БІЛА Анна. Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки. Монографія.

Частина 1. КОНЦЕПТОЛОГІЯ АВАНГАРДУ

… Це – єретичне мистецтво,
з яким читацька маса
ніколи не зможе примиритися,
яке ніколи не матиме широкого впливу,
яке ніколи не створить зразків
загальновизнаної краси.
«Сборник нового искусства», 1919

Авангардизмові як художньому та ідеологічному явищу
першої половини XX століття присвячено значну кількість
досліджень у європейському літературознавстві, мистецтво­
знавстві й соціології. Сьогодні можна говорити про бах атоетап-
ний процес рецепції історичного авангарду в Європ’1 процес,
який насправді був не лише явищем теоретичного порядку, а
поставав як наслідок активного діалогу з сучасністю. Якщо
перший етап аваніардизму (умовно обмежуємо його 1910-ми
роками) прокотився наче «космічний вихор» (М. Бердяєв) – і
відповіддю на нього були шок, нерозуміння, обурення і нега-
ція, то поступове завоювання географічного і часового просто­
ру зрілим авангардом (1920 -і роки) і продукування нових оригі­
нальних стильових гілок (напр., конструктивізму й сюрреаліз­
му) змусило культурну спільноту визнати за авангардизмом
право на життя.
Ця хвиля авангардного руху, що припадає на період до Дру­
гої світової війни, надзвичайне багата на маніфестографію,
публічні акції, викриття суперників і «самовикриття», а також
на теоретичні дослідження і практичні експерименти, які часто
взаємоперетинаються, перебуваючи на межі нових технологи,
психологічних відкриттів і власне художньої творчості. Біль­
шість аваніардистських пошуків була матеріалізована у вистав­
ках, публікац’Ах, театральних постановках, що дозволило но­
вому поколінню у 1950-60-х роках реалізувати проекти «по­
вного зібрання», або «документів» історичного авангарду. Бе­
ремо ці понят гя в лапки тому що сам жано «повного зібрання»
суперечить духові авангардного руху, який зосереджений на
Концепт ологія авангарду 7 сучасності, а не категоріях минулого і пам’яті. Особливо вираз­
но «сучасність» маніфестувала у репліках італійських футу­
р и с т . більшості < нас нема« і ірі – і> н.
менше, ніж на добрий десяток літ. Нам стукне сорок, і тоді мо­
лоді й сильні хай викинуть нас на звалище, як обтяжливий не­
потріб» [482, с. 162]. Досягнення історичного авангарду не стали
непотребом, а, подібно до будь-якого значущого культурного
факту, що відбувся, перетворились на художній і теоретичний
документ доби.
Завдяки «спадкоємному» поколінню і діяльності самих аван­
гардистів у 1950-60-х роках побачила світ значна кількість ана­
літичних досліджень, присвячених дадаїзму, футуризму, експре­
сіонізму, сюрреалізму [843; 857; 860; 863; 865]. Низка цих робіт
завдяки перекладам і рецензіям стає доступною радянському
читачеві [230; 400; 405]. Посилена увага до не надто віддаленої
в часі спадщини авангарду зумовлюється активізацією руху «не-
вдоволеної молоді», виникненням поп-арту, театру абсурду, но­
вим етапом у розвитку абстрактного мистецтва, – ситуацією спо­
вільненого повтору нерозроблених або напіврозроблених тео-
ретично-технічних концептів історичного авангарду. Живий
інтерес покоління 1960-х років зробив авангардизм об’єктом по­
силеної уваги, адже через осмислення колізій попереднього ета­
пу руху це покоління намагалось осягти природу і перспективи
теперішнього мистецтва. Упорядкувавши «основний архів»
руху, дослідники зосередились на висвітленні окремих аспектів
авангардистського світогляду: проблемі розуміння науково-тех-
нічного прогресу, значенні фройдизму, питанні традиції. Чима­
ла роль у вивченні семіотики авангардизму (передусім відно­
шення до дискурсу влади) належить Р. Варту [44—49].
