, що я виконав його доручення (я ж уЦх і не виконати), за яке випадало бодай подякувати, як го¬диться, а й, як мені здалося, зіщулився, наче я зробив йому прикрість, за яку мав просити у нього вибачення. Пізніше мені спало на думку, імовірно він лише вдавав незадоволення, хоч мені назавжди лишилося незбагненним, пощо це він робить. Адже ж він не мав поняття, який автограф я йому приніс. Я його заохочував зазирнути до книжки, щоб він сам пересвід¬чився, що я йому приніс, бо мені бракувало слів переповісти, як це все сталося, та він лише нетерпляче відмахнувся, не слу¬хаючи моїх пояснень.
—■ Це зайве, — вимовив він батьківським тоном, — я не ра® своїх пристрастей, хоч би які сильні вони були. Я знав наперед, що ви принесете автограф. Для цього я занадто добре визнаюся на людській психіці. Приємно, що я і на цей раз не помилився. Зрештою, я ніколи не помиляюся. Це так, між ін¬шим. Але вам моя найсерйозніша порада — не надавайте ве-ликого значення вашому вчикові. Не думайте над тим, що ви когось ощасливили. Це псує характер. Я розумію вашу ретель¬ність. Ах, люди вічно схильні перебільшувати свої послуги. Ви взяли для мене автограф, це похвальне, однак на цьому й кінець. Справді, не надавайте значення дрібницям. Це утруд¬нює життя.
— Таж я не надаю! Мені рішуче все байдуже, крім мого . .. клієнта. Мені не випадає докладніше пояснювати, про¬те я мушу про нього довідатися! Аджеж ви обіцяли! Я вас §лагаю розповісти про нього бодай . ..
— Ах так, про вашого клієнта? Ех, століття, в якому нічого не робиться задурно! Де шляхетність? Де безкорисність? Що ж ви хочете про нього довідатися?
— О Господи, та все, що вам про нього відомо!
— Та-а-ак. Усе? Це завжди те саме. О, людське, занадто людське! Ну що ж. Гаразд. Тільки знаєте, тут така справа . . .
Коли я нарешті почав розуміти, що тлумачить мені збирач автографів, то зауважив, що частина мене усамостій-
235

нилася, і я ніяк не можу опанувати ні язика, ні тіла, іц0- бодай стілець не підплигував підо мною, ніби мене долае напад малярії.
Або збирач автографів знав про мого відвідуВача стільки, скільки й я, або він навмисне не хотів нічого зрад, жувати, хоч мої благання, здається, розчулили б і колоду Якусь мить в моєму мозку металося, що зараз я його покалічу а тоді нехай буде, що буде. Потрощу йому руки, ноги, а вже лаятиму в саму кістку так, що до смерти пам’ятатиме.
Однак поки я в думках ламав йому ребра, вибух люті який трусив мною, змінився на розпач. Я відчув у легенях рвучкий біль, ніби мені роздмухало легені до таких розмірів, аж на них лускаються ребра, і я, як про покійника, подумав про себе в третій особі, що мене вже нема. І мене дійсно якось не стало. Від мене лишилася тільки купка думок при¬близно однакового змісту: що ж я маю тепер робити? Визнан¬ня збирача автографів одним махом унедійснило мене, і якби хтось сторонній глянув на мою постать тієї хвилини, то на¬певно замість мене побачив би лише прозоре повітря. Адже я був такий певний, що збирач автографів розкаже коли не все, то принаймні найголовніші конкретні дані, на яких я зве¬ду біографію мого відвідувача, аж я пручався повірити, що справа з моїм відвідувачем знову стоїть, як і на початку, і я не посуваюся в розшуках ні на крок, так ніби я дійсно під¬владний ворожій мені закономірності, від примхи якої, як тільки я намацую щось певне до біографії мого відвідувача, воно вислизає мені з рук, і я ніяк не пройду крізь цей зача¬клований мур. Дійсно, що я мав робити? Знову податися до тієї літературної родини з Мельпоменою і кожного гостя роз¬питувати про мого відвідувача? Ще раз розпитувати? Очевид¬но, хтось напевно виявився б, хто знав би мого відвідувача- Якщо він там бував, його мусів хтось знати. Тільки знову роз¬шуки! Знову все з початку!
— Не розумію, чому ви так переймаєтеся, — обережно з туману наблизився до мене збирач автографів, підсовуючи до мене збоку спинкою ще один стілець, щоб я, бува, не впав, як я догадався пізніше. Проте я мовчав, відчуваючи, як навко-
236

