Андієвська Емма - Герострати

І хоч одразу ж за рогом усі ми…

І хоч одразу ж за рогом усі ми, наче крізь одне спільне око, угледіли струся, мить, що тривала, як авто рушило, до хвилини, коли перед моїм зором знову появився сгрусь, зда¬лася мені значно довшою, ніж потім усе переслідування і ловлення птаха, і то зовсім не тому, ніби я боявся, мовляв, мені розвалять авто; я взагалі не встигав думати, а просто ме¬не не залишало інтенсивне відчуття, подібне до відчуття ко-лись ще в школі на уроках історії, коли, попри хронологічні дати, які цупко сиділи в моєму мозку, якимось додатковим розумом, подібним до ясновиддя, -розумом, який існував ніби поза мною, я знав (це знання заважало, я його зовсім не хотів, однак незалежно від моєї волі я таки знав), що часово серед¬ньовіччя завжди передувало античним часам, а не навпаки, так само, як тепер я знав: я роблю зовсім не те, що належало б робити.
Насамперед за жодних обставин мені не треба було їхати за струсем, який велично крокував уздовж трамвайної лінії, і шматки газет, як орифлями, струмували з його тулуба, з шиї просто в небо. Та щоб не їхати за ним, я мусів би спочатку висадити публіку, яка поналазила в моє авто, звільнитися від живих лещат, які душили мені шию, плечі, шлунок, аж я не
300

мав змоги поворухнутися й скинути руки Й НОГИ, які тисли мене.
їх виявилося стільки, наче вони щохвилини розмножу¬валися діленням, як клітини. Я просто чув, як їхній тягар прибуває, і мені терпнуть руки, бо на мені ростуть живі брами з тіл, струсити які так само неможливо, як неможливо звіль¬нити тротуар, де встиг назбиратися натовп, який уголос стежив за крокуванням струся.
Щоправда, до самого птаха ніхто не наважувався підій¬ти, і він простував далі, ні трохи не зворушений людськими коментарями. Ба більше, в мене посилювалося враження, ніби струся не тільки не бентежили вигуки, а він їх сприймав як належну данину: напевно в зоопарку він ще змалечку встиг призвичаїтися до уваги супроти своєї персони. Єдине, що йому явно не подобалося, — це авта, особливо ж авто кінооператора (не виключене, що через зеброві смуги: я колись десь читав, ніби птахи не зносять жовтого кольору), бо, зауваживши за собою переслідувачів, струсь перейшов на чвал не втрачаючи при цьому ані трохи своєї величности. Мені ще й тепер здаєть¬ся: кінорежисерові випадало б зупинитися, а не лякати птаха автом, може, тоді струсеві перехотілося б бігти, і він дозволив би себе зловити, проте кінорежисер, якому я прокричав цю пораду, щільно їдучи за ним, напевно нічого не чув від власно¬го вереску, від якого він почервонів і аж запух.
— Ціп-ціп-ціп! — лускався кінорежисер, женучися за струсем. — Ціп-ціп-ціп! Зупинися! Стій!
Тільки великий птах явно нехтував легковажним звер¬ненням. Можливо, і біг він не так від переслідувачів, як для власного задоволення, щоб, нарешті, випробувати міць своїх ніг, обмежуваних досі площею зоопарку, і тому нагадування зупинитися, навіть коли мої компаньйони, оглушивши мене, хором заходилися підтримувати кінооператора: «Пташе, стань, пгаше стань!» — не зворушили птиці.
Птиця не тільки не виявила бажання ставати, а, навпа¬ки, набирала швидкости, наче в неї від бігу росли і міцніли ноги. Струсь, здавалося, відкривав свої ноги, як новий кон¬тинент, і сирени поліційного авта, яке вже наздоганяло нас,
301

викликане напевне якимось ретельним глядачем, ще більще заохочували це відкриття.
— Послухайте! — крізь глушення сирен, гукав я кіно-режисерові, вихиляючися з авта, наскільки дозволяла керів¬ниця, бо хоч кінорежисер їхав майже поруч, прояви зовніш¬нього світу його не досягали. Він увесь перетворився на гор¬лянку, яка репетувала: «Ціп-ціп-ціп». Але я не здавався.
—• Послухайте, зупиніться! — волав я. Від кінорежисе- | ра залежало переслідування птаха, у яке я включився проти 1 своєї волі, і я мусив якнайшвидше виплутатися з цієї історії, заки мене встигли побачити, а це годі було зробити, не зупи¬нивши його. Я мусив його за всяку ціну зупинити.
— Послухайте, зупиніться! — надривався я, намагаю¬чись якомога щільніше їхати за його автом, щоб досягти його рукою. Я навіть приготувався п’ятірнею ухопити його за ще¬лепу і приневолити вислухати мене. — Зупиніться! Як ви його зловите? Аджеж не голими руками! Зупиніться й подумайте! Хіба не краще спочатку розшукати вартового? Він уміє пово¬дитися з екзотичними птахами. Зупиніться, благаю вас. Те, що ви робите, безглуздя. Ви ж автом не вполюєте птаха! Як ви до нього підійдете? Ви ж знаєте, один удар його ноги ви- валашує з людини нутрощі! Ну, зупиніться, благаю!
Та на кінорежисера жодні відкриття щодо здібностей струся не справляли найменшого враження. Ні моїх вигуків, ні моєї особи для нього не існувало. Для нього весь світ зосередився на струсі.
— Не стріляти! Тільки не стріляти! — кричав він полі¬цаям у новеньких, наче гіпсових уніформах, що випереджали нас. — Зловіть його живцем! Я лишив у зоопарку за нього ве¬ликий заклад. За жодних обставин не стріляти! Живцем! Живцем! Тільки живцем!
— Ви за це відповідатимете! — випереджаючи, однак ніяк не здолавши випередити, оскільки всі ми летіли на край¬ній швидкості, обізвався наймолодший поліцай з овечим облич¬чям, тримаючися за брезентовий, згорнений гармонією назад дах авта. У нього над верхньою губую кристаликами цукру на кавуні проступав піт, і поліцай, правдоподібно, знав, що він
302

схожий на вівцю і що на сонці йому міниться обличчя від поту й пересердя, і тому намагався якомога лютіше виглядати, від чого його обличчя ще більше уподібнювалося до вівці.
— Ви за це відповідатимете! — повторив він, прирече¬ний через однакову швидкість їхати поруч кінорежисера, від¬чуваючи, напевно, як він мусить щось сказати, аби зберегти престиж, проте не знаходячи іншої теми для розмови.
— Не пошкодьте птаха! Це державне майно! Зловіть його живцем! Я залишив за нього заклад!
— Спробуйте самі зловити його живцем! — не втерпів вже й старший поліцай з бляхою в руці, якою, здавалося, йому кортить захряснути пащеку кінорежисера, і він лише гаряч¬ково відшукує параграф, згідно з яким це можна вчинити.
— Ваша справа, ваш обов’язок пильнувати порядок! Гуманність насамперед! Ви не смієте стріляти! Я скаржити¬муся на вас у найвищий суд! Я візьму юриста!
— Ваші інструкції прибережіть для себе. Що ми сміємо і що не сміємо, не вам знати!
— Я піду до мого адвоката!
— Про мене ідіть хоч і до диявола!
— Ви маєте підтримувати порядок!
— Повчіть вашу маму.
— Я позиватиму вас! Я вас!
— А я вас!
Я припускаю, якби об’єкт переслідування виявився хоч трохи поважніший, ну, скажімо, гналися б за злодюгою чи бодай за чимось повсякденнішим, то й поліція реагувала б стриманіше. А так вигляд струся, обвиненого в рештки газет, які з-під мотузок теліпалися на всі боки, діяв на представни¬ків порядку, як вибухова речовина, тим більше, що й публіка на хідниках голосно потішалася з їхньої гонитви за стру- сем, який без найменшої напруги долав усі перешкоди. За струсем, крім мого авта й кінорежисера, їхало поліційне, по¬жежне та ще кілька авт, схожих на тих, якими транспорту¬ють в’язнів. Але птах нехтував автами й переслідувачами і Мчав, не зупиняючися. Він гнав бруком уздовж трамвайних Рейок, змушуючи й нас усіх їхати серединою вулиці, пору¬
303

