Розглядувані в цій статті мовні утворення виражаються вигуками (одно-, 
двоскладовими і т. д.), словосполученнями вигукового типу, частками та іменниками 
деяких семантичних (значеннєвих) груп: а! о! є! у! ай! ат! ач! ах! єй! ет! ех! ой! ох! 
пхе! ух! ху! тьху! ага! овва! ого-го! ох-хо-хо-о! ба! чи ба! ось як! ось воно що! та ну 
тебе! цур йому! ось штука! подумаєш! о лишенько! скажіть на милість! гидота! 
оце життя! юність!. Приклади: «О! Я люблю вставати рано й сідати до роботи, 
коли голова... Ах, чортовиння!»; А він не згоден. Се буде бунт. - Тю! Який бунт?» (М. 
Коцюбинський). «А! От добре, -замість привіту, каже Дмитреико»; «Гм... А що у 
вас чувати доброго?»; 'О-ох! Щось мені не спиться... так погано спала, так 
погано!» (Панас Мирний); «Овва! Таке мені велике добро! Не візьмеш ти, то другий 
візьме» (І. Франко); «Син підхоплює його. - Е! Пора, батьку, спати» (О. Гончар) та 
ін. 
У мовознавчій літературі такі конструкції описані неповно. Спеціально 
розглядає їх (лише вигукові побудови) І. Степанян у невеличкій статті. Окремі 
зауваження про них знаходимо у вузівських посібниках, у яких ці структури 
називаються або емоційно-оціночними (слід було б... оцінними, - П. Д.) словами-
реченнями, або, слідом за О.О. Шахматовим, вигуковими реченнями. 
Шкільні програми з мови не вимагають від учителя розглядати вигукові та 
іменникові синтаксично нерозкладні (нечленовані) речення (точніше - слова-
речення), що ними емоційно оцінюються певні явища, факти, вчинки людей тощо. Ці 
структури зовсім не згадуються в шкільних підручниках, їх немає і серед 
ілюстративного матеріалу. В той же час у деяких різновидах усного мовлення учнів, 
особливо розмовно-побутового, сповненого експресії, ці побудови досить активно 
вживані, на них школярі часто натрапляють у творах художньої літератури, 
передусім у прямій мові персонажів. 
Спершу розглянемо вигукові конструкції різного типу із значенням емоційної 
оцінки (або, що майже те саме, - оцінної емоції), які утворюються самостійним 
вживанням вигуків, вигукових словосполучень і часток. Це не речення як такі, а 
лише своєрідні комунікативні, або функціональні, еквіваленти (замінники) їх. У них 
немає ні змісту речення, ні його структури, немає членів речення. Це - слова-
речення, саме - емоційно-оцінні. Термін «речення» може бути застосовані до них 
тільки умовно, з урахуванням властивої їм функції: вони містять у собі безпосередню 
реакцію мовця на те, що відбувається чи говориться. Будучи позитивною або 
негативною, така реакція є водночас емоційною і оцінною. Коли у відповідь на 
запитання «Україна подобається?» (О. Гончар) з уст іноземця виривається 
напівмимовільна репліка «О!», то в ній якнайвідчутніше проступає «вигук 
захоплення» (авторові слова - П.Д.), який свідчить про вкрай загострену 
почуттєвість (емоційність) від баченого й органічно злиту з нею позитивну оцінку. 
Що це так, зовсім ясно з контексту, інтонації і обовязкового жесту з прихильною 
функцією. У вигукові, як відомо, звук і жест невіддільні, злиті. «Кожен легко може 
переконатись, як важко, енергійно тупнувши ногою, сказати привітно «здрастуйте» 
або, махнувши безнадійно рукою, вимовити захоплено «ах». Таким чином, різні 
інтонації і супровідні їм жести стають неодмінними складниками емоційно оцінних 
267 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
вигукових структур. Як правило, їх характеризує оклична інтонація. Модально-
експресивними значеннями, їх найрізнішими відтінками вони багатші. 