цене блискавично шириться порожнеча. Найліпше покищо *е рухатися, виРІшив я, бачачи перед собою замість збирача ^тотрафів» далеко, як у побільшувальну руру, крізь кухню учинені двері в казд’яне подвір’я, заповнене кленом. Вітер гойдав листя, і на камінні мерехтіли зелені зайчики. Це поча¬ток літа, подумав я. я; сиджу просто перед початком літа.
— Ваш клієнт, — почув я раптом над потилицею і за¬уважив, як від стіни звисає до рівня моїх очей збирач авто¬графів у соняшних гідямах, який робить наді мною рухи, ніби він хоче зліпити мене вареником, і каже:
— Та ж певно! Ну! Ваш клієнт неодмінно прийде на¬ступної п’ятниці на процес Лінузи-Люляї, і ви матимете наго¬ду особисто залагодити з ним справи. Суд відбудеться о деся¬тій годині тридцять хвилин в палаці юстиції. Ви, звичайно, знаєте подробиці! Як вам, га? Оце так кінодіви! Ви гадаєте, хто виграє? Лінуза? Люляя? Ви за Люляю чи за Лінузу? Слу¬хайте, — вже з неприхованим неспокоєм задихав на мені збирач автографів, бачачи, як байдуже я сприймаю його при¬знання, — якщо хочете, я вам дам одну, ні, навіть не одну, а дві, одразу дві, для певності, адреси, де постійно бувас ваш клієнт і де про нього вам викладуть усе, що ваша душа жадає. Я вам продиктую адреси. Або ні, краще я сам запишу. Ось маєте. Ну? Більше дЛя вас і рідна ненька не зробить. Повірте, я така людина, що завжди ладна для ближнього останню со¬рочку!
Він потримав клаптик з адресами у видовженій руці і, здивовано пересвідчившися, що я не простягаю своєї назустріч і взагалі не виявляю жодного захоплення, трохи збентежено, як безрукому, запхав адреси до моєї кишені, поторкав мене пальцем у груди, ніби випробовуючи, чи я, бува, не розсиплюся від дотику, і, переконавшися, що я все ще не ворушуся, оста¬точно замовк, із зацікавленням розглядаючи мене, ніби щойно Побачивши. Я теж сидів і мовчав. Збирач автографів щось Думав, мигтячи у мене в очах і затуляючи собою двері в кам’я¬не подвір’я з кленовим листям. Потім він чогось став непокої¬тися і, як комаха вусами, водити черевом.
Тоді я підвівся і помандрував додому. Іти і розшуку-
237
Ь

вати адреси, які мені тепер всукав збирач автографів, коли я настроївся від ньото дістати усі інформації про мото відвідува_ ча, того самого вечора я просто не здолав би, хоч і як недо¬цільно виглядало лишити невикористаний уже призначений на розшуки час, за який я стільки повоював з дружиною. Однак на те я вже не мав ради. Збирач автографів своїм ви¬знанням наче вирвав з мене волю і силу, і я пересувався впе¬ред, як на позичених ногах, які мені з темноти невидимі рятівники підставляли під моє тіло, кожного разу, коли я вже лагодився упасти, неймовірно видовжуючи цим шлях додому.
Імовірно це й було причиною, як мірою- зменшення віддалі між мною і помешканням, заувага збирача автографів розпитати безпосередньо мого відвідувача дедалі цупкіше пускала коріння в мої думки, а що я долав віддаль справді дуже поволі, то коли я переступив поріг своєї хати, я дійшов переконання, яке здало-ся мені відкриттям: мій відвідувач прийде, чи, скажімо, коли він прийде, на процес кінозірок, — це вже якийсь натяк на біографію, з цього я й почну. Бо якщо він відвідує процеси, то це означає, що вони його цікавлять, а це знову ж таки частина біографії! Крім того, і це най¬головніше, коли я прискриню його на чомусь, що його ціка¬вить, він уже не відмовить зрадити докладніше про себе. Правда, коли він ще заходив до моєї крамниці, він недвознач¬но сказав, як я сам маю вишукувати дані до його біографії. Однак, із тих пір встигло багато чого трапитися, і мій відвіду¬вач міг змінити свій погляд. Чому, зрештою, ні? Може, то він лише на початку хотів випробувати мене, а тепер, бачачи щиру ретельність, яку я виявив у розшуках матеріялів до його життєпису (адже коли він з’являвся там, де я за ним розпитував, йому напевно ж переказували), погодиться зради¬ти свою дотеперішню поведінку і розповість про себе все, чого я потребую? Зрештою, навіть, якщо не все, то бодай найго¬ловніші дані. Тепер я вже не відступлюся. Я благатиму, поки він скаже: так. Бож не виключене, що усі мої невдачі сталися виключно через те, що я не здолав знайти відповідного підходу спонукати його заговорити? Ще коли він приходив до мого антикваріяту, запевняючи, мовляв, він такий, як усі. А коли
238