шуючи правила вуличного руху. Відкидаючи могутні ноги птах летів назустріч трамваю, що спускався з гори.
Не знаю, що думав струсь, біжучи на трамвай. Мені важко навіть приблизно уявити пташині роздуми, оскільки я не успадкував здібности перевтілюватися в інші істоти чи ви- чувати їх, а таке сотворіння й поготів. Імовірно, в мене ще змалку якось погано розвинулася уява, без якої я, зрештою, досі чудово давав собі раду, не відчуваючи найменшої потре¬би плекати в собі ці сумнівні (бодай на мій погляд) здібності, які (і в цьому я щиро переконаний, коли йдеться про мою осо¬бу) лише заважали б у житті, бо найкраще брати все так, як воно є, хоч це не завжди вдається, — не думаючи, як птахи.
Воно ніби встановлено, що птахи не мислять, мовляв, мислення притаманне тільки людям, хоч тепер, коли це спало мені на думку, я особисто завагався б забрати голос у цьому питанні. Можливо (хіба це аж так перевірене?), думання за¬лежить виключно від обставин, а не від виду сотворінь? Хто зна, чи не трапляються моменти, коли в найнижчих організ¬мах раптом викристалізовується найчіткіше думання, до якого ; ще й людина не дійшла, однак тому, що цей момент не три¬ває настільки довго, аби стабілізуватися, це думання гине, щоб десь, і то не конче в людині, знову появитися у відповідну мить?
Струсь гнав на трамвай. Не виключене, що енергії, яка навідкладалася в його лапах, вистачало, аби переплигнути трамвай, і тому він навіть не вважав то за перешкоду. Проте, що думали ми, женучи за птахом (особливо я, якого ані трохи не обходила ні гонитва, ні птах, адже замість переслідувати струся я мав би вже давно повертатися додому!), для мене й зараз незбагненне.
Щойно коли небезпека минула, мною заволодів страх, і я навіть уві сні кілька разів перехворів на цю гонитву, яка завжди кінчалася катастрофою, після якої в мене навіть на яву боліли кістки й нило в середині, хоч тоді я того страху не відчував: я наче перетворився на одноклітинне єство, не¬здатне ні думати, ні започатковувати будь-які дії. Всі гнали за струсем просто на трамвай: авто поліцаїв, кінорежисера і
304

ще якісь, які потім десь зникли, гнав і я; і авта поліцаїв, кінорежисера, всі обличчя навколо, включно зі мною, наче повисли в неваговому просторі, без відчуття, без думок, об’єдна¬ні холективним небуттям, яке залишало згодом порожні ями в свідомості. Не виключене, що цей стан і знаменував собою смерть, з якої я пізніше нитка по нитці відреставровував себе в пам’яті, надаючи тій події руху, і тоді оживав і струсь, і без¬тілесний я, і весь вахляр облич поліцаїв і кінооператора, що мчали на трамвай, і могутня постать баби-квітарки, яка са¬ме лагодилася переходити дорогу.
Вгледівши, як просто на неї жене апокаліптичний птах, баба випустила з рук кошики з квітами й відсахнулася назад, залишивши від себе тільки кольорову смугу. Кошики з квіта¬ми гепнули об брук, і тоді вміст кошиків вибухнув циклопіч¬ним грибом.
Цей циклопічний гриб постояв якусь мить у повітрі, по¬тім розколовся навпіл і почав обсипатися на струся, поліцаїв, кінорежисера, роззяв.
Хоч я ніколи не виявляв особливого захоплення ні бо¬танікою, ні природознавчими науками, щиро казавши, я ніко¬ли не розумів надмірного захоплення природою, проте мені досі незбагненно, щоб два кошики містили таку зливу. Тут я навіть схильний припустити, що й природа відходить інколи від своїх законів, і мені трапилося випадково стати свідком такого відхилення. Здавалося, квітам не буде кінця (хто зна, от раптом візьмуть колись та й відкриють, що квіти, не позба¬влені також властивости розмножуватися діленням, як кліти¬ни), злива з квітів триватиме доти, доки всі стануть якимись інакшими, говоритимуть щось таке значуще й радісне, таке невимовне і разом з тим знайоме, що його кожен лише в хви¬лини найінтенсивнішого піднесення прочуває в собі, і тоді я вже ніколи не повернуся ні до антикваріяту, ні до історії з Моїм відвідувачем, ні до всього того, що досі виповнювало МОЄ життя.
Ця злива квітів тривала до тієї миті, аж поки одна Мокра стеблина тюльпана ляпнула мені межи очі, одразу ж переключивши події в інший реґістр. Злива квітів зупинилася,
305

і мені у вуха вдарив вереск баби-квітарки, від якого, як від оскоми, зводило щелепи. Трамвай, у який ми вже майже вте- лющувалися, нагло загальмував, викресавши з-під рейок грозу, з якої посипався пісок. Публіку, що виглядала з вікон і дверей, як жмут гир, кинуло, кого всередину, кого на брук і я на мить побачив, як з-під молодиків, що від несподіваного струсу попадали на брук, валує блакитна пара, у якій чи то відбиваються, чи то продовжують свою подобу в інший вимір
— трамвай, наші авта, якісь люди, і все це будить у мені ще¬мливе відчуття чогось безмежно дорогого, яке, щойно усвідо¬мивши, я вже втрачаю назавжди, бо я звідкілясь знаю: воно ніколи не повернеться, хоч досі я його і не посідав і навіть не догадувався про його існування. Я його щойно відчув, і вже воно промайнуло, збуривши щось зовсім незрозуміле в мені, від чого мені зводить віддих у грудях.
І тут раптом струсь зупинився. Чи то на нього так впли¬нула загорода з квітів, що повисла в повітрі, чи інфернальний скрежет трамваю, чи вигляд молодиків, що повипадали на брук від раптового гальмування, чи то просто птах вирішив перепочити й уважніше розглянути своїх переслідувачів, але він зупинився і з гідністю оглянув авдиторію, що утворилася навколо нього на певній віддалі.
Я не пригадую, як ми перервали гонитву. Я тільки па- м’ятую, як усе завмерло навколо, наче на землі і в повітрі при¬пинився найменший рух. Поліцаї, а за ними й кінооператор, виплигнули з авт, тільки підступити ближче до струся не на¬важувалися і стояли, переступаючи з ноги на ногу. Я теж. здається, виплигнув разом з іншими, хоч я одночасно нібито пригадую, що залишився сидіти за кермою. З трамваю вива¬лила солідніша публіка і поставала, чекаючи, що діятиметься далі. На дверцятах вагонів погойдуючися, посвистувала діт¬лашня, приготувавшися споглядати дійство.
Однак у природі, видно, сталася якась затримка, і дій¬ство ніяк не розпочиналося. Струсь стояв і дивився на публі¬ку, публіка стояла, лежала, навпочіпки дивилася на струся. Навколо панувала тиша. Місто припинило існування, на око¬лицях трава перестала рости.
306