Різнобічніші від синтаксично нечленованих утворень (слів-речень) інших типів. 
Причину цього треба, передусім, бачити в тому, що оформлювачами емоційно-
оцінних слів-речень здебільшого є вигуки, які, будучи виразниками афектів, емоцій 
та волевиявлень, не мають номінативного значення, і тому об'єктивно «приречені» на 
якнайглибшу залежність від інтонації, міміки та жестів, які у вигукові виявляються 
багатше, ніж у словах інших частин мови. Коли, наприклад, при читанні не 
відтворюються природні для вигуку інтонації та жестово-мімічні особливості, що їх 
потребує цільова спрямованість комунікації, то його, тим самим, позбавляють 
виразності, «омертвляють». На експресивно-модальні значення вигуків та вигукових 
словосполучень у писемному вияві усного мовлення вказують, зокрема, авторові 
слова, ремарки, розділові знаки, але, зрозуміла річ, не зовсім повно й точно, 
наприклад: «Я льотчиком буду... Як Петро ваш...- Ага! - хихикне Корній» 
(О. Гончар); «Е-е! - скептично протягла Аніка»; Юго! - засміялася Марта» 
(М. Коцюбинський). 
Разом з інтонацією також жест і мімічні рухи вагомо можуть увиразнювати 
емоційно-оцінний зміст синтаксично нечленованих утворень: «Гашіца вчепилася за 
полудрабок, але Йон сильним рухом скинув її з воза і поторохтів далі...- Уу! -
посварилась навздогін йому кулаком Гашіца» (М. Коцюбинський). 
У всіх випадках цей зміст конкретизується обстановкою розмови і часто - й 
фонемним складом вигука. Цей зміст щоразу втілює в собі якусь емоцію і певне 
модальне значення - страх, біль, погрозу, сумнів, нерішучість, вагання, недовір'я, 
двозначний натяк, обурення, досаду, докір, невдоволення, гнів, іронію, насмішку, 
злорадість, подив, захват, захоплення та ін. Той самий вигук залежно від зазначених 
об'єктивних чинників та їх взаємодії (інтонація і супровідний жест, мімічний рух, 
конкретність житгєвої ситуації, її змістовий контекст, фонемне вираження вигука) 
модифікується щодо функцій. І це стосується більшою чи меншою мірою всіх 
емоційних та інших груп вигуків, які можуть мати значну кількість інтонаційно-
жестових варіантів. Щоправда, певну роль, проте не вирішальну, відіграють у цьому 
й суб'єктивні чинники - інтелектуальний і почуттєвий стан мовця, навіть темброве 
забарвлення його голосу, його естетично-моральні смаки та уподобання. Наприклад, 
слово-речення Страх! (як і Страшне!) здатне передавати не тільки страх, переляк чи 
здивування, а й емоції протилежного плану - захоплення, вдоволення, якщо тільки 
негативна емоція, що звичайно пов'язується з цим словом, нейтралізується, а 
позитивна підказується прихильним інтонуванням, жестом: «Ну й концерт же 
вдався! Страх!» (з розмови студентів). Як уже засвідчує цей приклад, важливу роль у 
виявленні протилежних чи виразно відмінних оцінок та емоцій лексично того самого 
слова-речення має також зміст - позитивний чи негативний - попередньої структури, 
пор.: «Правда ж, чудова книжка? - Страх! (розм.). 
Вдамося до окремих, але різнотипних літературно-художніх розмовних 
прикладів емоційно-оцінних слів-речень, щоб показати властиві їм модальні 
значення, функції, які достатньо зримі на тлі авторового тексту, що відтворює 
відповідну ситуацію. «Ех, - відказав Прохор, - не тямиш ти, Никаноре» 
(І. Микитенко) - коротке енергійне Ех виражає легкий докір; «Ех, - вдарив Боженко 
по столу, - дуже розумний він чоловік... наш товариш Ленін (С. Скляренко) -
інтонація і злитий з нею імпульсивний жест наповнюють Ех щирим захватом; «Глянь, 
де вода! - Ого-го! Далеченько» (О. Гончар) - здивування з нотками невдоволення; 
«Овва! Не вихоплюйся, сипку, з нерозумним словом, бо назад ніяково вертатися» (М. 