такий, то він мусів колись заговорити про себе. Одна річ, коли вія тоді не захотів. Тоді він, імовірно, мав щось інше на думці, дле тепер? Усі люди без винятку (хіба за винятком Дома, про¬те зараз краще не думати про Дома, бо він знову розпорошить цок> увагу, і мені довго доведеться переставлятися. Як він взагалі потрапив до моїх думок?) люблять говорити про себе. Мій відвідувач ще тоді сказав, що він не виняток. Це ж явна зачіпка! Напевно, я його якось не так розумів, і тому мої роз¬шуки неминуче мали зайти в глухий кут, щоб я нарешті опам’ятався і переосмислив події. Це ж виключене, щоб мій відвідувач колись не обмовився про себе! Навіть мовчуни, і ті лише до деякого часу, а тоді говорять, тільки слухай. Та й що таке мовчун? Людина, якій бракує нагоди висловитися, бракує відповідного слухача. Бож кожна людина — таж певмо, ясно! Я мусів побачитися з моїм відвідувачем! Цього разу про¬сто таки настала хвилина, щоб він заговорив. І як я не дійшов цього раніше? Мій час на випробування скінчився. Я витримав іспит, у чому мій відвідувач напевно вже переконався, і я на¬перед бачив, як він говорить, і то говорить саме те, за чим я досі так побиваюся. Єдине тільки — дочекатися п’ятниці.
Увесь тиждень я залагоджував справи, не пов’язані з від¬відувачем, ніби мого відвідувача ніколи й не існувало. Щойно Коли настала п’ятниця, а вона настала так, наче її упхали се¬ред тижня десь між вівтірком і середою, я з подивом усвідо¬мив, що за весь тиждень ні разу не подумав про нього і це трапилося вперше відтоді, як він переступив поріг мого анти- кваріяту. Мені здалося це настільки неймовірним, аж я досі вагаюся відкинути припущення, що не клопоти витиснули з моєї пам’яті відвідувача, а сам відвідувач влаштував так, аби я тиждень про нього не думав, давши мені ніби відпустку залагодити справи, які нагромадилися, поки я розшукував ма¬теріали до його біографії, і це я справді сприйняв, як добру Прикмету, ба більше, як натяк, що він тепер погодиться роз¬повісти дещо про себе, коли я прийду на процес Лінузи-Люляї.
Протягом тижня я порався з піднесенням, якого я не пе¬реживав з тих пір, відколи моє життя стало проходити під
239

знаком мого відвідувача. Крім клопотів, пов’язаних з ку¬півлею нових книг, виготовленням проспектів антикварних видань, укладенням нового інвентаря, розрахунків, які я цілко¬вито занедбав, відкладаючи їх щоразу на інший день, я запо¬взявся нарешті скінчити шоферські курси, які я розпочав ще перед появою в моєму житті відвідувача і які через розшуки даних до його біографії, а згодом через хворобу, брак часу і якусь незрозумілу мені самому відразу до всього остаточного (риса, що дедалі яскравіше проступала в усіх моїх вчинках, ше недавно незнана мені), чого раніше мені не траплялося, при¬наймні чого ні я, ні будь-хто сторонній досі в моїй поведінці не зауважував, — не довів до кінця, хоч мені лишалося тіль¬ки скласти заключний іспит і отримати диплом на право керу¬вати автом.
Я давно вже носився з думкою придбати авто, хоч зовсім не належав до фанатиків, яким авто заполонило серце і ро¬зум. Я докладно знав, яке мені потрібне для антикваріяту, і ми з дружиною навіть колись вибрали, якої саме марки авто нам найліпше придбати, щоб і місця досить і не дуже гро¬міздке, однак усе щось траплялося на перешкоді, і я про¬довжував досить таки часто їздити залізницею, залагоджуючи антикварні справи, на кожній пересадці щоразу присягаючи, ща це дійсно моя остання подорож, бо щойно я повернуся до¬дому, я негайно ж іду й купую авто, оскільки я й так єдиний серед колеґ не маю авта, а це випадало дещо на мою неко- ристь. Бо якщо до історії з моїм відвідувачем брак авта я сприй¬мав лише, як певну незручність, що уповільнювала залагод¬ження антикварних справ на віддалі, тепер відсутність авта дедалі частіше здавалася мені доказом несолідности (і це са¬ме тоді, коли відвідувач змушував мене стільки дбати про бодай зовнішню солідність!), яку належало якомога швидше направити.
Я собі зовсім вільно міг дозволити на авто. Не конче нове, вживане теж виконувало б ті самі функції, але я його мусів мати, щоб бодай колеґи побачили й ствердили, мовляв, ага, якщо в нього завелося авто, то його справи не такі вже й по¬гані, хоч ніхто ще не здогадувався, як насправді стояли мої
240