— Ну! — пролунало з гурту.
Та ніхто з переслідувачів не зрушився, щоб хапати струся
— Ганчірки! — блиснувши квіткою на вилозі, воскре¬снув біля мене Козютко-Млодютко. -— Я вам покажу! — І він з таким надхненням рвонувся вперед, аж я відрухово скрик¬нув:
— Не забувайте: струсь одним ударом ноги випатрошуе кишки!
Це вигукнув нібито й не я, хоча звідкілясь, імовірно, я десь вичитав, чи, може, хтось таке говорив, і воно досі непри¬датним лежало в свідомості, я також, і то навіть так укладе¬ним реченням, знав, що струсь випатрошуе нутрощі. Я вже бачив, як Козютко-Млодютко кидається на птаха, і з нього, заки встигають підбігти інші, вивалюються натрощі на брук просто під лапи пекельному птахові, який парує від крови.
Тільки я даремно перехвилювався за Козютка-Млодютка. Смертельна загроза його життю, від якої він уже конав у моїй уяві, не встигла до нього й наблизитися. Заки я спромігся перестерегти його, він на моїх очах щез, наче увійшовши в спини тих, які стояли поруч. Я вирішив, що якось не доди¬вився й пізніше над цим ще докладніше поміркую, та Козют¬ко-Млодютко лишився невидимий, і я про нього на деякий час забув.
Збирище навколо струся росло, хоч ніхто не виявляв охоти скорочувати віддалі між собою і птахом. Здається, жодному з присутніх не траплялося підступати до сотворіння, яке одним ударом лапи випатрошуе нутрощі, і всі чекали, як чекають на лікаря. Ну, певно ж, догадався я раптом, вони всі хворі на шлунок, і вигляд у них землистий, точнісінько, як у хворих на виразку шлунку. Тому ніхто й не наважується іти вперед, бо кожному боляче ступати.
Однак потім сталося те, чого я собі ніяк не годен поясни¬ти, бо воно погано в’яжеться з попереднім. Я його охоче оми¬нув би, якби не сумління: мені не вільно нічого змінити в то¬му, що було, навіть якщо воно й свідчитиме не так, як того мені хотілося б. Я сам бачу непослідовність деяких своїх
307

вражень і переживань, проте саме так усе мало місце, і якщо я почну, нехай навіть якусь дрібницю, приховувати або зміню¬вати, я ніколи не здолаю вияснити сутности тих подій, на які прирекла мене поява в моєму житті відвідувача, а від цього залежить усе моє подальше існування.
Справа в тому, що я несподівано зробив для себе від¬криття: навколо лящало. Тобто зборище, яке оточувало птаха і яке я щойно бачив непорушним і безголосим, лускалося від активности й галасу. Хворі на шлунок обернулися на пикатих і пащекуватих, наче вони вже одвіку кричали на повний го¬лос, сипали поради, як зловити струся і хто має перебрати на себе це завдання. Усі вони пашіли здоров’ям, їхні груди дудніли — чулося, що в кожного легені, як у ґлядіятора, і мені ніяк не йшло до голови, де поділися хворі на шлунок.
Саме тому я схильний надавати більшої ймовірности не першому припущенню, а саме, як я помилково несміливість підійти ближче до струся поцінував за мовчанку людей, хво¬рих на виразку шлунку, а пізнішому здогадові, хоч я його одразу ж, навіть не вагаючися, відкинув, — що час мого ду¬мання тривав значно довше, ніж це мені запам’яталося, і за цей час природа повкладала в домовини хворих, а на їхнє місце явила дебелих і пащекуватих, оцих, які оточували мене тепер, а щоб унаочнити, ніби це саме так, хоча кожний пого¬диться зі мною, що подібного, далебі, не трапляється, повітря навколо зробилося настільки прозоре, аж скрізь нього, як крізь плинне скло завбільшки з небо, яке все побільшувало й урухомлювало, стало видно найменший порух, і кожна людина, як живий небачений досі аґреґат, дробилася на поштовхи й площини, які, лишаючися прозорими, видовжували тіло, як надувний матрац, до іншого виміру, увійти в який не дозво¬ляли тільки галас і метушня. І хоча ніхто не мав змоги або й не хотів дістатися до цього виміру, його, на диво чітко, від¬чувалося шкірою, нюхом, кістками, і кожного разу, як я при¬гадую цю мить, в мені все завмирає, наче мене при повній свідомості переливають у щось таке невимовне, перед яким мене охоплює і жах, і радість, і при цьому десь потаємним куточком розуму я ніби догадуюся: це моє відчуття (як часто
308

незначні причини викликають величезні наслідки!) спричи¬нене виключно голосом кінооператора, чи, точніше, кількома інтонаціями його голосу, який умовляє струся дати себе зло¬вити.
— Діп-діп-ціп! — здалека благав кінооператор, — ну, хіба ж так можна! Ну, будь же цяцею! Я ж за тебе залишив заклад! Ну, ходи, ну!
— Зашморг йому на шию! Йнакше його не зловити, — подавали поради з натовпу.
— Ковдрою його, антихриста, ковдрою! — радив голос без тіла з іншого боку хідника.
— Кілком його по лапищах і в’яжіть! — переконували
інші.
— Ціп-ціп-ціп! — волав кінооператор.
— Та сміливіше, сміливіше! Хапайте його!
— Що ж тут випробовувати! Хапайте й годі!
— Хапайте! Чуєте, чуєте? Чого ж ви стоїте? Чого ж ви не зловите?
— А чого ви стоїте? Може, це мій птах?
— А-а-а, мій птах! Це ваш обов’язок його зловити! На те ви поліція!
— Дбайте ліпше про свої обов’язки!
— Ви мені не вказуйте!
— Наплювати мені на ваші…
— За образу поліції я вас арештую! Я урядова персона, і ви . . .
— А де вартовий, що мав доглядати струся? — закри¬чав я з переляку, що поліцай з дерев’яними повіками потягне кінооператора на поліцію, мене змусять свідчити, про це дові¬дається дружина, і тоді одразу ж розкриється вся історія з моїм відвідувачем.
— Де вартовий? Він єдиний знає, як обходитися зі струсем. Хіба не найпростіше пошукати його? Струсь напевно не встиг далеко втекти, а тоді й вартовий десь поблизу!
— Я тій худобині пригадаю, як стерегти струся! — простогнав кінооператор, забувши про поліцая, з яким гир- кався.
309

— Може, він зайшов у якийсь погребок випити? У таку спеку ледве чи хто витримає годинами чекати в авті.
— Може, — кволо протягнув кінооператор і раптом за_ трусився. — Ні, не може. Напевно! Без жодного сумніву! Таж це ясно, і як я з цього раніше не зробив відповідних висновків. Адже він канючив у мене невеличкий аванс, ще заки я їх удвох залишив! Звичайно, я не дав йому ні копійки. Моє сер¬це як чуло. В мене взагалі засада — ніколи не платити напе¬ред. Він навіть наполягав, мовляв, йому щось конче потрібне для струся, та я не став слухати, відрізавши, що на цю тему поговоримо, як я повернувся з процесу. Я з людьми такий обережний, ну ж, справді, такий обережний, і от! Тут, видно, вже сама доля проти мене. Хтось інший мусів дати йому гроші, інакше де ж би він їх доп’яв? Так, тепер все ясне: хтось, хто позаздрив моєму успіхові, моїй славі.
— Стривайте, а коли в нього залишилися свої?
— Свої? Ха-ха-ха! Ви гадаєте, я не розумію? Не розу¬мію, що це змова проти мене? Не інакше як змова!
— Бога ради, заспокойтеся!
— А я вам кажу, — змова! Мені заздрять усі, бо я спромігся. ..
— Як виглядає ваш вартовий?
— Він такий мій, як і ваш!
— Вибачте, я вжив не того вислову, я хотів лише спи¬тати, чи він низький, високий, худий, отакий?
— Хай тільки з’явиться, я його . . .
— Ну а все таки, чи він худий, високий?
— Чорт! — вилаявся кінооператор.
— Отже вартовий — низький на зріст?
— Низького росту, чорт його забери, анатему*!
— Чи, може, високого?
— Високого, щоб він пропав!
— Ну та чекайте, не може ж він бути одноразово і ви¬сокого і низького росту!
— Не хочу я нічого чекати. Наплювати мені! . .
Верблюдище окаянне, не втерпів я подумки, чорт би
тебе забрав і з твоїм вартовим, і зі струсем, і з цією гонитвою.
310