268 
Тема II. Синтаксис простого речення 
Коцюбинський) - пересторога з відтінком осуду; «Щоб твого духу коло моєї хати не 
було! - Овва, які ви грізні!» (М. Стельмах) - іронізування бідного парубка з 
перестороги знахабнілого куркуля, який навіть після встановлення Радянської влади 
на селі принижує його гідність; «Погана справа. Лихий поніс його туди, до тих 
божевільців. Чи і не краще то було піти на "вінт" до сусіда? Ат!!! А тут ще сон 
таким, наче віщус щось» (М. Коцюбинський) - докір пройнятого страхом ліберала 
самому собі за вчинене (небезпечну гру в «революціонера»). Або: «Де ж це 
Віталик?» Хм!... (О. Гончар); «Гм, - сказав секретар, - не по плану зробила» (І. 
Микитенко); «Де ж ти знайдеш роботу? - Та побачу. Все одно де. -Хм... От що. А, 
може, прийдеш завтра, чи що, туди до мене, де я працюю» (І. Микитенко) - в цих 
прикладах вигук являє собою носовий звук різної довготи, який незмінно 
супроводиться своєрідним жестом: Хм! (перший приклад), загалом кажучи, виражає 
неспокій; Гм - легкий осуд, Хм...- доброзичливість, готовність допомогти; «Софрон 
Варчук! - здивовано промовив Тимофій. - Тьху! Куди його чорти несуть проти 
ночі?» (М. Стельмах) вигук, що зовні, за характером вияву подібний до звука плювка, 
виступає виразником огиди й зневаги; «О, якби я пішов, я б уже знав, як там 
обернутися, що, куди і до чого!... А то - ціпов'яз.. Ха-ха-ха...» (М. Коцюбинський) -
звук, що означає сміх, передає негативне ставлення до особи, її наміру, пропозиції. 
Емоційно-оцгнні структури з вигуків передусім, як це вже частково засвідчено 
наведеними прикладами, своєрідні щодо виконуваної функції, що й дозволяє умовно 
розрізняти певні групи їх. 
а) Слова-речення, утворені вигуками о! а! є! у! и! ой! ов! ет! еч! ох! ех! ах! ух! 
ого! гей! ач! ич! а-а! о-о! ого! ого-го! і под. Ці структури містять у собі позитивне і 
водночас оцінно-експресивне ставлення мовця до спостережуваних явищ, подій, 
вчинків інших осіб, своїх власних, чужих і власних міркувань; загалом кажучи, 
синтаксично й логічно нечленованою формою вони передають прихильне реагування 
мовця на дійсність, на певні факти в ній, з більшою чи меншою повнотою 
увиразнюються змістом синтаксично членованих структур. 
«По району? - здивувався Дмитро. - По області. - Ого!» (М. Стельмах). "Е-е! 
Не будь нас з Григорієм, ніхто б тої науки в Харкові й не нюхав» (О. Довженко); «Я 
стежу за нею до самих дверей і щось сміється в мені. - Ага!» (М. Коцюбинський); 
«О! Мій Вампір!» (М. Коцюбинський): «Куди ти летіти хочеш? - На Місяць. - О! Ти 
щось там забув?» (О. Гончар); «Юліян несподіванно вигукнув: О! Спасибі, що 
нагадав» (Ю.Шовкопляс); «Дід понюхав, - А-а... та І добра ж! - промовив, чхнув і 
поліз у торбу за сопілкою " (Панас Мирний). 
б) Слова-речення в основному з тих самих вигуків (група а), що виражають або 
негативні в певному розумінні емоційно-оцінні реакції мовця, такі, як роздратування, 
вагання, побоювання, несхвалення, досада, жаль, страх, нерішучість, зневага, незгода 
і под., або ж ті самі та інші реакції-оцінки, але цілком виправдані за певної 
конкретної ситуації. "Ет, що там про те говорити! - відповів поважно Владко» 
(І. Франко); «Якого це страшного наговору? - Ет, самі добре знаєте» (М. 