справи. Звичайно, авто трохи зайвий видаток, хоч ніби не та- ялй У^се і великий. Аж шкода, чому я не здійснив купівлі раніше! Проте внутрішній голос тут же скорегував мене, за¬певнивши, і я одразу з ним погодився, мовляв, раніше я ніколи й не спромігся б його купити, бо не досить уважно ставився до того, що мені здавалося дрібницями. Я заеадничо не на¬давав значення дрібницям, а не виключене, що1 саме вони ви¬рішували в житті найістотніше, і саме їм належало б давно вже приділяти більше часу, хоч така думка навіть зараз виявилася, на диво, неприємною, бо це йшло врозріз із моїми попередніми уподобаннями, які я колись вважав за єдино правильні, а головне, такі ясні, аж я кожного разу пробував (мене весь час тягло) повертатися до них, як до рятівного берега, хоч тепер вони не допомагали, а тільки хаотизували всі мої думки й почуття. Очевидно, в усіх цих припущеннях я ніколи не доходив до остаточної певности, що це саме так, а не інакше, бо я ж не мав ні підтвердження, ні заперечення дійсности цих припущень, однак хто зна, якби я вже тоді мав авто, може, до мене взагалі не з’явився мій відвідувач, і Мені не довелося б ділити життя на розшуки даних до його біографії?
Імовірно, про це я ледве чи колись довідаюся, і моїй вдачі не притаманне будувати роз’яснення історії з відвідува¬чем на самих припущеннях, хоч я мушу враховувати і той факт, що оскільки я єдиний серед колег без авта, це і дало моєму відвідувачеві нагоду завітати до мене з такими без¬глуздими вимогами.
Я не тверджу, ніби це саме так, не виключене, що воно й •Зовсім не так; зрештою, мені дуже не хочеться, щоб воно вия¬вилося справді таким, це я сприйняв би вже надто прикрим і докоряв би собі тоді довіку, однак я не збираюся затуляти очі на дійсність, навіть якщо вона не відповідає моїм настано¬вам. Я волію мати певність. Бо останнього часу я щораз часті¬ше ловлю себе на досить дивному: як тільки я трохи ретель¬ніше заходжуся біля якоїсь справи, вона негайно виявляється інакшою, ніж мені здавалося, і я ніяк не зважуся вирішити, Чи щось, що я пам’ятаю саме так, а не інакше, справді зміни¬
241

лося, чи я раніше не досить завдавав собі клопоту запам’ятати річ так, як належало, і тому мені іноді трапляються неперед¬бачені ситуації, як, наприклад, з моїм шоферським іспитом що хоч і виявилося приємною несподіванкою, проте мене не¬покоїть, бо це позбавляє мене певности, без якої я ніколи не впораюся з відвідувачем.
Звичайно, я дуже втішився, коли, прийшовши на іспит, довідався, що цей іспит я вже склав, лише забув виповнити якісь додаткові формуляри і тому, виключно тому, досі не отримав посвідчення на керування автом, однак згадка, що я потрапив забути таку важливу подію, кілька днів не давала мені спокою. Мене охоплював жах перед тим, що я маю раптом не довіряти пам’яті, яка мені досі так чітко служила, а цього я собі просто не смів дозволити, бо на що ж я тоді поклада- тимуся?
Мої вагання скінчилися нарешті тим, що я постановив про це колись докладніше подумати, зрештою, коли я щось забув, це ще не означало бити на сполох, і, потішивши себе цією тимчасовою розв’язкою, я уже з дипломом у кишені за¬ходився досліджувати автові авкціони, пам’ятаючи добро¬зичливі поради, мовляв, це єдине місце, де за дешеву ціну можна придбати, хоч і вживане, все ж міцне авто. Принаймні так усі твердили: моя дружина, колеги, ті, що бажали мені добра, бажаючи в моїй особі добра всьому людству. Але, ймовірно за браком досвіду, такого авта, як я собі уявляв, хоч це уявлення не набрало чіткого окреслення, за відповідну ціну не траплялося, а купувати будь-що, аби тільки купити, я теж не хотів. На мою думку, найдоцільніше вийшло б узяти нове на виплату, нехай це обійдеться трохи дорожче, проте я тоді бодай знатиму, що не купив кота у мішку, хоч, правда, це дуже розчарувало б дружину, яка непохитно вірила, ніби я мало не задурно виторгую авто на авкціоні, а мені не виста¬чало духу сказати їй, що я маю на це дещо інший погляд.
У п’ятницю ранком, коли дружина торкнулася другої скибки булки, щоб намастити мені до кави, я попросив її по¬бути в антикваріяті, поки я сходжу ще на один авкціон, хоч сам собі я вже остаточно вирішив, що більше й нога моя не
242