у яку я так безглуздо встряв і тепер ніяк не ладен вискочити, бо навіть якщо я зажадаю рушати, хто мене пустить? — адже поліцаї порахують мій від’їзд злісною демонстрацією, оскільки всім заборонено рухатися, аби не злякати струся, і тоді ви¬правдуйся.
До гурту поліцаїв підбіг хлопчина в синій сорочці, і всі БОНИ відійшли набік. Посхилявши голови, майже торкаючись дашками кашкетів, охоронці порядку, видно, зважували якусь вістку. Потім один, а за ним другий виплигнули з гур¬ту й кинулися до кінооператора.
— Що вам від мене треба? Я не вчинив нічого проти¬законного! — зарепетував той.
— Пересідайте в наше авто. Спробуємо розшукати вар¬тового, він, здається, поблизу, і ви допоможете його іденти¬фікувати.
— Як же я залишу струся напризволяще?
— Хутчіше, хутчіш, його і без вас доглянуть!
— А як не доглянуть? Я залишив за нього заклад!
— Ви бльокуєте рух. Зрештою, розпізнати вартового у вашому власному інтересі. Через вас зупинено рух.
— Не через мене, а через те, що ви не зловили струся!
— А струсь далебі чий?
— По моєму боці право!
— По чиєму боці право, розберемося пізніше, а тепер хутчіше! Хутчіше!
— Не пошкодьте струся, заки я повернуся! — вже з поліційного авта крикнув кінооператор, ніби він залишав посеред бруку не струся, а порцелянову шафу.
— Ваш обов’язок! — донеслося разом із вихлопним ґазом з-за рогу, і кінооператора з поліцаями поглинуло не¬буття.
— Обов’язок! Обов’язок! — підхопили роззяви, які сто¬яли на безпечній віддалі від птаха і, щоб менше втомлю¬ватися, підпирали один одного плечима.
— Ну, ви там, не дуже! — обізвався один з поліцаїв, якого залишили біля струся.
— Дивись, який відважний! — загукали з усіх сторін,
311

І ВІН ЗНІТИВСЯ, а ЙОГО КОЛЄҐИ зробили ВИГЛЯД, ЩО не почули зауваги.
Це послужило сигналом: публіка ніби прокинулася і втямила: не поліцаї, а вона пан становища, і всім умить стало ясно: поліцаї при охороні струся виконують якщо не ганебну, то настільки важко окреслювану функцію, що вона позбавляє їх поліційної недоторканости, і це відчувають самі поліцаї, на очах перетворюючися на винних істот, яких зараз почнуть обкидувати камінням, бо їхня бездіяльність біля птаха тільки роз’юшує публіку.
Струсь явно деморалізував поліцаїв. Охоронців порядку навіть не рятували уніформи. Вони зіщулилися і якось одразу вицвіли, відкривши купки людей, які потемніли й так страж¬дали, аж мені заболіло в грудях від їхнього вигляду, так нестерпно виявилося дивитися, як вони страждають. Ще тро¬хи й вони стануть мучениками, подумав я і від усього серця побажав, щоб струсь або побіг, або вчинив щось таке, що по¬вернуло б поліцаям їхню функціональну подобу, припинивши Голготу, на якій вони тепер опинилися. Однак струсь стояв непорушний, як втілення знущання над законом, не даючи поліцаям залишити хреста, який цього разу прибрав подобу птаха.
І це тривало без кінця. Потім, здається, на поліцаїв почали зловтішно плювати. Я заплющив очі, прислухаючись, як мені всередині щось лускається. Якимось незбагненним збігом обставин я почував себе винним за їхній жалюгідний вигляд, за те знущання, яке вони смиренно зносили. Це лу¬скання так швидко наростало в мені, аж я з жахом чекав: зараз я почну витворяти таке, чого я ще в житті не коїв, бо від страждання поліцаїв мені нутром жене вихор, який обсипає мене мурашками з приску, і я завмираю, знаючи: коли цей вихор остаточно заб’є мені віддих, а це станеться негай¬но, я почну виголошувати не зрозумілі ні мені, ні іншим сло¬ва, які змінять дощенту і мене, і все оточення, і від цього мені робиться страшно, бо тоді вже ніщо не спинить перевті¬лення, яке вже оволодіває мною.
— Ви справді вірите, що це лише нещасний випадок зі струсем? — обірвав моє перевтілення збирач автографів.
312

затуливши собою птаха, роззяв, поліцаїв, наче його втілили просто з повітря; першої хвилини — споруда з людським голосом.
— Ви мені щось казали?
— Ви гадаєте, це нещасний випадок? — посилив голос збирач автографів, кидаючи оком на місце, яке одразу ж за¬ворушилося і виросло вгору зборищем людей навколо птаха.
— Тобто як? — не зрозумів я.
— Ну, що це випадково.
— Я не зовсім . . .
— Ну, ну, не вигадуйте. Тут я вам аж ніяк не повірю! Ви ж не дитина!
— Чекайте, чекайте, ви про що? Який нещасний ви¬падок? Що сталося?
— Ви з неба звалилися?
— Таж про що ви?
— Як про що? Про те, що й усі! Адже це й так кожному ясно. Я ніколи в авіті не повірю в нещасний випадок!
— Та який нещасний випадок? — вже майже закри¬чав я, оглядаючись навколо, чи не лежать і справді поблизу трупи, яких насікли за той час, як я відвернувся від поліцаїв.
— Що з вами? Який же тут може бути ще випадок? Випадок зі струсем, звичайно!
— Зі струсем?
— Ну! Закладаюся, даю стяти собі голову, коли це не
так!
— Стривайте! Я . ..
— Кінооператор, їйбогу, навмисне влаштував всю цю кулешу, аби розреклямувати себе! Ви як гадаєте, сьогоднішні вечірні газети, і то не тільки брукові, не звітуватимуть про полювання на струся серед міста? Краса!
— Кінооператор? Він же мало не вмер від пережиття!
— Його пережиття? Ха-ха-ха! Це ж суцільна комедія! Від початку до кінця! Хіба так переживають? Ех, ви, невже ви й справді повірили?
— Не я один. Навіть поліцаї повірили!
— Ой, рятуйте! Повірили! Хіба в подібне хтось ладен
313

повірити? Його переживання — комедія для наївних телят Уявляю собі, як він тепер тішиться, що йому так переконли¬во поталанило обкрутити всіх навколо пальця; о, простота людська, за винятком, звичайно, мене!
Я здивовано глянув на збирача автографів. Він про¬сто пашів енергією, його постать наче випромінювала: все, Що я кажу, не підлягає жодному сумнівові, бо мені все відомо, як богові, я втілення правоти, я один знаю, як думати, як під¬ходити до життя, я один посідаю рецепт на все. Наслідуйте мене, і перед вами відчиняться всі двері.
— Відчиняться всі двері! — дійсно сказав збирач авто¬графів.
— Ви гадаєте? навмання обізвався я, силкуючися зосередитися на таму, що він каже, аби не образити його неуважністю.
— Не гадаю, а знаю, — підтвердив збирач автографів,
— комедія!
Ага, це він про те саме, втішився я, отже моє вилучення з розмови не тривало довго. Тільки все таки, що він мав на увазі, кажучи, ніби відчиняться всі двері? Чи це означає, що його подобу прибирає часами хтось інший і тоді веде подвійну розмову, одну, що стосується кінооператора, а другу — мене? І ця друга розмова перетинає мої думки, від чого в мені складається іпомилкове враження, ніби то думаю я, а насправді цю розмову веде хтось інший, і я чую лише кін¬цівки її?
— Я все таки сумніваюся …
— Ви сумніваєтеся? І не сумнівайтесь! Клянуся голо¬вою: комедія від початку до кінця!
Невже мені тільки причулася друга розмова? Дивно, адже я її зовсім чітко вичув, хоч це й тривало уламок якоїсь секунди?
І тоді мені раптом стало ясно: збирач автографів щось дуже наполегливо хоче від мене і не знаходить слів, як зформулювати своє бажання,
— Мені дивно, аби хтось так переконливо грав комедію,
— вирішив я намацати, чого ж він домагається від мене, —
314