Стельмах); «О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я - отаман... Як почує товариство, що 
покинув, - не животіть тоді мені»; «Ов-ва!!! - гукнув секретар услід йому. — 
Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опікся!» (Панас Мирний); «Але Палагна тільки 
сміялась. - Овва! то вже мені і погуляти не вільно...»; «Ага! Не важмо... Ну, добре, 
так я вам покажу...» (М. Коцюбинський). 
в) Слова-речення з ослабленою емоційно-оцінною функцією. «Сеї ночі Марко 
мені снився. - Ага! Я і забув» (М. Коцюбинський); «Остався Чіпка з секретарем віч-
на-віч. -Ага, - глянувши на Чіпку, сказав секретар» (Панас Мирний); «Черемашко... 
269 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
ви його раніше знали? Женя хитнула головою. - А-а, - догадався Ковалишин, -
перший у вашому житті важкий хворий» (Ю. Шовкопляс); "Е-е, щось дуже рано 
прокинулось сонце, - каже дід Улас...» (Панас Мирний); «Ого, де ж ви сало дістали? 
- дивується Свирид Яковлевич» (М. Стельмах); «Ми збираємо матеріали з фольклору 
вашого села». - А...» (розм.). 
Легко бачити, що такі слова-речення, будучи скомпоновані відповідними 
вигуками, виникають у той момент, коли мовець щось розпізнав, збагнув або тільки 
вдав, що це так, як, можливо, в останньому прикладі зі словом-реченням А. Або: «Чи 
ти, Марфо, не бачила, хто до мене приходив? - Е-ее! Ні, бачила. А хіба що?» (розм.): 
будучи природною реакцією на запитання, Е-ее! дозволяє скористатись паузою і 
відповісти на нього з більшою певністю. «О-о/ Нащо ж ви радите оддати Гафійку в 
найми?»; «Чужих не пускати! Розігнати кілками!- Го-го! такий не пустить»; «Ви-
хо-ву-вать треба! - Ах, ах! - вона зітхала і витріщала очі на чоловіка» 
(М. Коцюбинський). 
г) Слова-речення, утворені вигуками тьху! тьфу! фу! тю! пху! пхе! хе! ха! хи! 
ху! хі! ги-ги! га-га! брр! тьху-ти! тьфу-ти! тьху-тьху! а-ха! і т. д. Майже в усіх 
випадках вживання структури Тьху! Тьфу! Фу! Тю! Брр! використовуються для 
емоційної та негативної оцінки когось або чогось; у гострій формі ними виражаються 
почуття огиди, зневаги, обурення тощо. «Ф'ю, ф'ю! - скрикнув тон, роблячи раптом 
поважну міну» (І. Франко); «Послужив би я громаді, коли ніхто не хоче... Дурний, 
дурний, що се я вигадав... Тьфу!» (М. Коцюбинський). Пор.: «Тьху! - Чого ти? -
Отака ти нероба!» (розм.) і «Тьху! А я переживав, думав, щось з тобою сталось» 
(розм.): на тлі позитивного контекстового змісту слово-речення в другому прикладі 
Тьху! помітно втрачає негативне звучання, певна річ, за обставин неофіційного і 
невимушеного побутового мовлення. Інші приклади: «Ф'ю! - аж свиснув доктор. -
Як, ви не масте оружжя?»; «Карно Петрович замахав з ляку руками. - Фу-ти, ну-
ти! Тільки тебе бракує»: «Тю! -, знизав він плечима. - та вже бачиш - іду» 
(М. Коцюбинський): «Хоче п'ятдесят карбованців... За мою землю п'ятдесят 
карбованців!! Х-хе!!! І кари божої на вас немає» (Панас Мирний); «Пхи! Що тут 
такого? В мене батько чабан, він мене навчив» (О. Гончар); «Х-ху! - Павло Іванович 
ніби переступив глибоку канаву...- Дозвольте, я скину пальто» (Ю. Шовкопляс). 