наблизиться до тієї тандити, бо я таки куплю нове на випла¬ту. Однак нехай дружина думає, ніби я на автовому авкціоні, тим часом, як я в палаці юстиції випитуватиму його біографію, нехай думає, що я і жестикулюю, задихаючись від того, наче мені конче хочеться купити авто саме на авкціоні, а не від того, що я лагоджуся на процес, де мене можуть побачити й донести дружині, і тоді на цей випадок мені ще доведеться ви¬гадувати якусь версію, чого взагалі я потрапив до судової залі, хоч про це згодом, бо мозок відмовляється служити, і я однак ні на що путнє не спроможуся.
З відходом я перестарався. Це виявилося надто рано. Щоправда, якби я сказав дружині, що забув гроші чи папери, і тому ще раз на короткий час повернувся додому чи до анти¬кваріату, щоб не вештатися без діла, оскільки я постановив таки не йти на автовий авкціон, це не викликало б найменшої підозри. Тільки ж повернешся, а там, не доведи Боже, якесь ускладнення, от якось не зумію вирватися, хтось прийде, кого не позбудешся легко, або ще щось інше, і тоді прощай і про¬цес, і відвідувачі, і все на світі! Тому, хоч мене і не вабило ще раз оглядати вживані авта, бож я вже остаточно вирішив — купуватиму тільки нове на виплату, я зміркував, що авкціон таки єдине місце, де найкраще, нікому ;не впадаючи в око, пе-ребути до початку процесу, бож не тинятися так собі без діла по вулицях, та й зрештою, ніколи не пошкодить зайве алібі, завжди легше вивертатися, коли у вигадці є частина правди.
На певно саме таму, що я наставився купувати авто на виплату (аж дивно, коли я шукав, мені, мов навмисне, нічого путнього не траплялося), з моїм зором негайно ж відбулася А зміна, наслідком якої я зразу ж, майже на вході до авкціону, побачив два авта, які ще вчора ощасливили б мене, хоч тепер вони мене навіть на схвилювали, тільки навели на думку, яка все таки людина не послідовна.
Правда, від нічого робити (просто незбагненно, чого мене Так рано винесло з дому!) я спитав ціну і заходився мляво торгуватися, щоб розтягти час, бож ледве чи десь існували Дешевші вживані авта. Якби я не полінувався, гандляр напевно Погодився б збавити ціну (принаймні я мав таке враження,
243

ніби він радий продати свій крам малощо не задурно, він навіть пробачав мою млявість), а я ж прихопив досить гро¬шей, щоб заплатити готівкою. Але перед моїм унутрішнім зором уже вилискувало те нове авто, яке я ще тільки плану¬вав узяти на виплату, і я лишився непохитний. Щоправда, значною мірою моїй непохитності сприяла й обставина, що я не відчував жодного бажання ні трохи енергійніше торгуватися, ні взагалі будь-що купувати, бо хоч я добре пам’ятав, як до початку процесу ще рано, попри всю очевидність цього знан¬ня, я ніяк не ладен був притоптати в собі дошкульне побою¬вання, ніби в мене обмаль часу і я мушу чимдуж поспішати на процес, інакше виявиться занадто пізно, і я аібо вже не застану мого відвідувача, або якщо й застану, то саме тому, що я запізнився, він оповість щось таке нове, чого я вже ніколи не здолаю направити, караючися довіку, чи не зробив він це виключно на тій підставі, що я проґавив вчасно з’явитися.