на це треба надто багато акторського хисту, я маю на увазі, вродженого, та й то, пощо йому?
— Пощо? Ну, пробачте, ви просто не знаєте людей! Ви елементарно не тямите нічого в людях!
— Чекайте, чекайте, ви ж ображаєте мене!
— Не ображаю, а стверджую, і вважайте за щастя, що я вам роблю добро, а за добро не ображаються! Я вам кажу: ви не знаєте людей, отож зробіть з цього відповідні висновки, і ображатися тут ні до чого!
— А чи не здасться вам, що ви надто перегинаєте па¬лицю, твердячи, ніби я не знаю людей? Може, трошечки знаю? Все таки я ж антиквар і за своє життя щось бачив і мав справи не з однією людиною!
— Ну й що> з того, що бачили? Бачити, може, й бачили, тільки ви в них нічогісінько не тямите. Бачити одне, а тями¬ти інше! Я ще з першого погляду, знайомлячися з вами, вста¬новив, як вам бракує зеленого поняття про людей. І знаєте чому? Я вам скажу, бо цього вам, видно, досі ще ніхто не сказав, а ви самі не роздивилися: ви собі людей фальшиво уявляєте, ви надто доброї про них думки, і воно вам зава¬жає. Справді! Повіїртеї мені, люди грають у житті далеко більше драм і комедій, прошу звернути увагу на розрізнення, не переживають, а грають, ніж це годиться припускати, і то запевняю вас, вірте моєму досвідові, який не малий! Набагато краще, ніж найгеніяльніший актор! Актор грає на показ і з перервами, а люди для власного вжитку й невпинно.
— Це смішно.
— Це зовсім не смішно!
— І вам не здається, що ви, ну, скажімо, перебор- , щуєте трохи?
— Ви безнадійне теля. Яка наївність! І звідкіля у вас така інфантильність? Ну, хіба тут переборщиш? Хіба ви не знаєте, хіба вам не доводилося бачити, як люди, граючи ко¬медію або трагедію (між одним і другим нема істотної, а лише формальна різниця), так входять у смак, аж починають ві¬рити у свої власні вигадки?
— У житті різне трапляється, проте чи це вже під¬става одразу узагальнювати?
315

— Ні, ви таки пропаща людина.
— А ви переконані, що ви ні?
—■ Що ви сказали? Ви хворі? Ні? Так? Я вас погано
чую.
Що ж тобі сказати? Те, що я волів би тобі сказати, ти, здається, взагалі ніколи не почуєш, хоч би я й кричав на повні легені, бо на те, щоб почути, треба ще й хотіти почути, подумав я і одразу перелякався: звідкіля у мене така нетерпимість? Він інакше оцінює речі, оскільки він інакше їх сприймає, і чи я маю право його за це засуджувати? Поки я свідомий своїх вчинків, я мушу це перебороти, інакше я дуже швидко . . . так ‘справді, інакше . . .
— Ви вважаєте, що кінооператор навмисне? — обізвався я, — з неспокоєм усвідомлюючи, як мої думки ведуть неза¬лежне від мене життя, і від цього я роблюся сам собі дедалі чужіший.
— Навмисне? — уважно повторив збирач автографів, як лікар, який намацує, чи в пацієнта ще б’ється живчик.
— Правдоподібно, навмисне. Зрештою, — він зробив іпавзу, ніби зважуючи, наскільки обережно зі мною треба говорити,
— це не виключає і нещасного збігу обставин, хоч у це важ¬ко, дуже важко повірити, знаючи, як влаштована людська істота, а я знаю. Я засадничо ніколи не вірю людям, і завжди життя визнає мені рацію, от вам приклад. ..
Однак прикладові так і не пощастило втілитися у сло¬ва, бо повернення кінорежисера затьмарило собою усе по¬переднє. Я навіть спочатку не пізнав його, настільки він змі¬нився за короткий -проміжок часу, як побував за рогом. Він наче одяг інше тіло, подібне до свого, тільки інакше, хоча з першого погляду я вагався б сказати, в чому саме проявля¬лася ця їнакшість. Інакшими повернулися і поліцаї, інакшими виглядало й авто кінооператора, хоч ця інакшість уже під¬давалася визначенню: авто відбігло десь смуг, тобто смуги цілком зникли під непрозорою цупкою піною, яка суцільно вкривала авто, наче за рогом воно щойно перетяло вапня¬ковий океан, з дна якого вирвали вартового, що, похитую¬чись, на повну горлянку вигукував «омля!», «омля!», ляскаючи
316

при тому долонями поліцаїв, куди перепадало, або вони його не тримали.
— Омля! Омля! Пустіть! — вигукував ущент п’яний вартовий, регочучи від видінь, які його, судячи з його пове¬дінки, тісно оточували. Після кожної руляди він висолоплю¬вав язика, намагаючися відштовхнути тих, які допомагали витягати його з авта і поставити на ноги, і знову заходився реготом, немов його лоскотали зсередини, аж його тіло пере¬ливалося в руках поліцаїв. Утворювалося враження, ніби вони витягали з авта не людину, а пневматичний рульон, з якого, замість повітря, виходив регіт.
— Я сам, я сам! — випирскував вартовий, — віддайте мої \ноги назад, вийдіть із моїх ніг, не робіть їх важкими! Пустіть! Не вбік, не вбік! Там вони не приростуть! — ви¬гукував він, приймаючи стусани, певно, за спробу приростити йому до ребер ноги, від чого він ще гучніше заходився смі¬хом, імовірно, бачачи себе вже реброногим.
Нарешті дотюмагальники з сичанням поставили вартово¬го на ноги й відпустили, та під ним, видно, пропадала земля, і ївін не міг устояти. Його кинулися знову підпирати, а це його так розважило, що йому ще більше забракло рівноваги.
— Пустіть, я сам! — реготав вартовий, ляпаючи по кашкетах своїх поводирів, які, зігнувшися, поралися біля нього.
— Пустіть! Ви мені заважаєте йти. Вийдіть із моїх ніг, і я його зараз зловлю! Публіко, розступись!
— Таж пустіть людину!
— Ляпне на брук!
— Ну спробуйте, нехай ляпне, дайте волю людині, її право й ляпнутися, пустіть!
Його знову пустили. На цей раз вартовий заточився, але не впав, лише вирівняв хребет, а тоді несподівано так блискавично по,кривуляв до птаха, що я встиг тільки по¬бачити, як він хапається за шию струся, як за вагонну ручку.
Публіка охнула, проте струсь, на диво, не запротесту¬вав, ніби його вже раніше призвичаїли до такого поводження.
— Він цяця, — сказав вартовий, — обераючись до публіки й тицькаючи в струся пальцем, наче то була купа
317