д) Слова-речення, що утворені вигуками Урра! Браво! і под. їх найперше 
призначення - емоційно виражати позитивну оцінку тих або інших вчинків людей. 
"Гурра! - заревли радісні голоси на площі. - От же музика! Саме в пору. Браво! 
Браво! Давайте його сюди!»; «Гурра! - почулися голосні окрики з другого кінця яру... 
Гурра! - привітала їх уся компанія» (І. Франко); «Ура! Прийшов з армії Микола! 
Тепер заживем!»; «Браво! Оце так футболіст!» (розм.). 
є) Слова-речення з вигуків гм, гму, гем, хм і деяких інших. Вони не містять 
прямої оцінки, але повсюдно передають емоційну реакцію на зроблене, сказане, 
відбивають вагання щодо конкретної оцінки факту. Такі вигуки являють собою звуки 
різної подовженості, незмінно супроводжуються найрізноманітнішими жестами, 
нерідко багатозначною, доброзичливою чи іронічною усмішкою тощо. «Хм! - гірко 
муркнув дід і помовчав. - Ні, вже не ждати добра від Якова (Панас Мирний); «Гм, -
дивуюсь я і прислухаюсь до пісеньки» (М. Стельмах); «Гм...- дозволив собі Друзь таку 
нечемність...- Ви все ще сподіваєтесь...»; «І, гадаєте, дозволить? - М-м...-
завагавсь був Ковалишин» (Ю. Шовкопляс). 
Різні емоційно-оцінні значення нерідко передаються опосередковано - через 
сприймання іншої особи: «Я почув: У-у-у! Прокляті!» (І. Микитенко). 
270 
Тема II. Синтаксис простого речення 
Серед явищ вигукової експресії та емоційності є безліч таких, що перебувають 
на периферії вигуків і функціонують як безпосередні рефлекторні звукові реакції на 
біль, переляк, захват і под., які настали несподівано, раптово. Такі мимовільні 
викрики не мають деяких комунікативних властивостей інтонації, зокрема окресленої 
мелодії і тембру, є фактами першої сигнальної системи, передаючи емоції в їх украй 
загостреному вияві. Тільки з великою натяжкою їх можна залічити до слів-речень, бо 
вони несуть у собі не цілком усвідомлену, часто напівінстинктивну реакцію людини 
на якийсь факт, явище, подію: «Гнат не стямився від того стогону. Він підійняв 
сокиру над Олександриною головою. - Ой! - дико скрикнула Олександра і зняла руки, 
щоб закрити голову» (М. Коцюбинський). Або: «Ааа! - сколихнувся майдан і побачив 
над помістом поблідле обличчя Івана Бондаря» (М. Стельмах) - протяжне Ааа! зі 
спадним інтонуванням і своєрідним тембровим забарвленням відтворює стогін, що є 
наслідком масових криків страху. Так само можуть відтворюватись колективно-
групові емоції позитивного плану - захоплення, подив і под: «Шпак... У свій час за 
цю картину дали б золотом... Однолюб, О-о-о! (Майже в усіх вирвалось О-о-о!)» 
(О. Корнійчук). Певна річ, предметом синтаксису є не рефлекторні звуки, а звукові 
комплекси й окремі звуки, що є фактами другої сигнальної системи. Але й вони 
мають комунікативну вартість, у тому числі часто й емоційно-оцінну. Складні й 
різнобічні комплекси почуттів і думок реалізуються не тільки синтаксично 
самостійним вживанням вигуків, а й, мабуть, не меншою мірою і таким же 
вживанням словосполучень з вигуків, часток і повнозначного слова (слів), яке при 
цьому втрачає своє звичайне значення, що випливає з його належності до певної 
частини мови. Один із прикладів: «Оце тобі маєш! Тримався, тримався з нею 
[скринею], а то зразу комусь і продав» (М. Стельмах). Усі слова в наведеній 
емоційно-оцінній структурі лексикалізувалися в єдино ціле, в нову якість: частка оце 
втратила вказівну функцію, займенник тобі не виражає відношення до особи, 
позбавлений конкретності, дієслово маєш не має значення належності чогось особі. 