У 1980-і роки шальки терезів в оцінці історичного авангар­
ду пізко хитнулись у бік естетичного лолання залежності від
«проблематичної спадщини». >ік зазначає Н. Кислова, огляда­
ючи західні публікації 80-х років, «нова хвиля» привносить у
мистецький дискурс прагнення «відновити сам статус творчості
як автономної професійної діяльності, що має свої власні цілі й
завдання… – статус, значною мірою підірваний практикою і те­
орією авангарду» [323, с. 203]; покоління 80-х має на меті зня­
ти опозиційність між поняттями «авангард» і «традиція» і відно­
8 Частина 1 вИти лінію «історичної спадковості» [556]. У контексті художніх
п о ш у к ів виникає особливий тип рецепції – постмодерніст’чьни
, пг.гтструктуральний, . ,:о :;
цінних мистецьких «правд» і для якого історичний авангардизм
відкривається як один з культурних текстів. У цей же час зрос­
тає потреба розглядати авангардистські стильові гілки як на­
ціональні версії з особливою етнокультурною специфікою
[792; 842; 850].
В українській науці авангард як дискурсивне явище дотепер
не був об’єктом системного аналізу. Перші спроби рецепції
авангарду здійснили М. Сулима [704; 706], Д. Наливайко [529],
Г. Вервес [122], О. Ільницький [295; 296], С. Павличко [563] і
М. Шкандрій [866]. Слід наголосити, що авангардизм як мис­
тецький та ідеологічний рух зацікавлює більшість українських
дослідників не безпосередньо, а найчастіше в контексті про­
блеми зміни тенденцій художнього мислення [183; 523; 493],
специфіки проекту модернізації культури [563] і в контексті
міжкультурних взаємин [515]. Дослідження С. Павличко і
В. Моренця, на нашу думку, особливо значущі як відправний
пункт аналізу українського авангарду, оскільки презентують
загалом заперечувальний, апофатичний підхід, який цілком пра­
вомірний на першому етапі аналітичного осмислення, але в
процесі безпосереднього ретельного вивчення мусить трансфор­
муватись у стверджувально-поліфонічну концепцію об’єкта.
Більш толерують авангардизм (а передусім одну з його сти­
льових гілок – футуризм) вітчизняна дослідниця творчості
М. Семенка Г. Черниш [779] і діаспорні вчені – М. Шкандрій
[866] і О. Ільницький [849]. Згадані дослідники виявляють зац­
ікавлення структурними особливостями панфутуристичної кон­
цепції, оцінюють питому вагу мистецького та ідеологічного
компонентів авангардистського руху.
Багатолітня копітка робота О. Ільницького над збиранням і
аналізом фактичного матеріалу увінчалась фундаментальною
монографією «Ukrainian Futurism, 1914-1930. A Historical and
Critical Study» (1997 p.; перевидана в Україні у 2003 p.), в якій
простежуються витоки футуризму, групові «міграції» і творчий
внесок найоригінальніших представників цього стильового на­
пряму. розуміння національних і понаднаціональних рис
Концептологія авангарду 9 авангардного руху підводить дослідника до слушного міркувані
ня про те, що авангард гостро осмислює попередників і сучаснк.
ків, <\і його історія та артистична практика резонує на це осми­
слення багатою інтертекстуальною атмосферою» [849, с. XVII]
Корпускулярний підхід, застосований О. Ільницьким у дослі­
дженні, дозволив уперше зібрали розпорошений фактичний ма­
теріал (хоча зовсім безпідставно, на наш погляд, мінімум уваги
приділено поетам «Нової Генерації» – історика літератури можа
зацікавити вже сам аспект «епігоне: ва» і наслідування культур-]
треґерові; і підготувати грунт для аналітичного, «хвильового«]
підходу. Адже «…дост,ідж»ючи систему, ми в певний момент
часу постаємо перед альтернативою: або вивчати, що вона ста­
новить собою зараз, заглиблюючись у різноманітні подробиці’
(аналоги: корпускулярний підхд, визначення координати), або
шукати деякі загальні ритми її життя, намагаючись визначити
її майбутнє (хвильовий п.дхід, визначення швидкості)» [578, с. 5].