сирого тіста. — Я ще знав його маму, він цяця, і я цяця. Ха-ха-ха!
— Ну, ну, досить, в’яжи його!
•— Так, так, в’яжіть його, Бога ради, я теж не маю часу, я теж мушу геть, у мене стільки клопотів!
— Вмів випускати, тож тепер і в’яжи. Ось вірьовка!
— Я його не випускав! — здивувався вартовий, навіть не глянувши на кінець вірьовки, кияений йому поліцаєм. — Я його не випускав! — з образою в голосі повторив вартовий, аж переставши на мить хитатися від такої несподіванки. — Я його не випускав. Я тільки вийшов прополоскати горло! — і він, забувши своє обурення, з новою силою зареготав у тулуб струся, аж пір’я полетіло з птаха.
— Та в’яжи його нарешті! — роз’юшився поліцай, який кидав вірьовку.
— Ні, ні! — не погоджувався вартовий, — це неправда, я вийшов лише прополоскати горлянку. Жжіть! — і він двома пальцями показав, як він прополіскував горлянку. — Я струся не випускав!
— Випускав чи не випускав, зарядив катеринку! В’я¬жи його, сказано тобі!
— Ні, я кажу правду, — тягнув своєї вартовий, захо¬плений відновленням справедливости, — я струся не ви¬пускав. Я його тільки перевертав, це винні пакуваль¬ники. Не тим завинули, знизу трохи тим, а згори не тим. Газетний мотлох, самі оголошення, і жодного комікса, тільки на череві єдиний цікавий шматок про вбивство: він її пляш¬кою, а вона його ножем, ха-ха-ха! А тоді я на хвилиночку вийшов. Жжіть! Тут жжіть і тут жжіть! Омля, омля! Тільки на хвилиночку. А потім. Ні, я його не розв’язував! Пощо роз¬в’язувати, коли там жодного матримоніяльного оголошення? Ви гадаєте, я не годен? Я не одружуся? Ого-го, годен, та не траплялося нагоди. Ну ж, справді, ні, я його не розв’язував, струсь розв’язався сам, омля, омля!
— А як же, струсь сам роздзяпив двері й утік!
— В-і-н? — протягнув вартовий, заглядаючи в шию струся, наче там він угледів місце, яке підтверджувало, що струсь дійсно таке вчинив.
318

— Ні, — з тільки йому знаних прикмет дійшов виснов¬ку вартовий, скінчивши розшуки, — він не торкав дверей.
— Невже?
•— Так, він — ні, двері відчинив я.
— Ви чуєте, ви чуєте? — заволав кінорежисер, — хіба я не казав, що це змова проти мене?
— Двері відчинив я, — повторив вартовий, обмацуючи се¬бе, ніби бажаючи самому пересвідчитися, чи це дійсно він, а не хтось інший, і, ствердивши, що таки він, додав: — Я ви¬ходив до найближчого погребка. Тільки на одне пиво. За¬бракло повітря, а струсь дуже смердів. Він обкалявся.
— І це опудало дали мені, щоб доглядати за птахом! — заверещав кінорежисер.
— Ну там, без образ! — піддали з боку поліцаї, при¬гадавши, ймовірно, що в їхній присутності не вільно нікого ображати, навіть правопорушника.
— Очевидно, — приєдналися з гурту, — ану посидь го¬динами в таку спеку разом із струсем у маленькому авті, то й не тільки пива чи повітря захочеться!
— Струсь не міг сам вийти, він його напевно розв’я¬зав! — лютував кінооператор.
— Я його не розв’язував, — відхилив обвинувачення вартовий, і, раптом, щось пригадавши, закричав щосили:
— Я зараз поясню, я зараз поясню, я зараз!
Однак, замість пояснення, його знову опав регіт. Прав¬доподібно те, що він збирався пояснювати, здалося йому та¬ким веселим, що вартовий тільки булькав.
— Ви поліція, ви мусите це припинити! — підскакував кінооператор, проте на нього зашикали:
— Нехай пояснює! — посипалося з гурту, який, видно, одразу вичув, як насувається щось цікаве.
— ,Чого там пояснювати, — обізвався якийсь статечний Дядя, — якщо вартовий перевертав струся, аби читати на ньому газети, то мотузки самі й порозсовувалися, ну, а решта то вже дрібниці. Зрештою, хто перевірить, чи струся міцно зв’язали? Від їзди й вовтуження також послаблюються вузли, якщо їх не досить міцно позатягали. А хіба знати, чи в зоо¬парку його настільки цупко зашнурували, щоб він сам не
аі9

звільнився? Тепер до роботи ставляться абияк, аби чергу відбути, сяк-так обкрутили мотузками, от птах і випурхнув!
— Добре мені випурхнув!
— Ну, про мене, втік, хіба не все одно?
— Ні, ні, не так, не так, я зараз поясню! — ледве перемагаючи регіт, видушив із себе вартовий, шукаючи опертя й пробуючи сісти верхи на тулуб струся.
— Пояснюватимеш потім, тепер в’яжи! —урвався раптом терпець і поліцаям.
— Я його не розв’язував, я зараз поясню!
— В’яжи, сказано тобі! — заревли поліцаї, видно, вирі¬шивши в перший-ліпший спосіб покінчити з цим базаром, аби самим не впасти в гістерію.
— Дайте людині пояснити, і вона скоріше зловить вам птаха! — порадив хтось із гурту.
— Так, так, благаю вас, по-доброму, по-доброму з ним, бо він ще відмовиться його зловити, і тоді пропав мій струсь!
— залебедів кінорежисер, настрашившися, що поліцаї почнуть стріляти в струся, хоч кожний, крім кінорежисера, ані трохи не сумнівався: оскільки вартовий лежить на тулубі птаха, ніхто не зважиться у нього стріляти, бо кому закортить від¬повідати за вбивство людини при стількох свідках?
— Це все ваша вина! Ми вас! Ви! — гиркнули поліцаї на кінооператора, і через те, що гиркнули, трохи подобрішали.
— Нещасний я, чим же я завинив? На цьому тільки я зазнаю збитків! — забідкався кінооператор, то звертаючися до поліцаїв, то приєднуючися до гурту, що хором умовляв вартового помогти зв’язати струся.
— Нічого, до весілля заживе! — потішали веселуни з
гурту.
— До якого весілля?
— Як до якого, до струсьового, звичайно!
Однак кінооператорові не довелося чекати до весілля. Усе пішло далеко швидше, ніж очікували. Не виключене, що роз’юшеність поліцаїв несподівано активізувала події. Я не встиг побажати їм міцніших нервів, як усі з полегшенням зідхнули: струся з допомогою вартового, якому, здається, на¬бридло лежати на тулубі птаха, і кількох добровольців з пу-
320

аліки, санкціонованих поліцією, заходилися наново ловити, і одразу ж їм пощастило.
Тобто струсь виявився не тільки смиренною, а й терпля¬чою птицею: він дав себе завинути в ковдру, обмотати вірьов¬ками, і його врочисто, як труну, поклали до поліційного авта. Усім, що товклися біля струся, веліли їхати до поліції, щоб скласти акт за порушення вуличного руху і виповнити анкети на відшкодування потерпілих. Серед потерпілих я помітив і бабу, якій струсь вибив з рук кошики з квітами, квіткарку, що безугаву пащекувала, мовляв, як на неї налетів птах, почав дзьобати й плюндрувати її кошики, хоч я на власні очі бачив, коли ми гналися за струсем, як вона сама зі страху перед потворою випустила їх на брук; та ще кілька дядь, які репетували разом з нею, вигукуючи, аби не кривдили бідної беззахисної жінки. Можливо, вони доводилися їй ро¬дичами і тому підтримували її, розводячи полами піджаків, ніби вони дихали піджаками, як зябрами.
Зауваживши, що поліцаї не записали мене в свідки, назбиравши їх, видно, подостатком, я вирішив непомітно щезнути, дякуючи провидінню, що мені якось поталанило не впасти в око і вислизнути з цієї історії без ускладнень і роз¬голосу. Свідків назголошувалося досить, хоч на випадок, якби мене стали затримувати, я вже приготувався, як відмовля¬тимусь, і навіть поліція нічого не вдіє, &ож не існувало такого закону, аби свідків вербували примусово. Єдине, чого я не рахував, це появи Козютка-Млодютка, який залишив свій гурт і причепився до мене.
— Ви куди? — перехопив він мене, не даючи пройти і, на жаль, унедійснюючи враження, ніби він зайнятий біля
-кінооператора і не помічає, як я обережно обминаю їх.
— Я мушу негайно додому.
— Дім не втече!
— Я справді не диспоную зайвим часом. Я мушу НЄ‘ гайно . ..
— Що значить — мушу? Хіба ж це по-компанійському? А хто ж нас підвезе? Ні, ні, друзяко, ви нас зобов’язані під¬вести до поліційної дільниці! Я ж покликаний свідчити! Що вони робитимуть без мене?
321