Словосполучення, що перейшли у вигуки, сприймаються як більш або менш 
фразеологізовані, отже й синтаксично нечленовані. Емоційну оцінку і органічно 
пов'язану з нею модальність (сумнів, невдоволення, здивування, рішучість і под.) 
вони передають чіткіше, ніж звичайні вигуки, бо цьому сприяє деяка поширеність їх 
лексичного складу, який виник на фунті кількох слів: «Ах, он як! Розумію» 
(О. Довженко); «Що се ви, кумо? Господь з вами! Моя дочка удовиця, їй люди 
трапляються»; «Бо, бачиш, не можна так... Се смерть моя, а не чоловік!"; «Хай 
йому цур! - сплюнув Семен» (М. Коцюбинський). 
Серед явищ цього типу немало традиційних народних формул (зворотів), 
вживання яких грунтується на усталеній мовній звичці, як, наприклад, у такому 
випадку: «Ах, слава тобі, боже! - виривається з її уст. - Уже світає! От-от уже 
сонечко покажеться!» (І. Франко). 
Емоційно-оцінні структури, які витворилися з повнозначних слів, вигуків та 
часток, теж класифікуємо за властивою їм функцією: 
а) Слова-речення з вигукових словосполучень, які становлять усталені й 
специфічно українські усно-мовні вислови типу цур тобі (йому, їм...)! та цур тобі 
(йому, їй...)! цур тобі (їй) пек! та цур тобі (їм...) пек! хай (нехай, пай) йому трясця 
(тобі, їм...)! хай вам трясця! хай тобі чорт! хай йому чорт! хай тобі грець! хай тобі 
(йому...) всячина! хай тобі лиха година! хай тобі абищо! хай йому біс! тю на тебе! 
тьху на тебе/пху на вас! та ну тебе! бодай тобі лихо! Деякі з таких словосполучень 
ускладнюються дієсловом, яке тільки невеликою мірою дефразеологізує їх; проте і в 
цьому разі вони не перестають сприйматись як загалом фразеологізовані, якщо тільки 
271 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
вживаються в емоційно-оцінній функції: хай тебе лиха година візьме! щоб тебе дощ 
намочив (накрив)!, щоб ти добра не знав! щоб твоя путь погибла! чорти б тебе 
взяли! 
б) Слова-речення з вигукових словосполучень теж загалом фразеологізованого 
вжитку (група а), що виражають якусь оцінку, але в одних випадках вона поєднується 
з емоційно-модальним значенням заперечення, погрози і под.: чорта з два! куди 
тобі! якого біса!; в інших випадках нашаровується на емоції несподіваності, подиву: 
ось це так! от тобі й на! отакої тобі! ось як! ось ти куди! Бач який ти! чи ти ба! 
ось так номері ось так штука! ось тобі і драстуйте! от тобі! 
в) Слова-речення із словосполучень, у центрі яких іменник у кличній формі або 
в називному відмінку: о матінко! ой мамочко! 
г) Слова-речення з вигукових каюк, капут, амба, труба, кришка і под. Ці 
нечленовані конструкції являють собою оклики, які в емоційно-оцінній модальності 
щось стверджують; серед них, як бачимо, є українські і неукраїнські з походження. І 
ті, й другі активно побутують у сучасному йому мовленні. «Семен затиснув в грубі і 
чорні пальці цигарку, а праву руку підняв, обвів нею круг шиї, сіпнув догори... і 
засміявся. - Капут!»; «У себе в хаті кидаюсь в крісло і кажу вголос: - Кінець» 
(М. Коцюбинський). 