Щоб уникнути подібної небажаної корпускулярност1, необхід­
но обрати предметом наступного аналізу саме ритм авангар­
дистської системи, тобто стильові тенд°нції її розвитку
Особливого значення сьогодні набуває перевидання архів­
них матеріалів і «класичних творш» українського авангарду, –
у зв’язку з цим найбільш вагомим є корпус текстів з коментаря­
ми «Український футуризм. Вибрані сторінки», упорядкований
М. Сулимою [741], і художні альбоми: «Avantgarde and Ukraine»
[840], «Український авангард 1910 -30-х років» (що містить та­
кож вибрані статті) [740].
Досягнення російських дослідників у напрямку вивчення
авангардизму є грунтовнішими. Сьогодні можна говорити про
три етапи рецепшї російського авангарду. Перший – період под­
вижницької діяльності й ретельного збирання автентичного
дискурсивного матеріалу (чернеток, записників, ескізів Мая-
ковського, Крученш , Гуро, Лисицького, Малевича, Родченка),
передусім в архіві Миколи Харджієва, а також в інших родин­
них архівах (Малевича, Боюмазова, Екстер, родини Синякових,
Бурлюків). Механізм цього накопичення авангардної емпірики
висвітію ється у спогадах сучасників – почасти в роботах
В. Шкловського, М. Мсйлаха [492 640], почасти в біографіч­
них портретах Ю. Анненкова [28; 29], спогадах Б Лівшиця [457]
Ю Частина 1 V рнського [312], а також в оглядових історико-літератур-
’ В ‘ д о с л ід ж е н н я х другого періоду – 1960-70-х рр. – В. Марко-
НИХМ Харджієва, М. Мейлаха [854; 855; 759]. Знаков. роботи
В3’ о періоду, які окреслю ю ть історико-куіьтурний контекст
ЦЬби° ЩО Дав поштовх для народження авангардизму в Росії, є
підвалинам и теперішніх літературознавчих і мистецтвознавчих
побіт про авангардний рух.
Пр> зі ставленні західноєвропейського, російського й україн­
с ь к о г о теоретичного дороЬку з розглядуваної проблеми стає
очевидним, ЩО вітчизняні дослідження або ігнорують авангар­
дизм як оригінальний мистецький рух, або не юіцзначаються
систематичністю і грунтовними аналітичними узагальненнями.
Це з мовлює потребу осмислення різноманітних поглядів
підходів з метою теоретичного синтезу уявлень про історичний
авангард як типологічне явище.
Подібна спроба синтезу концептуальних аспектів авангард­
ного руху може видатись практично неможливою як історикам
літератури, так і критикам мистецтва Оскільки кожне поколін­
ня науковців намагалось оновити рецепцію явища (цілеспря­
мовано або в контексті полеміки щодо невирішених теоретич­
них питань) і натрапляло на і аеолої ічно-риторичні «пастки» –
словесні й поведінкові жести, найчастіше у вигляді неґацій, що
змушувало вчергове «відповідати» на авангардистське «послан­
ня». Симптоматичною у цьому зв’язку є мотивація А . Крусано-
ва, упорядника літопису «Русский авангард: 1907-1932 (Исто-
рический обзор)», писати «історію життя», а не «історію твор­
чості», бо «ще одна суб’єктивна оцінка навряд чи допоможе
пояснити феномен російського авангарду» [395, с. 4] Пересто­
рога дослідника доречна, якщо враховувати, що аналітичне вив­
чення авангардизму в Росії має тридцятилітню історію, тоді як
українське літературознавство сьогодні не може похвалитися
жодним системним дослідженням. Настанова на аналітичне
осмислення українського птератупного авангардизму і перед­
бачає розгляд теоретичних аспектів аван:, ардного руху як яви­
ща типового для більшості європейських країн 1910-х – 1920-х
років, а отже, розгляд типологічних його рис Звернувшись до
такої «нової» рецепції «старого авангарду», ми побачимо і
«відкриті питання», і «пробуксовування» традиційної методо­
логії вивчення авангардного рух}’.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.