— Мені дуже прикро, однак, крім мого, с ще й інші авта. Вас підвезе хтось інший.
— Як? Хіба ви не бачите, в інших — жодного вільного місця? Та й потім, нам приємніше їхати з вами, а не з іншими, чи ж не так? — біля Козютка-Млодютка стояли — збирач автографів з молодиком, власником пітійського носа, натя¬каючи самою своєю присутністю, що їх аж ніяк не випадає залишати напризволяще серед вулиці, бож мені належало¬ся б давно вже знати — вони найголовніші свідки, без яки> не розберуть справи, як належить, і мій обов’язок, хоч трупої. упасти, а довезти їх до поліції.
•— Я мушу додому, зрозумійте ж і мене! Я охоче під¬віз би вас, але справді, не годен, нехай цього разу вас підзезе кінооператор. У його авті для вас є місце, а мене наглить одна справа, невідкладна, дуже важлива, а я і так затри¬мався!
— О, Господи, — невже ви осліпли? Ви не бачите, як він переживає? У такі хвилини людину не турбують. Це було б вершком негуманности вимагати від нього в цю мить послуги! — об’єдналися в один голос Козютко-Млодютко і збирач автографів.
Така чулість супроти переживань кінооператора явно свідчила, що вони їхатимуть тільки зі мною, хоч вони, вла¬стиво, його друзі, і він прямував до поліції, а піді мною горіла земля від нетерплячки якомога швидше зникнути. Якщо їм незручно просити кінооператора підвезти їх, то я по¬прошу його сам, аби тільки не брати їх до свого авта, за¬тявся я, чуючи, як мною раптом оволодіває неспокій і я знаю: це передчуття біди, що звідкілясь суне на мене, передчуття не збагненне мені самому, проте таке настирливе, ніби воно сидить у мене в шлунку й кричить: тікай звідси, щезай, не гаючись, бо насувається халепа, у якій тебе прилюдно ви¬знають винним. Воно й справді так мене налякало, що я пе¬реміг незручність і підійшов до кінооператора, хоч той чув мою розмову з Козютком-Млодютком та збирачем автографів, тільки робив вигляд, ніби мова мовиться про когось сторон¬нього, і зважився натякнути йому, чи він не підкинув би своїх друзів до поліції, адже йому однак по дорозі, а я зо-
322

бов’язаний деінде залагодити одну дуже пильну справу, таку пильну, якої ніяк не відкласти, і мушу негайно від’їхати а йому ж справді по дорозі.
— По доро .. ! — вигукнув кінооператор з таким обу¬ренням, ніби слово «по дорозі» вважалося нечузаною непри¬стойністю, якої він при свідках через вроджену делікатність просто соромився вимовити до кінця, аж я на мить завагав¬ся, чи я дійсно не бовкнув чогось іншого, і почав вибачатися, запевняючи, що я нічого страшного чи ганебного від нього не жадав, просто я мушу геть, і якби він зласкавився і прихопив своїх друзів до поліції, оскільки вони конче хочуть виступати там як свідки, а я, на жаль, не маю часу, бо справді дово¬диться негайно від’їхати, справи дійсно невідкладні, — однак кінооператор, не слухаючи, заявив, що я черства людина і щоб я взагалі перестав нагадувати йому про своє існування, бо хто черствий, той раз назавжди для нього скінчений.
— Таж я .. .
— Мовчіть! — кинулися на мене Козютко-Млодютко і збирач автографів, підтримуючи кінооператора. Мовляв, во¬ни ж мені казали, аби я не турбував його, бо він переживае, а я такий упертий і так мало проявляю вирозуміння до людей, коли вони в нещасті, що просто їм за мене незручно, бож людині належиться насамперед бути людяною, оскільки тіль¬ки ця риса, чого я, здається, досі ще не знаю, тільки вона відрізняє її від тварин, істина, яку, на жаль, занадто мало людей усвідомлює. А що я не належу до цієї маленької свідо¬мої людяної меншости, це завдає їм обом, Козюткові-Млодют- кові і збирачеві автографів, невимовного душевного болю, бо вони винятково добре до мене ставляться і воліли б бачи- •ти мене кращим, ніж я себе виявив супроти кінооператора.
Вони угрущали мене доти, доки я перестав розуміти, що вони говорять, а потім мені раптом спало на думку: таж вони напевно жартують, адже виключене, щоб вони усе це поважно виголошували, і я мимоволі посміхнувся, даючи їм зрозуміти, що нарешті збагнув їхню поведінку, однак їхні обличчя зтілювали недвозначне засудження мого поводжен¬ня, а кінооператор відповів такою розпеченою зневагою на мою усмішку, аж я насправді не знав, що й думати. Взагалі,
323

усі вони, як мені тепер здалося, поводилися досить таки дивно.
Я дивився на збирача автографів, Козютка-Млодютка, кінооператора й намагався збагнути, у чому ж річ, що їх так змінило. Особливо ж помічалося, як змінився кінооператор, і це сталося одразу, щойно зловили струся. Ймовірно, якби мене не так поглинула думка про мого відвідувача, а особли¬во передчуття, що мені варто якнайшвидше щезнути звідси, я зауважив би це й раніше і не дивувався б, бачачи перед собою ніби іншу людину, таку люб’язну і ввічливу супроти поліцаїв, ая^ мені на мить здалося: це не я сам на власні очі спостерігаю таку зміну, а хтось мені про це розповідає, а я з зачудованням слухаю й стежу за тим, як кінооператор виба¬чається, притискаючи руку до серця, і моє здивування росте, наче я присутній при перетворенні однієї особи в іншу, яка навіть іне пам’ятає, як ще хвилину тому вона втілювала зовсім іншого кінорежисера, навіть зовнішньо мало подібного до попереднього, і тепер цей кінорежисер дощенту унедійсню- вав свого предтечу.
Він мило, так, саме мило, іншого визначення я досі не годен знайти, вибачився перед поліцаями, хоч вони його спо¬чатку й не слухали. Але він вибачився ще раз, ніби здійсню¬ючи заклинання, яке навіть якщо не одразу, однак таки подіє, вибачився ще чарівніше, ще сердечніше, вибачився, що завдав їм стільки клопоту, мовляв, його дослівно розпирає від вдяч¬носте, от просто не сила втриматися, щоб не подякувати їм ще раз і ще раз, адже він до самої смерти пам’ятатиме й ціну¬ватиме їхню шляхетність, їхню доброту, хоч їм не легко до¬велося виконувати свій обов’язок: вони зловили струся не пошкодженим, а цього не цінувати — треба вродитися хіба- що колодою. Очевидно, він розуміє свою вину перед законом, тобто він, самозрозуміло, не винен, просто обставини, так ста¬лося, що він став винний, і він не відпекується від своєї вини, він ладен нести за це належну кару, нехай невинний, а не¬стиме кару’, проте справді поліцаї настільки розчулили його своєю великодушністю, оперативністю, вправністю і добротою,
о так, саме добротою, що він просить у них дозволу зняти
324