Розглянемо тепер іменникові синтаксично нерозкладні емоційно-оцінні 
структури (слова-речення). Вони «давоть тому, про що говорилось раніше, або тому, 
що становить предмет висловлювання, емоційно-оцінну характеристику». Ці типово 
розмовні побудови мають форму іменника в називному відмінку, подекуди 
ускладненого службовим словом. Проте за функцією наявний склад таких утворень 
не може бути співвіднесений з функцією одного з головних чи якогось другорядного 
члена речення. Вони сповнені експресії, вимовляються оклично-оцінною інтонацією. 
Ці слова-речення, на відміну від зовнішньо адекватних односкладних номінативних, 
структур, не позначають буття, існування предмета, явища. Пор. -«Молодість! - Іван 
Васильович потеплілим поглядом дивиться на Сніженка і Недремного» 
(М. Стельмах) - слово-речення і «З неба смутно поглядають бліді зорі. Ніч.» (Леся 
Українка). <...>. Відмінні вони й від номінативних структур: «Ось чутно, як лопотить 
хтось босими ногами по вулиці... По-же-жа!» (М. Коцюбинський). Функція 
емоційно-оцінних слів-речень типу «Ганьба! До суду!» полягає в тому, щоб показати 
ставлення мовця до ситуації, що склалась, або до чийогось (чи власного) висловлення 
і дати сприйнятому певну емоційну оцінку її характер, суттєво залежачи від 
конкретних обставин розмови, контексту і виявляючись в оклично-оцінній інтонації, 
точно фіксується самими словами-реченнями, які складаються з іменників, що 
містять цілком окреслену вказівку на емоційність у самому своєму лексичному 
значенні. Ця оцінна емоційність однаково часто буває як позитивною, так і 
негативною. «Красота, - тихо промовив Жердяга, - Чого ж ще кращого треба?» 
(С. Скляренко); «Оце життя! Щодуху милії - їм весело, буксують - 'їм весело 
теж:...» (О. Гончар); «Це нахабство! - закричав наречений, готовий заплакати» 
(О. Довженко); «Це Гущин? кажуть - піймавсь на злодійстві... Гафійка спалахнула. 
- Брехня!.. Він нічого не крав, от їй же богу!» (М. Коцюбинський). 
Завдяки семантиці іменника його модальність приступає виразніше, ніж в 
адекватних функцією вигукових структурах, у «них лексичні показники важать 
зовсім мало і в усьому головному заступаються інтонацією і жестом». 
Як бачимо, іменникові слова-речення цього типу служать засобом, яким 
виражається узагальнена емоційна оцінка подій і вчинків людей. Пор.: «Боягузи! ~ 
рипів зубами генерал. - Батьківщина гине, а вони... Сволота!» (С. Скляренко) -
272 
Тема II. Синтаксис простого речення 
словом-реченням є лиш утворення Сволота!, тоді як Боягузи! становить двоскладне 
неповне речення: в ньому є присудок, але випущено підмет, бо він ясний з контексту. 
Це «бунтівні» солдати денікінської армії. Таке тлумачення спирається й на 
граматичні моменти: в неповному реченні присудок стоїть у тому ж числі, що й 
неназваний підмет (в однині збіг був би і в роді), а в слові-реченні таке узгодження 
відсутнє, що теж посилює узагальненість емоційної оцінки. З цих же причин 
емоційно-оцінні неповні речення маємо в таких випадках: «Вершники погналися за 
петлюрівцями. Щорс під'їхав до Дениса. - Молодець! - сказав йому" (С. Скляренко). 
Пор. повне речення: Ти молодець. 
Отже, розглянуті вище структури (емоційно-оцінні слова-речення) - це 
своєрідні й важливі щодо виконуваної функції засобами літературного, переважно 
розмовного, синтаксису. Здебільшого доки характеризують мовлення діалогічне, до 
того ж емоційно забарвлене, часто навіть афектоване. Вивчення цих умов розширює 
наші уявлення про виражальні можливості живого мовлення і, тим самим, криє в собі 
додатковий стимул до використання їх за певних конкретних умов спілкування. 
Опубл.: Українська мова і література в школі - 1972. -№11. -С. 32 - 38.

.