їх собі на пам’ять, груповою зняткою і поодинці. Нехай вони вибачать, коли це прохання видасться їм незвичним, може, воно й дійсно не на місці, нехай навіть посміються з його наївноети, яка випливає з його великого зворушення, ну, що ж вдієш, у нього душа, як у дигини, він інакше не вміє від¬чувати, а вони ж і не догадуються, скільки вони зробили йому, кінорежисерові, добра! Врятували його фільм про Са- гару, врятували його кар’єру, і тому нехай зласкавляться і не перечитимуть, коли він на пам’ять увічнить їх на фото, щоб мати потім змогу кожному показати, кому саме він завдячує порятунок.
Звичайно, по собі не завжди справедливо судити інших, тільки людина вже якось так улаштована, що вона мимоволі інших судить виключно по собі; бо чужі твердження чи досвід, навіть якщо і здаються переконливими й розумними, не за- торкують глибини єства, поки людина їх сама не пережила, і тому вони залишаються недійсними, аж поки їх перетравить свідомість, а це дія, яка вислизає з-під розумового контролю, бо вона не має послідозности, і її не вдається ні пришвидшити, ні переінакшити, ні зупинити, оскільки деякі речі свідомість відмовляється засвоювати, і тоді говорять про таку або іншу вдачу, замість просто ствердити: кожна людина реаґує лише згідно з своїм нутром, згідно з нашаруваннями, що становлять стрижень її особистости, а цей стрижень завжди зумовлений не тільки чимось уродженим, а й певним середовищем, ото¬ченням — культурним, расовим, розумовим, почуттєвим, тим, що людина пережила і що ЇЇ вразило, як також — у які ре¬гістри вона ці враження повкладала, бо саме вони і змушують її реаґувати саме так, а не інакше. І все таки я не знаю, чи якби мені хтось урятував кар’єру, я конче хотів би його увічнювати на знятці, щоб її усюди показувати.
Здається, і поліцаї подумали те саме, бо в них з’явився вираз, з якого я одразу догадався: таж певно, вони думають те саме, що і я, і то з такою інтенсивністю, аж мені незручно і за себе, і за них, ніби я за ними підглядаю, а вони бачать мене голого.
Та це тривало лише уламок секунди. Спільне думання
325

знову розпалося на індивідуальне, і хоч прохання кінорежи¬сера ніхто так одразу не вволив, воно не залишилося не поміченим.
До нього на очах почали уважніше ставитися. Потім йому якось зніяковіло (якби до поліції пасувало окреслення — зніяковіло) дали дозвіл їх зфотографувати, однак попросили зробити це трохи згодом, коли усі чутимуться краще у фор¬мі, і хоч кінорежисер таки мусив їхати до поліції, бож факту порушення порядку вуличного ругху не випадало зні¬чев’я анулювати, та ще й при свідках, його стосунки з по¬ліцаями ставали дедалі сердечнішими. Його провини не ка¬сували, проте одразу чулося: йому не робитимуть зайвих прикрощів, радше навпаки, а коли під’їздили до поліційної дільниці, його вже й зовсім вважали своєю людиною і навіть жартували з ним.
Він клацав на всі боки фотоапаратом, якось дрібно при¬казуючи, що кожна знятка вийде шедевром, у цьому вони ще самі переконаються, отримавши фотознятки, бо щоб робити шедеври фотографувального мистецтва, треба мати певний кут зору, як також, і то головне — нутро, мистецьке нутро, ро¬зуміється, індивідуальність, що тоді й переноситься на знятки й одухотворює людські обличчя, він же усім цим наділений, оскільки без цього знятки виглядатимуть не знятками, а дрючками, хоч, зрештою, вони в тому згодом і самі впевняться.
Поліцаї усміхалися, мовляв, ну ж і говорить, але це, видно, їм подобалося, і кінорежисер теж усміхався, вибачливо і разом із захопленням, ніби підтверджуючи: ось на долоні уся моя душа, беріть, я весь ваш, ваше товариство надихає мене, ви ж це самі бачите. І ті справді бачили.
Я був якийсь приголомшений. Щось наче зв’язувало мене, а я не міг збагнути, що саме, і чому від нього у мене так неспокійно всередині. Перед ґанком поліції я зсадив Ко- зютка-Млодютка, збирача автографів і ще кількох молодиків, яких я ні до того, ні згодом ніде більше не зустрічав. Збирач автографів щось мені сказав, проте саме в ту мить я, мов на лихо, виключився, і щойно пізніше до мене дійшло, ніби він щось говорив, однак мені не хотілося наздоганяти його. Я ще
326

подивився, як усі зайшли до середини, ніби нені належалося б зараз щось важливе зробити, хоч я і не уявляв, що саме, тоді повернув авто, з наміром їхати до антикваріяту.
Тільки ні додому, ні до антикваріяту мені не судилося так швидко потрапити. Не встиг я від’їхати й сотні метрів, як побачив: мені наперед заїжджає поліційне авто, перегород¬жуючи шлях, звідти вискакують двоє поліцаїв і кажуть мені, що я заарештований.
Це ж немислснне, ціпеніючи від жаху, подумав я, мене не сміють заарештувати, адже я нічого протизаконного не вчинив, цього просто не може бути, усе це мені напевне зда¬ється, вистачає лише голосно вимовити слово — і вони зникнуть.
—■ Не ускладнюйте справи, — засмикали мене поліцаї, не проявляючи жодного наміру ставати вигадкою.
—• Тут якесь непорозуміння, — хотів я закричати, про¬буючи надати сили тим кришкам голосу, які ще залишилися, та, замість вигуку, у мене вийшло якесь немічне дудоніння.
— Я нічого злого не вчинив! —• врешті прошепотів я.
— От диво! Ніхто зі злодіїв ніколи не чинить злого, завжди самі ягнята! Число вашого авта яке?
— Я ще не пам’ятаю. Я зовсім недавно… Я мушу подивитися …
— І ви хочете більше доказів! Втім годі просторікувати! Ви заарештовані.
— Як це так, я справді нічого злого не вчинив! — запро¬тестував я, ствердивши раптом, як від того, що я виправдував¬ся, я й справді починаю відчувати за собою якусь незнану про¬вину, хоч розум і намагається заспокоювати, ніби це нісеніт¬ниця, бо я ніде не порушив закону і право по моєму боці. Можливо, коли людина, бувши невинною, змушена виправду¬ватися, це мимоволі викликає в ній почуття провини? Тільки ж я справді ніде не перекрочив закону. Мій відвідувач? То моя приватна справа, за яку я відповідав лише перед самим со¬бою, за неї ніхто не міг мене заарештувати, це ж просто виключене.
327

— Це виключене, — сказав я. — Ви не маєте права мене заарештувати.
— Ого, ви зараз переконаєтеся!
— Я протестуватиму. Це протизаконне! На якій під¬ставі? Що я зробив?
— Вам найкраще знати, що ви зробили!
— Таж я справді нічого не зробив! Це якась помилка! Ви напевно сплутали мене з кимось іншим!
— Ну досить, вміли красти авто, то й вмійте …
— Я — красти авто? Як ви смієте! Це ж нечуване! Ось на нього всі папери! Я його сьогодні купив у лорда Ессекса, який відлетів до Індії, ось прошу, прошу дуже, подивіться!
Поліцаї на мить завагалися, а тоді, глянувши на папе¬ри, аж застогнали від реготу:
— Ну і штука!
— Що це означає?
Замість відповіді поліцаї значуще перезирнулися МІЙ; собою, і їхні обличчя подовшали, не залишаючи жодно¬го сумніву, що після моїх пояснень, а особливо після перевірки паперів на авто вони вважають мене далеко небезпечнішим, ніж сподівалися.
— Розберемося в поліції, — кинули вони, втелющивши мене, як дерев’яного бовванчика, між собою і так уперто ігно¬руючи мої намагання пояснити, за яких обставин я купив авто, аж мені здалося, ніби вони побоюються, аби моя розповідь не вплинула на них і не переінакшила їхні пляни, вбачаючи в мені шамана, здатного суґерувати їм свої думки.
У поліції дійсно розібралися, хоч потім, що більше я над цим випадком мізкував, то незбагненніший він ставав, попри те, що я сам опинився однією з дійових осіб і не залежав від чужих свідчень, які збивали б з пантелику. Навіть под¬робиці, які тоді здавалися такими очевидними, пізніше, коли я пробував навести деякий порядок у подіях, спричинником яких я виявився, щоб самому збагнути не тільки як все це сталося, а й свою тодішню поведінку, розпливалися драгли¬стою масою, у якій я не знаходив ні початку, ні кінця, бо все робилося інакшим, щойно я починав над ним замислюватися.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.